"Усе життя мріяв грати за "Динамо". Батько Маткевича - про старт на Євро, виступи в Алеппо і протистояння з Рівалдо

Сьогодні збірна України U-19 стартує на чемпіонаті Європи. У складі "синьо-жовтих" є декілька синів відомих особистостей українського футболу: Крістіан Шевченко, Олексій Гусєв, В'ячеслав Суркіс. Одним із провідних виконавців команди Дмитра Михайленка є ще один футбольний спадкоємець.

Анатолій Маткевич на початку 90-х дебютував за Дніпро у 16-річному віці, а потім добряче поїздив по різних клубах. Нині його син Андрій на шляху до того, щоб перевершити батька. У великому монолозі для Футбол 24 Маткевич-старший ділиться повчальним досвідом та розповідає про свого сина.

- Дуже чекаю на старт чемпіонату Європи, рахую години до його початку. Мій син грає за збірну – це велика відповідальність. Особливо у такий важкий час для нашої країни. Насамперед треба подякувати військовим, які роблять все, щоб футбол в Україні існував. Дітям теж непросто – вони сидять у бомбосховищах, потім виходять на поле. Чемпіонат Європи – свято, яке має запам'ятатися на все життя. Мені цікаво, як виглядатиме наша команда. Я переглядав контрольні матчі у процесі підготовки до турніру і можу сказати, що наші футболісти добре працюють з м'ячем, є малюнок гри.

У мене двоє дітей. Донька мешкає у Бельгії, займається волейболом. Кароліні 16 років, вона сильно прогресує. Раніше займалася гімнастикою, а тепер чудово проявляє себе у новому виді спорту. Син на три роки старший. Його ім'я ми обирали своєрідним жеребкуванням. Написали кілька варіантів на папірцях і усією родиною тягнули. Первістка могли назвати Богданом, але листочок з іменем "Андрій" дістали більше разів. Дуже вдячний дружині Анжеліці за двох прекрасних дітей.

У березні син потрапив у заявку київського Динамо на матч Прем'єр-ліги проти Зорі. Напередодні він зіграв за команду U-19 і я запитав його: "Ти їдеш додому? Забирати тебе?" Андрій сказав, що тренери залишили його на базі – завтра він у заявці на УПЛ. Було дуже приємно. Він багато працює, а тренерський штаб це бачить.

- Коли Андрій ще маленьким був, я грав за узбецький Насаф, мешкав далеко від дому. Більше ним опікувалася бабуся, яка колись легкою атлетикою займалася. Якось я повернувся в Україну, запитую, де Андрій. "А він на тренуванні", – чую. Син змалечку горів футболом. Наш товариш привіз йому оригінальну форму Ювентуса – було помітно, як йому футбол подобається.

При першій нагоді Андрій тягнув мене на вулицю. Замість комп'ютера чи планшета він постійно вовтузився із м'ячем. Я бачив, що він горить футболом. Згодом малий потрапив у академію Діназа. Ми спеціально вибрали житло, поруч із яким розташовувався новенький майданчик, де син міг грати зі мною, з друзями чи наодинці. Під час пандемії коронавірусу ми багато часу проводили разом і почали грати у тенісбол. З часом він навчався мене перемагати. У цій грі є і атака, і рух, і прийом, і передача.

У структуру Динамо син потрапив після запрошення Євгена Ястребинського. Андрій зіграв у спарингу і йому запропонували залишитися. Після повномасштабного вторгнення син виїхав у Бельгію, потрапив у Брюгге, та потім повернувся до Києва. "Я все життя мріяв грати за Динамо, хочу бути тут", – заявив він.

- Андрій – це моя покращена версія. Я підказую йому, направляю. Наше покоління інше – професіоналів було менше. Нещодавно зустрівся з Юрієм Ковалем, який мене тренував у Кремені. "Ну що ти? Не розкрив свій потенціал?" – каже мені. Знаєте, хочу, щоб син розкрив свій потенціал. У нього добра швидкість, легкі ноги. На відміну від батька, б'є двома ногами. Він не егоїст, багато асистує. За сезон віддав 10 гольових передач. У минулому чемпіонаті забив 10 голів, конкурував за звання найкращого бомбардира з Ігорем Горбачем. В одному з матчів вони виходять двоє на воротаря і Андрій котить Ігорю. Я б не робив цього, та син – командний гравець.

Андрій – така собі робоча конячка. Не Ямал, який у 16 років в основі грає. Проте теж своїм шансом намагається скористатися. Недавно грав за першу команду проти Інгульця – чотири голи міг забивати. Але відзначився лише раз. Вірю, що в нього все ще попереду.

З тренером збірної Дмитром Михайленком знаюся давно. Ми обидва з Кропивницького. Потім зустрілися у Дніпрі, куди я переїхав у 13 років. В одинадцятому класі мене почали залучати до Дніпра-3. Дмитро трохи старший, був прикладом для нас – клубний вихованець у першій команді. Разом зі Скрипником, Полуніним та Беженаром. Зараз ми на зв'язку з Михайленком. Як батька, мене дуже цікавить бачення тренера і його оцінка роботи мого сина.

- Микола Павлов випустив мене у 16 років у поєдинку за першу команду Дніпра. Разом зі мною свій шлях у дорослому футболі розпочали ще два мої земляки: Андрій Русол та Андрій Чернов. Мені складно сказати, чому я не закріпився у рідній команді. Потенціал був – недарма мені Павлов у Дніпрі довіряв, а Іщенко у Зірці-НІБАС. На моїй позиції у Дніпрі грали Сергій Коновалов та Євген Похлєбаєв. Ну який там Маткевич? Конкуренція була потужною.

