"Жиру запитував про Україну, ким працює Шевченко": новачок MLS Артем Смоляков дав перше інтерв’ю із Лос-Анджелеса
Артем Смоляков розповів «УФ» про своє минуле з Коноплянкою, Поворознюком, Буткевичем; теперішнє з Льорісом, Жиру та майбутнє з Мессі
За останній рік українське представництво в американській МЛС суттєво збільшилося: за океан поїхали досвідчений Олександр Сваток та молоді Геннадій Синчук з Артемом Смоляковим. Захисник Полісся та молодіжної збірної України – найсвіжіший новачок північноамериканського чемпіонату з України. Тим цікавіше почути про його враження.
«З Мельгосою вирішили, що пропущу цей збір»
– Артеме, у цю міжнародну паузу молодіжна збірна України грає без тебе. Не сумуєш за командою?
– Сумую, але ми спілкувалися з головним тренером Унаї Мельгосою та дійшли висновку, що мені буде краще пропустити цей збір, аби адаптуватися на новому місці. В мене багато часу пішло на оформлення різних документів, облаштування побуту – все це потребує особистої присутності.
Сподіваюсь, буду готуватися вже до Євро. Завжди з великим бажанням приїжджаю до збірної. Важливо за час, що залишився до турніру, добре проявити себе у клубі.
– Тобто ти не погоджуєшся з тими, хто вважає, що від’їзд у такі далекі країни може поставити для футболіста хрест на виступах за збірну?
– Звичайно, ні. Тут насправді дуже високий рівень футболу. Практично в кожній команді є футболісти і з досвідом, і з великою майстерністю, так що в МЛС конкурентне середовище.
– На Євро-2025 українська молодіжка вийшла після вражаючого виступу у відборі в групі з Англією. Які спогади залишилися від того циклу?
– Абсолютно усі у збірній горіли бажання вийти на Євро, розуміли, що це класна можливість проявити себе та представити команду своєї країни. Усі багато працювали, намагалися дисципліновано виконувати настанови тренерів – і в нас вийшло.
– Своїм головним конкурентом у збірній вважаєш Вівчаренка?
– Так, але, наскільки я розумію, вже і Кузик з Кривбасу. Можна багато не говорити про цих гравців – достатньо побачити їхню гру. Один грає у Динамо, що говорить само за себе, а інший бореться за призові місця УПЛ. Хороші футболісти і хлопці.
У збірній, до речі, немає якоїсь ворожнечі. Усі підтримують один одного. Якщо сьогодні гратимеш не ти – нічого страшного. Це конкуренція, і це нормально.
– Те, що Кузик так себе проявив, стало для тебе несподіванкою?
– Не сказав би. Наскільки пам’ятаю, він вже грав у Кривбасі на позиції лівого захисника, і тепер його пробують на цьому місці в збірній.
«30 хвилин до бази – це вважається поруч»
– Наскільки вдалося вже хоча б первісно облаштуватися на новому місці – в Лос-Анджелесі?
– Вже орендував машину, знайшов квартиру, допомогли владнати усі нюанси з документами. Тож побутові моменти усі вирішені, і можу сконцентруватися на футбольних процесах.
– Лос-Анджелес, м’яко кажучи, немаленьке місто. Як у тебе з логістикою?
– Ой, так, з логістикою тут важкувато. Пробки дуже великі, і щоб дістатися за якоюсь дрібницею, потрібно не менше години їхати.
– Скільки часу забирає шлях на тренування?
– Спеціально шукав житло у такому районі, щоб діставатися на тренування було недалеко, тому що заняття в нас проводяться вранці. Десь хвилин 30 їхати, і тут це вважається «зовсім поруч». Нам вказують час, до якого маємо прибути на базу. Це або до 9 ранку, або інколи після матчів наступного дня до 11 або 12 години, у залежності, скільки відіграв напередодні. Снідати гравці мають на базі.
– Як справи з англійською мовою?
– Поки вчу сам, адже важко знайти вчителя, з яким би співпав графік з урахуванням часового поясу. Шукатиму тут репетитора, і в цьому мені допоможе клуб. Деякими азами мови я володію, адже у Поліссі в нас був вчитель – раз на тиждень ми займалися. Але, звичайно, треба вчити мову на іншому рівні.
– З минулого року в МЛС грає Олександр Сваток. Звертався до нього за якимись порадами перед переїздом?
– Так, ми розмовляли, він підказав мені деякі моменти, за що я його дуже вдячний. А нещодавно наші команди грали між собою, і вдалося зустрітися, випити разом каву. Підтримуємо зв’язок і з ним, і з Євгеном Чеберком.
