Темур ПАРЦВАНИЯ: "В 14 лет вместе с отцом переехал из Грузии в киевское "Динамо"

Тємур Парцванія став відомий українському вболівальнику після чемпіонату Європи-2009 серед футболістів до 19 років. На тріумфальній першості Парцванія відіграв кожен матч «від дзвінка до дзвінка». Дует у центрі оборони Кривцов — Парцванія досяг свого піку під час фіналу, коли хвалений напад англійських юніорів не створив біля воріт українців за весь вирішальний матч жодної небезпеки. Це при тому, що команду було сформовано переважно з гравців 1990 р.н., тобто Тємур був молодший на рік, ніж більшість його партнерів.

Незабаром Парцванію під прапори молодіжної збірної покликав Павло Яковенко. І хоч у вирішальних матчах групового етапу проти Франції та Словенії Тємур просидів на лаві для запасних, його шанси на потрапляння до заявки на чемпіонат Європи дуже серйозні.

- Починаємо традиційно, з самого початку. Де і як ти робив перші кроки у футболі?

- До «Динамо» я виступав у себе в Грузії. Там мешкав у невеликому місті, там у місцевій команді я й робив перші кроки у футболі. Тато в мене теж був футболістом, завжди підтримував мене в прагненні до улюбленої гри. Він із самого дитинства говорив мені, що я маю стати футболістом. Першим тренером був Елгуджа Кометіані.

— Як ти опинився в «Динамо»? На тебе вийшли селекціонери чи якимсь іншим чином?

— Та ні, на мене взагалі ніхто не виходив. Я грав у Грузії, вважався там перспективним. Але особливих можливостей для розвитку не було. Тому зібралися з родиною, порадилися й вирішили з батьком поїхати до Києва на оглядини. Всі дуже підтримали цю ідею, все-таки «Динамо» — це великий клуб, широко відомий у Грузії. Перегляд я пройшов, до школи динамівської вступив і ось таким чином почав грати. 14 років мені тоді було.

— Батько повернувся до Грузії чи залишився з тобою у Києві?

— Ні, я жив із батьком. Він тоді залишився й відтоді мешкає в Києві.

— Які найпомітніші відмінності між життям в Україні та Грузії?

— Відмінності, звісно ж, є. У Грузії нині важче, роботи у людей немає, тяжче заробляти. Україна ж усе-таки країна розвиненіша, як на мене. Щодо людей, то вони, в принципі, схожі. Українці та грузини дуже гостинні.

— Ти виступав за «Динамо», не за горами були перші виклики до збірної відповідної вікової категорії. Чи стояв перед тобою вибір, за яку збірну виступати — України чи Грузії?

— Звичайно, був такий вибір. Здається, мені було років 15, коли мене викликали до збірної Грузії 1991 року народження. Це була збірна U-17. Про це дізналися в «Динамо», сказали, що саме вони виховували мене як футболіста, тому й виступати я повинен за українську збірну. Відразу ж надійшло запрошення і від збірної України, яке я й прийняв.

— Згадай свій дебют у складі «Динамо-2».

— Дебютував у матчі проти київського ЦСКА, тоді ще існувала така команда. Це був 2008 рік. Ми виграли 3:2, а я відіграв повністю весь перший тайм.

— Зовсім скоро на тебе звернув увагу Юрій Сьомін і викликав на збори. Чим запам'яталися збори у першій команді?

— Ну, мені тоді було лише 17 років. Ці збори мали ознайомлювальний характер — я мав призвичаїтися, отримати необхідний досвід. Звісно, тоді відразу було вкрай важко закріпитися в першій команді. Загалом, збори пройшли нормально, мені здалося, що я себе непогано показав. Сьомін мене також похвалив, сказав, що я ще молодий, що за мною обов'язково слідкуватимуть і що я ще отримаю свій шанс.

— Але так вийшло, що наступні збори були вже за часів Газзаєва?

— Так-так. Оце відносно недавно був у першій команді, але Газзаєв сказав, що я поки не підходжу за своїм рівнем, і я повернувся в «Динамо-2», вирішив працювати далі.

— Ти провів майже півсотні матчів за «Динамо-2». Який найбільше запам'ятався, а про який, навпаки, згадувати не хочеться?

— Як відверто невдалий відразу згадується матч проти ПФК «Севастополь», коли ми зазнали нищівної поразки — 0:5. Також нещодавно з великим рахунком поступилися «Львову» та «Олександрії» — обидва рази по 0:3.

— Якось позначається на мотивації, настрої гравців «Динамо-2» той факт, що турнірних завдань у команди, за великим рахунком, немає?

— Абсолютно — ні. У команди є своя мета, також у кожного гравця окремо є своє завдання. Кожен грає на максимумі можливостей задля потрапляння до першої команди, адже саме для цього ми і виступаємо тут.

— Згадай, будь ласка, найбільш складного, неприємного форварда, проти якого доводилося грати.

