"В "Динамо" Мілевського та Яковенка тренування було на 07:00. Будили сторожа, щоб увімкнув світло в манежі": щире інтерв’ю Ярмаша

Вихованець Динамо Григорій Ярмаш, який відомий своїми виступами за Ворсклу, Зорю та національну збірну України, у великому інтерв’ю «УФ» поділився своєю футбольною історією.

«Зараз із задоволенням бігаю у футбол з друзями на область та тримаю себе в тонусі»

– Григорію, де і чим ви живете після відходу з Металіста 1925 разом зі штабом Віктора Скрипника?

– Після того, як прийняли відставку Віктора Анатолійовича, я повернувся додому, до Полтави. Проводжу час із сім’єю та займаюся побутовими питаннями. Також граю на область за ФК Рокита. Із задоволенням бігаю у футбол на аматорському рівні зі своїми друзями та тримаю себе в тонусі.

Ювілейне інтерв’ю Скрипника можна прочитати тут, його думку про сучасний український футбол – тут.

– До роботи вже є бажання повернутися? Плани є?

– Обов’язково хочу повернутися! Плани є. Дай Боже, аби вони стали реальністю.

– Де самі себе бачите?

– Хотів би працювати в Україні.

«Коли побачив умови в Динамо, сказав: «Якщо ви мене залишаєте, то і я залишаюся!»

– Як ви починали грати у футбол?

– Початок був, як і у всіх хлопців тоді, романтичним та насиченим (посміхається, – прим Д.В.). Перші кроки робив у рідному селищі Залізці Зборівського району Тернопільської області на стадіончику біля школи.

В один момент жити в наше селище та працювати на спиртзавод, завдяки директору Володимиру Васильовичу Кунцьо, приїхав Михайло Михайлович Забитівський. Він сам раніше грав у футбол та став моїм першим тренером. Нас організували в команду, ми почали тренуватися по три-чотири рази на тиждень та їздити по області на різні мінітурніри.

Мій батько Петро Григорович разом з Володимиром Васильовичем та іншими небайдужими людьми виступали меценатами. Вони були фанатами футболу, увесь час перебували з нами та допомагали з виїздами: автобус, заправка, харчування і т.д.

– Як ви потім потрапили до львівського УФК?

– Михайло Михайлович дізнався про можливість перегляду гравців й відправив туди мене та ще двох хлопців. Я добре себе проявив і мене залишили.

В УФК вже все було більш професійно. Я покинув дім та вступив до інтернату, де навчався протягом восьмого та дев’ятого класів. Моїм тренером там був Олег Дмитрович Родін. Ми грали на ДЮФЛ і, звичайно, на все життя мені запам’яталися мої перші закордонні турніри в Австрії та Італії.

– Наступним етапом для вас стало Динамо.

– Так. Ми грали фінальну частину ДЮФЛ, і мене помітив Павло Олександрович Яковенко, який збирав спецклас з гравців 1985 року народження.

Я в кінці літа приїхав на тижневий перегляд до Тернополя, за підсумками якого Павло Олександрович на початок вересня запросив нас з батьком в Київ. Ми приїхали на олімпійську базу в Конча-Заспі, подивилися новий корпус, в якому я мав проживати, школу поряд, динамівську базу та умови для тренувань.

– Довго не думали?

– Та звичайно! Порівняно з інтернатом… Це зараз там штучний газон, а раніше поля для тренувань були, м’яко кажучи, не дуже. Я, як побачив усе в Києві, сказав: «Якщо ви мене залишаєте, то і я залишаюся!» (посміхається, – прим Д.В.).

«Яковенку нашіптували щодо мене: «Навіщо тобі цей корявий?»

– Тоді Яковенко, здається, у свій спецклас хапав усе, що погано лежить, на просторах колишнього СРСР. Яка була найгучніша «крадіжка»?