«Було б цікаво, якби приїхав Грізманн»
– Що являє собою ФК Лос-Анджелес? Відчувається якійсь масштаб організації, амбіції?
– Знаєте, це дійсно дуже масштабно. Коли приїхав та побачив, як тут все влаштовано, оцінив рівень. Все на найвищому рівні, починаючи з дрібниць. Є навіть спеціальний працівник, який миє футболістам бутси. На стадіоні завжди топ-атмосфера. Для глядачів створюється справжнє шоу.
До речі, тут немає заїздів перед грою: усі футболісти приїжджають на стадіон безпосередньо на матч. З собою потрібно взяти якусь барсетку, а всі речі будуть готові у роздягальні. База у клубу призначена лише для тренувань, там немає готелю. Потренувалися, поїли, відновилися – та й поїхали додому.
Відчуваються у всьому і амбіції перемагати скрізь. Коли з тобою у команді такі люди, як Жиру, Льоріс, Буанга, нічого, окрім перемог, не цікавить.
– Жиру останні матчі пропустив через травму?
– Так. Чогось занадто серйозного в нього немає. Думаю, до найближчої гри або на зустріч Кубка КОНКАКАФ з Інтером (Маямі) він буде готуватися.
– Жиру є справжньою бойовою одиницею чи його присутність – більше іміджевий хід?
– Такий гравець завжди є бойовою одиницею. Коли він виходить на поле, одразу можна побачити клас футболіста.
– Ти вже не захоплений кумирами хлопчик, але все ж відчув магію імен, коли вперше зайшов до роздягальні з Жиру та Льорісом?
– Були класні відчуття від того, що пару років тому бачив цих людей по телевізору, а зараз граю з ними. Дуже тепло вони мене зустріли, привітали, запитали, як облаштовуюсь. Жиру часто цікавиться справами, запитував про Україну, зокрема, ким працює Андрій Шевченко. Сказав, що Шевченко – топ-форвард, на прикладі якого він зростав.
– Зіркові французи чекають Грізманна, про ймовірний перехід якого нещодавно писали?
– Так, я теж читав про це. Було б дуже цікаво, якби ще й він до нас долучився.
«Після гри є бажання сфотографуватися та трохи поговорити з Мессі»
– Чи вдалим вважається початок сезону для Лос-Анджелеса? Було декілька перемог, потім серія з поразок, зараз знову виграш…
– Попри ті три поразки, ми пройшли далі у Кубку КОНКАКАФ. Можливо, відбився на наших результатах доволі щільний календар матчів двох турнірів. Але нічого, є нові гравці, як і я: потрібен певний час, щоб зрозуміти усі принципи гри.
– Наскільки ти адаптувався саме в ігровому плані?
– Мене використовують на лівому фланзі, але може змінюватися схема гри: граємо і в 4 захисники, і умовно 5-3-2. Можна сказати, що основні принципи гри я вже опанував, але ще потрібно трохи часу.
– Вони відрізняються від того, що від вас вимагали у Поліссі?
– Дійсно, значно відрізняються. Наприклад, якщо у Житомирі від гравця мого амплуа завжди вимагали тримати ширину, то тут у певних моментах я можу заходити у середину, заповнювати вільний простір і грати на крайнього форварда. Робити це дуже зручно, коли маєш на фланзі такого футболіста, як Буанго: заходиш в серединку, отримуєш м’яч між лініями, граєш на фланг, а він вже далі робить свою справу.
– У Лос-Анджелесі багато теорії під час тренувального процесу?
– Так, її достатньо. Не кожен раз переглядаємо гру, що минула, але суперника завжди детально розбираємо.
– У Кубку КОНКАКАФ наступний ваш суперник – Інтер (Маямі) з Мессі, Суаресом, Альбою, Бускетсом… Будеш виходити за автографами чи грати?
– Чесно, є бажання сфотографуватися з Мессі після гри. Напевно, будь-який гравець бажає цього або трохи поговорити з ним. А взагалі, готуючись до матчів, намагаюся не думати про імена, якийсь тиск. Очевидно, що є розуміння важливості гри, але намагаюсь виходити на поле більш розкутим.
«В академії Дніпра усі стежили за Коноплянкою»
– Ти зростав у академії Дніпра під час найвищих здобутків команди у Лізі Європи часів Рамоса та Маркевича. Там також зірок було багато…
– Так, ми з хлопцями подавали м’ячі на Дніпро-Арені та захоплювалися грою Коноплянки, Селезньова, Зозулі, багатьох інших – гучних імен було вдосталь. І на базі, коли вже став трохи дорослішим, вдавалося з ними усіма перетинатися, вітатися. Хтось із футболістів міг запитати, як справи.