— (Задумався). Ну, так відразу й не згадаю. У першій лізі всі грають переважно на однаковому рівні, немає справді яскравих футболістів, ніхто особливо не виокремлюється.

— Чи були в тебе пропозиції оренди від клубів УПЛ? Ходили чутки стосовно київського «Арсеналу»...

— Так, після чемпіонату Європи були варіанти. Зокрема, «Оболонь» виходила на мене, особисто Юрій Максимов телефонував, але у «Динамо» тоді вирішили, що мені краще залишитися. З «Арсеналом» також були контакти, але вже особисто я вирішив не продовжувати там свою кар'єру.

— А чи існує ймовірність, що у найближче трансферне вікно — зимове — ти перейдеш в оренду до клубу вищого дивізіону?

— Може бути, може бути. Якщо надійдуть пропозиції — серйозно думатиму.

— Тебе запрошували до молодіжної збірної на вирішальні матчі групового етапу проти Франції та Словенії. Але ж на полі ти так і не з'явився...

— Так, я не виходив. У молодіжці хлопці грають пліч-о-пліч уже чимало, вони зіграні між собою. А мене поки що підпускають потроху, і те, що викликали, — це вже дуже добре, це найголовніше на сьогодні.

— Коли трохи зазирнути в майбутнє, як ти оцінюєш свої шанси на потрапляння до заявки на Євро-2012?

— Я думаю, що шанси все-таки є. Якщо гратиму, будуть викликати, ось тоді й можна буде говорити конкретніше.

— Недавно в тренерському штабі «Динамо-2» відбулися зміни — Калитвинцев пішов, його місце посів Ребров. Щось змінилося з появою Сергія Ростиславовича на тренерському містку?

— Ні-ні, у нас такі ж тренування, як і раніше, особливо нічого не змінилося. Литовченко продовжує працювати з «Динамо-2», тому якихось змін система не зазнала.

— Уже кілька років за «Динамо-2» виступає болівієць Дієго Суарес. Як ти можеш охарактеризувати його — навіть радше не в ігровому плані, а в побутовому?

— Дуже хороша людина, ми з ним без жодних проблем спілкуємося, завжди один одного підтримуємо, коли щось не так іде. На полі він уміє дуже багато. І в плані побуту, можна сказати, повністю адаптувався.

— На домашні матчі «Динамо-2» ніколи не збирається багато глядачів, лише по кілька сотень, як правило. Натомість на виїзді на гру можуть прийти кілька тисяч уболівальників. Де особисто тобі комфортніше грати?

— Усе-таки вдома грати набагато легше. А ось у гостях, звісно, людей більше приходить, але вони-то підтримують нашого суперника.

— Які команди ти можеш виокремити у першій лізі? Хто, на твою думку, здатен претендувати на вихід до УПЛ?

— Чесно: у першій лізі всі однакові! Недавно грали проти «Чорноморця», який ще кілька місяців тому виступав у вищому дивізіоні, — так ми їх упевнено обіграли 2:0. Як на мене, особливої різниці між командами за рівнем гри немає.

— Кого ти вважаєш сильнішим у світі на своїй позиції — центрального захисника?

— Я завжди говорив, що мій кумир — Карлес Пуйоль. Він у футболі вміє все. І ще мені дуже імпонує гра Херарда Піке.

— Отже, за «Барселону» вболіваєш?

— Ну, як сказати... Я все-таки більше за «Мілан» уболіваю, а Пуйоль і Піке мені подобаються як захисники.

— Закордонні чемпіонати переглядаєш?

— Звичайно. Іспанію дивлюсь, коли на базі або вдома відпочиваю. Буває, збираємося з друзями, щоб Англію чи Італію переглянути.

— А яке твоє ставлення до комп'ютерних футбольних симуляторів? У Fіfа, Рrо ЕVОLUTION Sоссеr граєш?

— Граю, у мене навіть приставка є — РІауstаtіоn. На базі часто проводжу час за Fіfа чи РЕS.

— Чим ще займаєшся у вільний час?

— Вільний час? Я або вдома з батьками, або з друзями вибираємося кудись. Якихось особливо улюблених місць у Києві немає, у центрі в основному гуляємо. Наприклад, у кінотеатрі «Київ» на мінус першому поверсі можемо у більярд зіграти чи кіно подивитися.

— У Грузії про тебе знають? Про твої успіхи, про перемогу на чемпіонаті Європи у пресі згадують?

— Знають. Саме Євро-2009 особливу увагу привернуло. Усі мої друзі, знайомі зібралися в барі, дивилися, вболівали, потім телефонували, вітали мене. Там і у газетах писали: мовляв, грузин став чемпіоном Європи. Дуже приємно було.

— Чи можна сказати, що ти в Україні вже повністю, на сто відсотків адаптувався?

— Звичайно. Київ для мене вже як рідна домівка, знаю різні маршрути, орієнтуюся в місті без проблем.

Гліб Корнієнко, газета "Український футбол"