– Найгучніша – це Тьома Мілевський. Він тоді був заграний за Білорусь. Пам’ятаю, що коли ми збірною України U-17 їздили на наші перші відбіркові змагання, Тьому навіть не ризикнули ставити у склад, аби не наразитися на санкції. Коли він вже прийняв українське громадянство, то почав грати за нас. Білорусь його не хотіла відпускати. Він дійсно був одним з найбільших талантів.

– Існує думка, що ваш спецклас лобіювало Динамо та ФФУ, постійно включаючи до усіх можливих збірних, і таким чином ви закрили шлях 83-му, 84-му та 86-му рокам.

– Ну, можливо. Зі сторони краще видно. Коли тебе беруть в збірну й ти граєш, то не помічаєш цього. Хлопці, яких не викликали, мали іншу думку. Цілком вірогідно, серед них і справді були футболісти, які більше заслуговували. В «молодіжці» потім грали усі роки. Та і в U-19 з нами їздили і Діма Чигринський, і Костя Кравченко, і Бодя Шуст. Проте більшість, визнаю, була зі спецкласу.

– Подейкують, що особисто ви за талантом поступалися більшій кількості хлопців зі спецкласу і витягували більше завдяки своїй несамовитій роботі за самовіддачі. Погоджуєтеся?

– Реально, так і було. Мені й Павло Олександрович розповідав, що йому нашіптували, мовляв: «Навіщо тобі цей корявий?». Однак, наскільки я знаю, в нього була одна відповідь: «В нього палають очі й він хоче».

Чесно кажучи, свою кар’єру без бажання та праці не уявляю. Батьки заклали мені такий характер. Я бачив, що є талановитіші, технічніші, швидші хлопці. Ну, брав фізичним здоров’ям. Допомагали також правильні підказки рідних, близьких та тренерів.

Хтось з великих тренерів начебто казав, що таланту людина може мати лише 2%, а усе інше треба розвивати. Ну, в мене цього таланту, можливо, було 0,5%, або 0,4% (посміхається, – прим Д.В.).

– Артем Мілевський та Олександр Алієв були найбільшими талантами серед вас?

– Я б не сказав, що саме вони були найталановитішими. Кожен по-своєму виділявся. Не хочу нікого образити. Можливо, вони були трохи яскравішими та сильнішими. Заслужено обидва змогли вийти на топовий рівень. Як вони скористалися цим шансом – це вже індивідуальна справа.

– Чим виділявся Мілевський?

– Яку передачу та куди йому не віддай, він кожний м’яч міг зупинити й вийти практично з будь-якої ситуації під тиском. Також мав нестандартну техніку та приймав такі рішення, що навіть партнери не очікували (посміхається, – прим Д.В.).

– Алієв вже у 16 років мав свій скажений удар?

– Так, це вже проявлялося. В нього маленька ніжка. Плюс він сам у своїх інтерв’ю розповідав, що з татом у дитинстві тренував удар. Потім вдало використовував це у грі.

– Хто найбільший талант зі спецкласу, що не розкрився?

– Ну, Вові Самборському травма завадила. Він пограв трохи за ФК Харків, однак, думаю, міг би досягти більшого.

«Якось в Динамо тренування було на 07:00. Довелося сторожа будити, аби увімкнув світло в манежі»

– Не секрет, що Яковенко завжди великий акцент робив на дисципліну. В чому це проявлялося у вас?

– В нас був графік: три тренування та школа. Також періодично помічники Яковенка проходили по кімнатах та слідкували за чистотою та порядком. В когось виходило, а в когось не дуже. Також він слідкував за нашим відновленням – вимикав світло, «допомагаючи» нам швидше заснути та відпочити (посміхається, – прим Д.В.).

– Що найбільше запам’яталося з дисциплінарних моментів?

– Те, що кожен вечір до нас приходили на поверх й просто опускали усі автомати в щитку, аби ніде не було світла. І що робити? Тоді ж смартфонів не було. Може лише один чи двоє мали Nokia 3310, на якій у «змійку» можна було пограти. Іншим доводилося або розмовляти, або лягати спати.