– Хто з них був твоїм кумиром?
– У той час усім подобався Євген Коноплянка. За ним усі стежили. Хотілося бути схожим на нього.
– До речі, ти у дитинстві і грав якраз на його позиції?
– Це було у зовсім ранньому дитинстві, а коли вже трохи виріс, перевели мене на іншу позицію. Це вже був більш свідомий вік, я почав стежити за світовим футболом також і орієнтувався на гравців мого амплуа: Марсело, Жорді Альбу.
– У Дніпрі ти застав періоди і максимального злету, і остаточного падіння. Як дитиною тоді сприймав такі зміни?
– Було дуже прикро, що розпадається така команда: зіркова, яка боролася за чемпіонство, була у фіналі Ліги Європи. Шкодував, що немає можливості ходити на стадіон дивитися класні великі ігри.
– А стосовно своїх перспектив були побоювання, мовляв, що тепер робити, де грати?
– Дійсно, були подібні думки, сумніви, чи буде існувати академія, якщо клуб закриється, чи знадобиться їхати кудись на перегляд. Але академію зберегли, і я до самого
випуску був там.
– Хто з твого випуску став помітним гравцем в Україні?
– Можу назвати Микиту Кононова, який був у Дніпрі-1, а зараз грає у клубі ЮКСА, голкіперів Зорі та Кривбасу Олександра Сапутіна та Богдана Хому. Ще був Сергій Лебєдєв (ФК Олександрія-2) та інші хлопці, які поки в УПЛ не грали.
«Бартулович – мій друг. Можемо притравити один одного»
– Як сталося, що тебе не взяли до команди U-19 Дніпра-1?
– Нас тоді зібрали усіх і просто перелічили прізвища тих, хто залишається. Мені чесно сказали, що на моїй позиції є інший гравець з кращими якостями.
– І ти пішов до Інгульця?
– Ні, спочатку було ВПК-Агро. Тренувався там декілька днів, і мене нібито готові були брати на контракт, але ігрову практику не обіцяли. А в Інгульці були тренери Ігор Хоменко та Ігор Товкач, які знали мене по академії й одразу запропонували мені йти до них. Зваживши все, зробив вибір на користь ігрової практики. Зараз, озираючись назад, можу сказати, що для молодого футболіста це була хороша можливість отримати перший досвід.
– В Інгульці команда U-19 існувала окремо від першої. Як ти перейшов до основного складу?
– Так, ми тренувалися у Дніпрі, а перша команда нас бачила лише під час матчів. Іноді мене залучали до тренувань, а якось ще так вийшло, що я отримав 5-матчеву дискваліфікацію за сутичку з гравцем Ворскли, і на цей час мене взяли до занять з основою. Намагався проявити себе, викладався. Потім сезон я дограв у U-19, а наступного вже постійно тренувався з першою командою, а до юнацької їздив лише на матчі.
– В Інгульці ти дебютував під керівництвом Сергія Лавриненка. Що цікавого було для тебе в його тренувальному процесі?
– На той час для мене все було дуже цікавим і корисним. Спілкування Лавриненка з футболістами, у тому числі зі мною, його допомога… В них з Лупашком, Бартуловичем, Шустом сформувався дуже класний тренерський штаб, в якому вони доповнювали один одного.
– Стосунки з Лавриненком підтримуєш?
– Можемо привітати один одного, бачились на зборах у Туреччині, спілкувались. А з Бартуловичем взагалі ми дуже добре спілкуємося – це, можна сказати, мій гарний друг.
– Навіть так?
– Коли він тільки прийшов до Інгульця, ми якось одразу знайшли спільну мову, попри те, що мені ще й 18-ти не було. Він скрізь мені допомагав, спрямовував мене, залишались разом після тренувань.
– До речі, ти ж на його позиції граєш – може, він бачив в тобі футбольного нащадка? Показував свою фірмову подачу?
– О, так, це ж він мене і вчив усьому! А ще по-доброму травив мене, зовсім юного. Тепер вже я можу його трохи притравити. Але зовсім трохи. Коли випадає в Інстаграмі відео з його грою, кажу: «О, а ти тут ще біжиш!»
– Якщо вже продовжувати про тренерів Інгульця, що про Сергія Ковальця можеш сказати?
– В мене з усіма тренерами були чудові стосунки. Кожен має свій підхід. Як ще в академії нам казали: «В житті буде багато тренерів, і з кожним потрібно знаходити спільну мову, кожного слухати та виконувати вимоги».
«Поворознюк похвалив, я – подякував»
– А як щодо президента Інгульця Олександра Поворознюка?
