Черствію.
Замість передмови.
Чи то осінь, чи то настрій, та й навіяно прозою динамоманівських блогерів....
Власне цей твір на вільну тему, про все, і можливо, хтось так вирішить, ні про що, народжується вже давно. Так, рояться думки у голові, ось вирішив їх перенести на папір, так хоч збережуться...
З ким би не грало моє рідне Динамо, я завжди дуже імпульсивно спостерігаю за грою. Власне, це одна з причин, чому я рідкий гість на трибунах. Виховання не дозволяє говорити те, що я говорю удома, і волати так, як я волаю удома. Пам*ятаю, спочатку дружина дивувалась ( і це м*яко сказано), зараз вже сприймає та розуміє, навіть сама потроху вболіває-за Динамо звісно!
Ех, жаль, що я не киянин, тоді б набагато частіше бував би на стадіоні, так, прийшлось би трохи стримуватись, проте це невелика жертва у порівнянні з тією енергетикою, якою наповнює стадіон. Пам*ятаю свій перший похід на матч Динамо. Це була гра з Сількеборгом у далекому 1994 році. Справді, парадокс, свідомо вболівати за Динамо з 1982 року, а у Києві побачити живцем команду лише у 1994 році http://ukrfootball.com.ua/kvalifikatsionnyi-match-lch-1994-95-dinamo-k-silkeborg. Хоча, усьому свій час. Так от, тоді я був вражений Олімпійским, вражений тим тупотінням усього стадіону, коли вболівальники були незгодні з рішенням судді. Прекрасна мить, яку забути неможливо!!!
А чому це я не киянин?! Коли мене питають, яке моє саме улюблене місто, я вагаюсь, бо люблю свій рідний Луцьк, але Київ...Київ для мене це не просто місто. Скільки разів, вже завершивши навчання в універі, я виходив з вокзалу та пішки йшов до Софії Київської, а іноді навіть і до Печерської Лаври. Дивацтво? Можливо. Проте люблю я це дуже. Володимирський собор, Золоті ворота, Софія, Хрещатик, рідний стадіон Динамо, тепер з пам*ятником Метру, пам*ятник Володимиру Хрестителю та Аскольдова могила, Лавра, величні схили Дніпра-хіба це все можна проїхати, знову і знов не поглянути??? Я люблю Київ? Чи любив я інший Київ??? Де той Київ з його особливим плином життя? Кажуть, місто стає сучасніше, а я кажу втарачає своє обличчя. До чого я про місто? А не здається вам, що Динамо, як Київ, як частина Київа втрачає своє обличчя? Щось є у цьому...
Іноді ловлю себе на думці, добре, що цього не бачить батько...Завдяки йому я вболівальник Динамо. Проте до нього мені далеко, як він вболівав! Може тому, що бачив величний тріумф 1975 го? Чи тому, що спілкувався з самим Лобановським? Був у мене порив, навіть динамівську розу пов*язати на батьківській могилі...
Я от думаю, як таким, як мій батько? Які бачили могутнє, непереможне Динамо? Як їм в останні 10 років? Пам*ятаю, як ображався і на батька, і на його друзів, а вони, виявляється багато у чому були праві. Не той Київ нині, не те й Динамо... Ех, аунулось би хоч раз гравцям клубу те відчуття, що відчували всі справжні вболівальники, наприклад, після гри з Шеріфом.
До чого, власне, цей мій опус? Та от зовсім нещодавно, дивлячись на нашу чергову ганьбу з Оболонню подумав, я нічого не відчуваю-НІ-ЧО-ГО. Ні спустошення, як після провальних матчів, ні ейфорії, ніяких інших емоцій, навіть саму гру дивився черезмірно спокійно. Що відбувається-подумалось мені? Такого ж не було ніколи за стільки років?! А зараз приходжу до думки, від якої мені стає страшно-я починаю сприймати нашу нинішню динамівську дійсність як належне...Черствію я, болючі поразки сприймались, як особисті, а тепер, напевно, я став загартованішим. Тільки чим?-Поразками!!! І від цього мені стає страшнувато. Знаєте, незважаючи на весь мій оптимізм та віру в Динамо, сидить у мене в душі такий собі Мінотавр, який шепоче, що не буде в нас взимку справді сильного тренера, що знову нас надурять з трансферами...І мені ніяк не вдається заглушити цей внутрішній голос песимізму. Видно все ж черствію. Та й судячи по розмовам з друзями, яким не чужа доля Динамо, спостерігаю в них подібний стан. Та й тут, на форумі Динамоманії подібні думки лунають. Скажете зневірились?-Ні!-Черствіємо, звикаємо до такого...
І знову ж таки, можливе питання, до чого це все? Ниття про важку долю? “То йди шукай собі когось кращого”-скаже хтось. Ні, Динамо-це моє життя, частина мене. Знаєте чого я хочу? Був такий епізод в моєму житті: матч чемпіонату СРСР 1989 року Динамо-Спартак. Пам*ятаєте рахунок-1:4. Після гри ми з батьками пішли в кіно на Кінг-Конга (як зараз все це пам*ятаю). Я йшов всю дорогу до кінотеатру і плакав, і фільм про мавпу-переростка не дуже й то допоміг. Так от я знаю, що я хочу. Я хочу знову плакати, плакати від наших величних перемог, плакати від наших поразок (куди ж без них), і я вірю, так я вірю, залишаючись оптимістом, що Динамо здатне бути собою, навіть у зміненому Києві. А що таке бути собою для Динамо? Це з гордістю і честю нести ім*я великого клубу, а для цього треба, здавалось б, не так багато, а саме-ПЕРЕМАГАТИ!!!