– В самоволки бігали з бази?

– Ну, може й бігали, але ніхто не знав про те. Треба вміти ще бігати в самоволки (посміхається, – прим Д.В.).

– Який у вас був найважчий тренувальний день у спецкласі?

– Напевне, коли в нас було чотири тренування. Пам’ятаю, вже о 07:00 ми перебували в манежі. Шли туди у темряві, бо як раз була зима. Довелося навіть сторожа будити, аби він нам світло увімкнув (посміхається, – прим Д.В.).

Далі ми йшли в школу на декілька уроків, потім був обід й заняття у тренажерній залі. Після тренажерки проходило тренування на полі, далі вечеря й десь о восьмій вечора ми їхали в басейн. Вода там була дуже холодною, тому під час плавання старалися не зупинятися. Іноді день міг завершуватися не басейном, а акробатикою на батутах в суворівському училищі.

Поверталися на базу ми десь о 21:30. Тобто день виходив насиченим. Важким він був більше за своїм обсягом.

«Після гри один в один проти Гусєва відсипався два дні»

– Після спецкласу ви пройшли через Динамо-3, Динамо-2, дубль та навіть підключалися до тренувань з першою командою. Наскільки рівень основи тоді відрізнявся від молодіжних команд?

– Набагато. Якось не вистачало людей на тренуванні в першій команді й мене Володимир Іванович Онищенко відправив до них. Поставили грати один в один з Олегом Гусєвим – це капець, блін. Після того тренування я відсипався два дні (посміхається, – прим Д.В.).

– Гусєв в Динамо був найсильнішим гравцем на вашій позиції правого захисника?

– Думаю, що так. Коли Гусєв грав на позиції правого захисника, то це взагалі був топ. Завдяки тому, що він мав досвід виступів й в амплуа крайнього півзахисника, добре діяв і на оборону, і на атаку. Тобто Гусєв грав як сучасні латералі, які працюють по усьому флангу.

– А правда, що Тіберіу Гіоане був сновидою?

– Ну, був. Однак я нічого такого, щоб аж капець, під час матчів не помічав, коли він приходив грати за Динамо-2. На полі було видно, що це якісний футболіст, який вмів приймати нестандартні рішення. Іноді, звичайно, міг щось втнути, але робив це з таким спокійним виразом обличчя, що особливо ніхто й не звертав увагу (посміхається, – прим Д.В.). Дивишся й думаєш: «Ну, він такий».

– Були якісь цікаві ситуації?

– Ну, якщо йому щось не подобалося на полі, чи його провокували, міг ні з того ні з сього дати диваку по «лапах» і все. Отримував червону картку і йшов.

«Суркіс називав мене «тезкою»

– Розмір своєї першої зарплати в Динамо пам’ятаєте?

– В Динамо-3 в мене спочатку зарплата була, здається, 150 доларів. Потім вже в Динамо-2 – 300 доларів, з часом підняли до 450 доларів.

– На що витрачали?

– Я батькам майже усе віддавав.

– Хто з основи тоді на наймоднішому авто їздив?

– Ну, Ласло Боднар любив круті машини. В нього і Mercedes, і BMW були. Потім Тьома прийняв цю естафету, але мене вже в Динамо тоді не було (посміхається, – прим Д.В.).

– Хто ганяти більше за усіх любив?

– Та той же Боднар любив, Горан Гавранчич. Вони там гасали. Навіть перегони влаштовували. Обійшлося, на щастя, без пригод.

– З братами Суркісами часто перетиналися?

– Григорій Михайлович та Ігор Михайлович приходили на ігри академії. Вже потім, коли я виступав за Динамо-2, Ігор Михайлович на домашніх матчах завжди був присутнім на трибунах. Григорій Михайлович також, за можливістю, відвідував ігри.

