У Києві попрощалися з Анатолієм Коньковим

Він народився у місті Красний Луч (Хрустальний) Ворошиловградської (Луганської) області. Почав займатися футболом у Краматорську донецької області, грав на позиції захисника та півзахисника. Згодом перейшов до донецького «Шахтаря», за який виступав протягом шести років. А у 1975 році Валерій Лобановський запросив його до київського «Динамо», кольори якого він захищав до 1981 року. Протягом своєї ігрової кар’єри Анатолій Коньков був одним з символів українського футболу. У складі «Динамо» він став володарем Кубка кубків та Суперкубка УЄФА 1975 року, чотириразовим чемпіоном СРСР та володарем Кубка. А у складі збірної СРСР - віцечемпіоном Європи 1972 року, а також бронзовим призером Олімпійських Ігор 1976 року.

Анатолій Дмитрович здобув авторитет партнерів та колег, а також популярність та любов уболівальників. Його уміння читати гру, лідерські якості та відданість футболу робили його ключовою фігурою на футбольному полі.

Після завершення ігрової кар’єри Анатолій Коньков продовжив робити свій важливий внесок у розвиток українського футболу. Зокрема, з кінця 2006 року він був президентом дитячого ФК «Старт» імені Анатолія Конькова, з 2008 — спортивним директором алчевської «Сталі». Тренував команди «Таврія», «Шахтар», «Миколаїв», «Ворскла», «Сталь», «Інтер» (Баку), а також студентську, молодіжну та національну збірні України. Крім того, він займав важливі посади в українському футболі, а з 2012 по 2015 роки був Президентом Федерації футболу України, залишивши по собі велику футбольну спадщину.

У понеділок на стадіоні «Динамо» ім. В. Лобановського зібралася велика кількість людей, які захоплювалися його щирістю, відкритим серцем, здатністю знаходити підхід до кожного та допомагати усім, хто звертався до нього за допомогою та потребував її – словом, ділом, порадою.

Вшанувати його пам'ять, попрощатися та провести в останню путь разом із його родиною прийшли ветерани «Динамо», керівництво київського клубу, колишні партнери, численні друзі та колеги. Серед них – почесний член УЄФА Григорій Суркіс, віцепрезиденти Дмитро Бріф, Олексій Семененко, Олексій Паламарчук та інші співробітники клубу, ексфутболісти різних поколінь Володимир Безсонов, Анатолій Дем’яненко, Стефан Решко, Володимир Мунтян, Олександр Заваров, Олександр Бойко, Олексій Михайличенко та інші. Віддати останню шану та почесті прийшли представники Української асоціації футболу, тренери ДЮФШ «Динамо» ім. В. Лобановського на чолі з її директором Олександром Іщенком, численні колеги та друзі померлого, а також уболівальники й шанувальники його таланту.

Під час прощання на адресу Анатолія Дмитровича звучали щирі слова та світлі спогади, адже він був прекрасною людиною, генератором ідей, намагався нікого не ображати та жити гідно. Саме таким його знають усі, хто з ним товаришував і працював.

- Анатолій Коньков – хороша людина, великий футболіст київського «Динамо» і збірної Радянського Союзу, - згадує партнер по команді Стефан Решко. – Мені доводилося грати з ним в парі у захисті, але в основному, він був так званим «хвилерізом» - опорним півзахисником. На цій позиції він дуже добре діяв, міг першим пасом в атаку вивести віч-на-віч з воротарем Блохіна, міг і допомогти нам з Мішою Фоменком поборотися ззаду у захисті. Словом, він був видатним гравцем, європейського рівня, та й людиною нормальною, скромною. Окрім того, що ми грали в одній команді, ще жили в одному будинку. Після завершення футбольної кар’єри почали бачитися рідше – у нього тренерська робота, у мене – викладацька в національній академії внутрішніх справ України. Коли він очолив Федерацію футболу, теж проявив організаторські здібності, які свого часу були у нього і на полі. Футбол при ньому потроху розвивався.

19 вересня я вітав його з Днем народження, у нього був веселий голос, тому я здивувався, коли дізнався, що він пішов з життя, для мене це стало несподіванкою. Збережу світлу пам’ять про нього.

Також спогадами про Анатолія Конькова поділився його партнер по команді «Динамо» 70-х захисник Олександр Бойко:

- Пам’ятаю свій перший матч за «Динамо» у 1975 році, ми грали з «Шахтарем» у Донецьку. Несподівано Валерій Лобановський каже мені: «Сашко, виходь замість Конькова». Я вийшов, в одному з моментів обіграв пів команди, віддав пас Блохіну, він забив, і ми перемогли з рахунком 1:0. Наступного дня підходить до мене Базилевич і каже: «А ми не знали, кого взяти до Греції на матч Кубку чемпіонів проти «Олімпіакоса». Ось же є ти!»

Анатолій Дмитрович – хороша людина, я дуже його поважаю. Ми 10 років грали в одній команді, добре спілкувалися. Лише, коли він став президентом Федерації футболу України, стали менше контактувати. Перед пандемією COVID-19 він постійно приходив на футбол, у нас була ложа для ветеранів на стадіоні, і ми там зустрічалися. Не знаю, що сталося, він, наче, не хворів. Нещодавно розмовляв з ним, здавалося, усе було добре, тож для мене це несподівано.

Коли у нього народилася дитина, я ще жартував: «Конь, ти що, збожеволів, у 70 років дитину заводити, а хто виховувати буде?». Він відповів, що усе буде добре.

До речі, Анатолій Коньков та Михайло Фоменко народилися в один день, обидва були центральними захисниками, жили в одному будинку на вулиці Тургенєвській та були щирими друзями. Фоменко помер у квітні, а Коньков – менш ніж за пів року після нього – так буває. Мабуть, Лобановський на небі збирав футбольну команду, і йому не вистачало захисників.

Після закінчення офіційної частини під оплески усіх, хто зібрався у центрі Києва, щоб попрощатися, кортеж з Анатолієм Коньковим зробив коло пошани навколо чаші стадіону «Динамо», а потім вирушив на Байкове кладовище, де продовжилася церемонія прощання та відбулося поховання.