– З ним теж у нас все добре було! Ми чудово з ним поспілкувалися наостанок. Він саме мені зателефонував, коли була завершена справа з переходом до Полісся, мовляв, ми тебе продали. Похвалив мене за роботу. Я йому подякував.
– А дійсно була історія, коли Поворознюк тебе не відпустив до збірної?
– Буду відвертим, такий момент був. У нас якраз тоді були важливі матчі зі Львовом та Вересом, і у клубі вирішили, що мені краще залишитися, ніж їхати до збірної. Але це, врешті-решт, не призвело ні до яких конфліктів, все закінчилося нормально.
«Завдяки Буткевичу Житомир ожив»
– Коли перейшов до Полісся, в чому була різниця порівняно з Інгульцем?
– У ставленні та у підході, адже завдання в двох клубах різнилися. Інший рівень зарплат, інфраструктури – одразу відчув, що прийшов до команди вищого рівня.
– Як ти до Полісся потрапив?
– Все банально: агент сказав, що є такий варіант, і я одразу погодився.
– За півтора року, які ти був у Житомирі, в чому змінився клуб?
– Розбудовувалася інфраструктура, це перш за все відзначу. Змінювалися тренери, і в кожного був свій підхід. Команда поступово зростала.
– В Житомирі дійсно відчувався футбольний бум?
– Так, від найпершої гри був помітний інтерес людей – прийшла максимальна дозволена кількість глядачів. І в самому місті відчувалася зацікавленість. Пару разів пізнавали на вулиці, просили сфотографуватись. Багато людей ходили в екіпіруванні Полісся. Було розуміння, що клуб розвивається не лише у плані першої команди. Це дійсно круто!
– Заслуга в цьому однієї людини?
– Ну, скажімо так, він доклав найбільших зусиль до цього, а заслуга належить багатьом людям. Звичайно, якщо називати одне ім’я, то це буде Геннадій Владиславович Буткевич, який почав все це створювати. Він зробив все, що від нього залежить. Завдяки йому місто ожило.
– Наскільки Буткевич є близьким до команди, до гравців?
– Геннадій Владиславович приїжджає на тренування, на збори і влітку, і взимку. Якщо є потреба поспілкуватися, можна без проблем йому зателефонувати або підійти поговорити на базі. На будь-яку тему.
– В тебе були розмови з Буткевичем не на футбольні теми?
– Ні, особисто в мене таких не було. Ми говорили про футбол, про мої перспективи, шляхи зростання, як потрапити до великого клубу. Але, впевнений, що якби знадобилося б звернутися до нього з особистим питанням, це не становило б проблеми.
– Наскільки для гравців несподіваним стало призначення головним тренером Імада Ашура?
– Чесно кажучи, це було доволі несподівано. Пригадую, якраз їхав з дівчиною відпочивати до Львова, коли прочитав у Telegram, що Полісся представило нового тренера. Були обговорення у пресі зовсім інших кандидатів, а тут таке рішення.
– А гравці когось очікували?
– Не можу сказати, що чекали певного конкретного тренера. Просто таке рішення президента стало несподіваним.
– І яке перше враження справив Імад Ашур?
– А я вже був з ним знайомий по роботі у молодіжній збірній. Частково мав уявлення.
«Намагався змінити Вікіпедію, але поки марно»
– Не порівнюючи клуби, в яких ти був, як можеш охарактеризувати кожен з них?
– Знаєте, все йшло якось поступово: сходинка за сходинкою. Дніпро – це для мене рідне місто, улюблений клуб, на який я ходив у дитинстві. Там мене виховали як футболіста, заклали основи. Інгулець – це трамплін. Там треба було грати та проявляти себе, що й вийшло. Полісся – клуб із задачами та великими амбіціями. Не можу сказати, що я туди прийшов уже готовим футболістом; там теж був певний період розвитку. А Лос-Анджелес – клуб, якому потрібно лише чемпіонство, лише перемоги.
– Коли ти йшов з Полісся, у прощальному відео навіть плакав. Ти – сентиментальна людина?
– Насправді, так, дуже сентиментальна. Такі щемливі речі викликають в мене емоції.
– І насамкінець допоможи, будь ласка, розібратися. Чому на англійській сторінці у Вікіпедії та на сайті ЛАФК зазначено, що ти народився у Баранівці Житомирської області, хоча ти ж ніби з Горлівки?
– Так, я бачив це. Навіть якось намагався подати заявку на зміну даних, але все залишилось, як було. Я народився у Горлівці, а до Дніпра потрапив, коли мені було два роки. Батько переїхав по роботі. Тож, по суті, можу назвати себе дніпрянином.
Фото: ФК "Полiсся"