Пам’ятаю, коли Григорій Михайлович заходив до роздягальні, постійно називав мене «тезкою». Казав: «Привіт, тезка! Як справи?». Я: «Добрий день, Григорію Михайловичу, все добре».

«Премія у Ворсклі за перемогу над Шахтарем була 10 000 доларів»

– Як ви покинули Динамо?

– Мене викликали в офіс, де я зустрівся з Євгеном Петровичем Котельниковим. Він дав зрозуміти, що в Динамо-2 вже розраховують на молодших гравців, а в мене є можливість поїхати на перегляд до Ворскли. Я погодився, адже зрозумів, що в Києві мені просто сидіти немає сенсу.

В Полтаву, окрім мене, поїхали Ден Онищенко (одразу на контракт), Денис Главина та Діма Бровченко. Так, після деякого періоду тренувань, я залишився в команді. Мені були дуже важливі не стільки фінансові моменти, скільки умови для роботи. У Ворсклі була хороша база, де можна було жити, декілька якісних полів. Та і саме місто Полтава класне.

– Ворскла за вас щось платила Динамо?

– Та не думаю. Я досі жартую, що Ворскла купляла Онищенка та Главину, а нас з Бровченком на здачу дали (посміхається, – прим Д.В.).

– Чому саме під керівництвом Миколи Павлова Ворскла так різко пішла в гору?

– В Миколи Петровича було бачення, як має розвиватися клуб, щоб боротися за високі місця: що повинно бути в команді, скільки мають заробляти гравці. В тренувальному процесі була божевільна фізична підготовка, в побуті – дисципліна.

Також Павлов мав справедливий підхід. Тобто, якщо ти працюєш, то будеш грати та заробляти. А якщо він бачив, що хтось починає хандрити – міг й посварити, скажемо так. Плюс усі домовленості і з Миколою Петровичем, і з керівництвом виконувалися. Це у сукупності дало результат.

– Чим вам запам’ятався переможний фінал Кубка України сезону 2008/09 з Шахтарем?

– Запам’яталися найяскравіші моменти, які впливали на результат матчу – гол Васі Сачка, вилучення Фернандінью…

Без везіння будь-якій команді буде важко. Нам пощастило. В Шахтаря було дуже багато моментів, але вони їх не реалізували. Ми свою можливість використали. Завдяки бажанню та підтримці усього стадіону вийшло виграти.

– Які премії були за ту перемогу?

– 10 000 доларів.

«За Зорю грали я, Грицай, Галюза, Ідахор, Каменюка – соромно було вилітати в Першу лігу»

– Чому ви покинули Ворсклу та перейшли до Зорі?

– Це було моє рішення. Микола Петрович та президент клубу Олег Мейданович Бабаєв, царство небесне, пропонували новий контракт. Можливо, на той момент я менше грав, аніж мені хотілося.

Зоря запропонувала трохи кращі умови. Важливо, що особисту зацікавленість проявив тодішній головний тренер команди Чанцев Анатолій Дмитрович. До того ж в клуб зайшли нові інвестори й будувався амбітний проєкт.

– Асистентом Чанцева тоді був ще молодий тренер Юрій Вернидуб. Чи справедливо вважати, що вони були як «добрий та злий поліціанти»?

– Можливо, і так. Дмитрович був більш лояльним та добрим, а характер Миколайовича ми усі знаємо. Він сам був таким непоступливим футболістом і увесь час прагнув виграти.

То добре, я вам скажу, що є такі їнь та ян. Якби усі мали один характер, то був би перебір або одного, або іншого. Вони доповнювали один одного. Просто, оскільки Дмитрович був головним тренером, більше рішення він приймав.

– Що змінив Вернидуб в Зорі, коли вже сам став головним тренером? Завдяки чому команда почала прогресувати?