Пізніше я поїхав у Новомосковськ в оренду, далі був Кремінь, з яким я зіграв у Вищій лізі. У кубковому матчі оформив дубль у ворота запорізького Торпедо. Після того матчу на шляху до роздягальні мене перехопив Леонід Колтун. "Хлопче, не підписуй ні з ким контракт ще два місяці. Ми тебе заберемо". А в Торпедо спонсор солідний – АвтоЗАЗ-ДЕУ. Я приїхав у Запоріжжя, отримав автомобіль у якості підйомних, але в клубі почалися проблеми. Так мене відправили у Металург.

- Грав там недовго, зате було цікаво, адже тренував нас Мирон Маркевич. Це видатна людина. У березні 2022-го я трохи волонтерив у Львові, брав участь у товариському турнірі. Зустрілися, привіталися, було приємно. Робота з ним – особливий момент.

- Наприкінці 90-х я повернувся у Дніпро, а команду очолив Микола Федоренко. У нас відразу не склалися стосунки. Апогей трапився на зборах у Ялті. Їдемо на матч в автобусі, жартуємо і голосно спілкуємося з Андрієм Зубченком, моїм конкурентом. Речей при собі не маємо – лише тапочки і бутси в руках. Раптом Федоренко дає вказівку водію зупинитися в центрі Ялти: "Маткевич, виходь з автобуса. Ти не налаштовуєшся на гру".

Я вийшов і доїхав на стадіон на таксі. Встиг на установку, де почув від Федоренка: "Маткевич, ти сьогодні боковий суддя". Я думав, що це роль лише на перший тайм, але у перерві тренер знову відправив мене прапорцем махати. Насправді це дивно. Якщо ти принциповий, то двох карай: і мене, і Зубченка. Словом, з першого дня у нас із Федоренком все пішло шкереберть.

Тоді я поїхав у Ірпінь, а звідти – у Кривбас. Там віднайшов стабільність, провів чотири роки. Хоча тренери у Кривому Розі часто змінювалися: Горілий, Надєїн, Косевич, Іщенко… У певний момент я травмувався. Довго виборював місце у складі, нарешті закріпився. Відіграв дві гри, а тут матч з Металістом. Мене Андрій Березовчук так зрізав, що я хрести порвав. Тоді за таке карток не давали – стрибай, куди хочеш. От він мені в коліно і в'їхав.

- Я виступав за майже 20 команд. Особливі спогади про Дніпро, де я мріяв грати з юнацьких років. Хороший період був у Криму. Комфортно почувався у Таврії, згодом поїхав у Кримтеплицю. Якби не російська анексія, то ця команда вийшла б у Прем'єр-лігу. Принаймні, президент Олександр Васильєв дуже турбувався про команду.

Відзначу узбецький Насаф, де я працював із Віктором Кумиковим. Цей тренер багато часу присвячував тактиці та потужним навантаженням. А ще ми об'їздили з екскурсіями увесь Узбекистан. Насаф фінішував третім слідом за Пахтакором і Бунедкором, який мав безліч грошей.

До їхньої зірки Рівалдо взагалі не можна було підходити. Тільки вже за це давали жовту картку. А якщо доторкнувся, то це червона. Рівалдо грав дуже потужно. Людина феноменально бачила поле. Тренував Бунедкор Луїс Феліпе Сколарі. У той час Моурінью заробляв 5 мільйонів у Челсі, а Сколарі в Узбекистані отримував 12 мільйонів. Відчуваєте розмах?

- Ще один екзотичний досвід – виступи у Сирії. Там я пограв у Азійській Лізі чемпіонів. Коли вийшов на поле в Саудівській Аравії, то в очах все мерехтіло. Дивишся на трибуни, а там все біле – тільки шейхи сидять. Я вже перебував у поважному віці, але агент запропонував непогані умови – от я й вирушив у Аль-Іттіхад з Алеппо.

"Їхали з Алеппо, а хлопці мені кажуть: "У вас вибухнула бомба". Валерій Яремченко – про роботу із збірною Сирії, військову базу і очманілих росіян “Їхали з Алеппо, а хлопці мені кажуть: ”У вас вибухнула бомба“. Валерій Яремченко – про роботу із збірною Сирії, військову базу і очманілих росіян

Так, це саме те Алеппо, знищене Росією. Маю друзів, які мешкають нині в місті. Кажуть, що частини Алеппо нема, вона зруйнована. Але люди все одно живуть, грають у футбол, тренуються. Спогади про Сирію чудові. Зокрема, прекрасна кухня. Проблема тільки в тому, що калорійна дуже. Лише подивився на стіл і вже кілограм додався (Сміється). Ще у Сирії було спекотно. Тренувалися і грали або дуже рано, або після 19:00. Якось сонце так напекло, що я після першого тайму руки спалив.

Коли я приїхав, у Алеппо якраз відкрили новий стадіон виставковим матчем з Фенербахче. На трибунах були присутні Реджеп Тайїп Ердоган та Башар Асад. Після бомбардувань стадіон вцілів, але знайомі хлопці кажуть, що фінансово там нестерпно важко. Люди не живуть, а виживають.

Після Сирії я повернувся в Україну, ще кілька років пограв. На аматорському рівні виходив навіть у 45 років, забивав. Команд було багато у кар'єрі, але я не награвся ще (Усміхається). Постійно стежу за собою. Тренував дітей, виходив на поле, стабільно займався. Маю бути прикладом для своєї дитини. Колись важив 74 кілограми і зараз маю таку вагу. При потребі можу вийти і зіграти – для мене це не проблема.