– Кардинально знаєте що змінилося? Пів команди! Які люди прийшли? Олександр Грицай, Ілля Галюза, Віталій Постранський, Никола Ігнятієвич, Віталій Вернидуб, Лакі Ідахор… Зі старших хлопців залишилися я, Микита Каменюка, Ігор Шуховцев, Олексій Полянський, Сергій Шевчук. Соромно було вилітати в Першу лігу.

Зоря – це клуб з історією, з вболівальниками. Ми йшли на передостанньому місці, а на домашні матчі збиралося по 12-15 тисяч людей. Ось це і зіграло роль.

Відбулися й певні корективи в тренувальному процесі. По дисципліні також трохи «гайки закрутили».

«Лунін жив на базі та тренувався з ранку до вечора»

– Вернидуб за роки в Зорі розкрив багато гравців, зокрема, Денніса Бонавентуре. Правда, що він був неймовірно важким у керуванні?

– Так, у нього був складний характер. Однак, для спортсмена – це класно. Він мав своє «Я», і його нічого інше не обходило. Він завжди прагнув ставати першим й досягав цього усіма засобами. Йому було по цимбалах, хто напроти – молодший чи старший. Міг і посваритися, і побитися.

Це характер виживання – або ти, або тебе. Так він і вирвався. Потім, коли вже трохи з’явилися кошти, мабуть, занесло його і він забув про футбол.

– Андрія Луніна брали в гуртовій партії зі збанкрутілого Дніпра, при чому не як найталановитішого з тієї когорти. Чому саме його обрав Реал?

– Тренери, які займалися з Андрюхою до Зорі, й Олександр Васильович Ногін, який довів його до Реала, відзначали, що це талантище!

Я бачив і те, як він працював. Тому його потрапляння до Реала мене не здивувало. Він жив на базі та тренувався з ранку до вечора. Навіть коли в нас був пізній матч, то на наступний день зранку він вже знову працював. Ось куди його привели талант та божевільна працездатність.

– Президент Євген Гєллєр – добро чи зло для Зорі?

– Як він може бути злом для Зорі, якщо вже скільки років ЗМІ пишуть про, що клубу «гайки», а команда все одно грає та виграє? Так, зараз трохи не ті результати, які, мабуть, хотів би бачити сам Гєллєр, однак він приймає рішення. Якщо Зоря досі на плаву, значить ці рішення правильні.

– В бутність гравця Зорі, коли клуб переживав важкі часи у зв’язку з початком війни у 2014 році, який максимальний період вам довелося грати безплатно?

– Максимальні заборгованості, можливо, доходили до чотирьох місяців. Після завершення сезону 2013/14 влітку ми вже не повернулися до Луганська. Нас зібрали у Запоріжжі й було дуже-дуже важко. Тренувалися деінде, почали накопичуватися борги…

Потім поступово виплачували. При цьому, бувало, за один місяць виплатили, а тут ще один набіг. З часом платити почали стабільно кожного місяця. Так заборгованості зменшувалися.

– Щось довелося «пробачити»?

– Коли почалася війна, трохи змінилися суми у валюті. Нам донесли, що не можуть платити за старим курсом. Кого це влаштовувало – залишалися в команді й далі. Тому, якщо зараз рахувати курси, то щось пробачив. А так зі мною повністю розрахувалися.

«Вдвох з Полуницьким ловили Роналду по полю»

– Не усі зрозуміли ваш вихід на заміну у фіналі Кубка України-2015/16 з Шахтарем за рахунку 0:2, коли потрібно було відіграватися. В цьому був спортивний сенс, чи Вернидуб фактично дав вам попрощатися з клубом?

– Вдячний Миколайовичу за те, що він дав мені 20 хвилин. Вийти у фіналі за будь-якого рахунку – це дорого коштує.

Я дійсно мало грав за Зорю в останні сезони, однак в тренувальному процесі завжди викладався на максимум, створюючи конкуренцію основним виконавцям. Вернидуб це цінував і, можливо, цей вихід у фіналі став для мене бонусом за мою роботу. Точно можу сказати, що в тій грі я зробив усе від себе можливе.

– Ви пограли за усі вікові збірні України, включаючи національну, та протистояли багатьом зіркам. На рівні U-17, зокрема, зустрічалися з Кріштіану Роналду. Чи було видно, що це гравець світового рівня?

– Так. Вже тоді він був різким. Ми з Сашею Полуницьким вдвох його ловили. Звичайно, наші тренери перед матчем робили акцент, що це лідер та зірка збірної Португалії. Він був емоційним, видно, що не любив програвати.

– Десь «трішки в ніжку – трішки в м’яч довелося зіграти»?

– Я намагався у рамках правил грати, наскільки встигав за ним. А там – як виходило. Звісно, можливо, десь я і порушував на ньому правила, але робив це не спеціально. Просто іноді не встигав (посміхається, – прим Д.В.).

«Після поразки від Лейпцига Вернидуб прийняв рішення подати у відставку»

– Як ви почали працювати в тренерському штабі Вернидуба у Зорі?

– Як вже сказав раніше, наприкінці своїх виступів за Зорю я мав ігрову практику практично лише в дублі, і в мене завершувався контракт. Вдячний Володимиру Богдановичу Микитину, який завжди приймав мене в U-21 (посміхається, – прим Д.В.). Люблю грати у футбол, тому для мене було неважливо де саме я це буду робити.

Після завершення угоди Вернидуб та керівництво клубу запропонували мені залишитися в Зорі вже у ролі тренера. Порадився з сім’єю та футбольними людьми й прийняв цей варіант.

– Ви починали асистентом, а потім стали тренером з фізичної підготовки.

– Так, спочатку я дивився зі сторони, навчався та перебудовувався. Потім нас покинув тренер з фізичної підготовки, і Юрій Миколайович довірив цей фронт роботи мені.

– Після драматичного вильоту від Лейпцига (0:0, 2:3) в останньому відбірковому раунді Ліги Європи-2018/19 Вернидуб дійсно подавав у відставку?

– Вернидуб дійсно прийняв рішення. Одразу після повернення з Німеччини в нього була зустріч з президентом, однак Гєллєр не прийняв його відставку. Наскільки я розумію, вони поговорили, і Вернидубу була висловлена довіра.

Надалі команда продовжила показувати гідні результати. Це, знову ж таки, до того, добро чи зло Гєллєр для Зорі. Євген Борисович приймає практично усі глобальні рішення, і безпосередньо це, я вважаю, виявилося правильним.

– А все-таки, той сезон став останнім для Вернидуба в Зорі, і він так і не допрацював до кінця свій контракт. За багато років в усіх накопичилася втома один від одного?

– На це питання краще Юрій Миколайович відповість. Особисто я не бачив, щоб він знизив вимоги до футболістів, себе чи свого штабу. Можливо, йому вже потрібен був цей перепочинок. Він дуже емоційний й глибоко переживає кожну гру, адже завжди хоче перемагати. Організм також потребує пауз. Десь тренер та керівництво відчули, що цієї енергії не вистачає.

Потім, коли він набрався сил та енергії, ми бачили, що йому вдавалося в інших командах. Він з Шерифом обіграв Реал (2:1) на «Сантьяго Бернабеу», що раніше з українських тренерів вдавалося лише Валерію Лобановському.

«Чому Зоря не побігла виривати срібло з Десною? Не знаю, де після другого місця був би клуб»

– З новим головним тренером Віктором Скрипником Зоря вже в перший сезон могла посісти історичне друге місце в УПЛ. Чому не побігли виривати бронзу в останньому матчі сезону з Десною (1:1)?

– Не можу сказати, що не бігли виривати. Це був матч на три результати: ми могли або виграти срібло, або зберегти бронзу, або втратити все. Хлопці на полі не знали, що в паралельній зустрічі Колос обігрував Динамо (2:0), і у випадку перемоги ми ставали другими. Можливо, десь в глибині душі було переживання за результат, бо усі розуміли, що клуб живе за преміальні від УЄФА.

– Тобто з лавки ніхто не кричав, що Динамо програє?

– Наскільки я пам’ятаю, то ні. Повторюся, велику роль грає психологія. Після першого тайму ми програвали 0:1 й посідали четверте місце, маючи лише кваліфікацію Ліги Європи. А за рахунку 1:1 в Зорі з’являлася бронза та груповий етап. І тут ти думаєш: «Чи ризикувати усім, аби погнатися за чимось більшим?».

– Які особисто у вас були думки протягом останніх хвилин гри з Десною?

– Якщо дивитися романтично, то хотілося друге місце. А якщо прагматично – не знаю, де після того срібла Зоря взагалі була б. Грати кваліфікацію Ліги чемпіонів з тими ресурсами, які мав клуб… Це небо і земля.

– Потім не шкодували?

– Ні. Згадував лише приємні моменти. Ми здобули бронзу, а не програли срібло.

«Скрипник відкрито дає зрозуміти, що зараз не може нічого запропонувати своєму штабу»

– Коли ви в штабі Скрипника працювали у Ворсклі, здавалося, керівництво швидко втомилося від головного тренера й усіма засобами давало зрозуміти, що йому не раді. Чи справедливо так вважати?

– Віктор Анатолійович, думаю, краще це відчував. Увесь удар він брав на себе. Ми як могли допомагати в тренувальному процесі та колективі. Були нюанси. Звичайно, кожному тренеру хочеться кращих умов, однак усі прекрасно розуміли, в який час ми працюємо. Тому Скрипник згладжував ці моменти. Він не любить йти на конфлікти. Таким чином, до патових ситуацій не доходило.

– Ходили чутки, що після гостьової поразки від Руху (1:4) на старті минулого сезону УПЛ до вас заходив в роздягальню та розносив віцепрезидент Ворскли Олег Лисак.

– Я такого не пам’ятаю, щоб Олег Вікторович заходив в роздягальню та в присутності Скрипника розносив. Можливо, він розмовляв з хлопцями окремо.

Зрозуміло, що після 1:4 Олега Вікторовича переповнювали емоції. Проте потім він усе зрозумів, коли сів та проаналізував, як команда добиралася з матчу Ліги конференцій в Грузії до Львова.

– Металіст 1925 – чому там було усе настільки погано?

– Причин багато. Вони і в нас, і в команді, і в колективі. Це комплекс. Усе залежить від результату. Оскільки його не було, то головний тренер разом зі штабом прийняли рішення піти у відставку. Керівництво його підтримало.

– Чи будете ви чекати повернення Скрипника в футбол, щоб знову попрацювати у його штабі, враховуючи, що після фіаско в Металісті 1925 йому, напевне, буде непросто знайти нову команду?

– Ми регулярно спілкуємося з Віктором, і він відкрито дає зрозуміти, що зараз не може нічого запропонувати своєму штабу. Жоден тренер не скаже: «Чекай, сиди вдома, може я через рік чи два прийму команду». Це буде неправильно стосовно людини. Тут приймати рішення мені. Віктор тільки за, аби ми працювали та розвивалися.

– А взагалі ви хотіли б і далі працювати зі Скрипником?

– Звісно, якби зараз була можливість, ми б працювали та розвивалися далі.

– І останнє – ви задоволені своєю кар’єрою?

– Так, думаю, як гравець реалізував себе. Надалі хочу розвиватися як тренер.

Хочу подякувати своїм батькам. Тато відвіз мене в УФК, і з цього усе почалося. Дякую дружині за підтримку. Саме разом з нею я прийняв рішення завершити ігрову кар’єру та розпочати тренерську. Здавалося, зарано у 32 роки, але час показав, що це був вірний крок. Дякую усім своїм тренерам.

Ну, й окрема подяка також ЗСУ та усім людям, які боронять Україну та дають нам можливість працювати й також приносити якусь користь.