"Моїми конкурентами були Янаков і Лєднєв". Максим Кулiш про те, чому не заграв в "Динамо"

Півзахисник Поділля Максим Куліш дав інтерв’ю «УФ», де розповів про те, що допомогло йому перезавантажити кар’єру у Хмельницькому, чому не заграв у Динамо та про виступи у якому клубі воліє забути як про страшний сон.

«Сімінін у Поділлі керує роздягальнею»

– Максиме, нещодавно ви оформили перші взяття в професійній кар’єрі. У чому була причина такого довгого мовчання?

– Насправді у тих командах, в яких я грав, завжди мав хороших конкурентів. Десь мені давали мало часу, а десь я сам не користувався. Але пів року тому мені зателефонував агент, який сказав, що Поділля – це актуальна для мене команда і що у хмельницькому шукають хавбека. Прийшов, одразу відчув довіру тренера, почав грати у стартовому складі і у мене пішло.

Допомогло те, що тут я зміг трохи розслабитись у психологічному плані. Не відчув тиску, а лише бажання довести, що раніше був просто період невдач. І зараз я радий, що зробив цей крок.

– У Поділлі зібрана цікава команда. Є молодь, гравці середнього віку, як-от, наприклад ви, а також досвідчені ветерани Дмитро Непогодов та Сергій Сімінін. Хто керує роздягальнею?

– Сімінін і керує. Він авторитет у команді й наш найдосвідченіший гравець. Тому це і є справжній лідер, який відчуває атмосферу та знає, коли підбадьорити.

– Сезон 2023/24 ви розпочинали як футболіст Лівого берега, який наразі претендує на вихід в УПЛ. Чи можна було там закріпитись?

– Я був у команді лише пів року. Кілька разів виходив на поле, а потім тренер почав ставити інших виконавців. Тому, коли з’явилась можливість з орендою – пішов. Зараз найголовніше – грати у футбол. А у Лівий берег, можливо, ще й повернусь.

– До Хмельницького ви приїхали у оренду. Чи можете залишитись у клубі після завершення сезону?

– Це оренда без права викупу. Ще не знаю, що буде далі. Завершиться сезон і тоді будемо з усіма розмовляти.

«Дубінчак та Лєднєв добре працювали з м’ячем, а що вже Янаков!..»

– Вперше широке коло вболівальників почуло про Максима Куліша, напевно, у сезоні 2016/17. Тоді у складі Динамо U19 ви зіграли в Юнацькій лізі УЄФА. А як і коли ви потрапили до київського клубу?

– Професійних гравців у нашій родині не було ніколи, але батько й досі грає двічі на тиждень, любив цей вид спорту й уже покійний дядько. У дворах рідного Івано-Франківська у часи мого дитинства в м’яча грали до ночі. Так і мене затягнуло.

В академії Динамо був із 9 років. Спочатку три роки займався у Прикарпатті, а потім з’явилась змога поїхати на перегляд до Києва. Успішно пройшов відбір й до 18-ти був у структурі Динамо. Спочатку жив із мамою, яка працювала у Києві, а з 12-річного віку – в інтернаті.

– У період ваших виступів в молодіжці киян грало багато відомих у майбутньому футболістів. Хто відрізнявся зірковими здібностями вже тоді?

– З-поміж інших точно виділялись Микола Шапаренко, Бодя Леднєв, Владислав Дубінчак, Денис Янаков. Пригадую, що, наприклад Дубінчак і

Лєднєв брали своєю роботою з м’ячем, а Янаков мав хорошу швидкість з м’ячем.

Щиро кажучи, це була дуже хороша команда. Вони не просто так феєрили в молодіжній ЛЧ і обігрували Бенфіку, за яку тоді виступав Жоау Фелікс.

– Підтримуєте зв’язок з кимось з тієї команди?

– Так. Найбільше з хлопцями зі свого 1999 року народження: Кирилом Дришлюком та Владом Наумцем.

– Чому не вийшло виграти конкуренцію за місце у юнацькій команді киян?

– Я грав і зліва, і справа у півзахисті. Моїми конкурентами були Янаков і Лєднєв. Вони тоді давали дуже сильний сезон, робили різницю на футбольному полі (2016/17, – прим. О.Щ.), тому вважаю, що справедливо саме ці гравці входили до стартового складу.

Думаю, що мені не вистачало впевненості. Хоча коли отримував шанс та з’являвся на футбольному полі – не псував гру. Навіть м’ячі забивав (3 голи у 20 поєдинках, – прим. О.Щ.). Напевно, окрім впевненості, не вистачило ще й стабільності.

– Чи розраховували в Динамо на такого гравця, як Максим Куліш?

– Я думаю, що в академії – 100% так. Але потім сталось так, як це часто буває, коли важко перейти з дитячо-юнацького футболу в дорослий. І я забуксував у цьому переході. В академії постійно грав, а коли прийшов у U19 – зустрівся з конкуренцією і там загубився.

– У той час U19 киян тренував Юрій Мороз. Він окреслював вам ваше майбутнє в Динамо?

– Ні, індивідуальних розмов, де б він говорив про перспективи не було. З керівництвом теж не спілкувався.

«Сачко шокував навіть тренерів дубля Ворскли»

– Після того, як ви покинули Динамо влітку 2016 року, у вас були періоди у дублях інших представників УПЛ: річний у Ворсклі та дворічний в Олександрії. Чи були шанси закріпитись на рівні перших команд цих клубів?

– У Ворсклі я провів хороший сезон, за 10 ігор забив 5 м’ячів. Це, напевно, один з моїх найліпших виступів. Але у той час головним тренером Ворскли був Василь Сачко, який мене взагалі не брав до основної команди.

Тоді до складу він брав гравця U19, а не мене. Цим були вражені і тренери дублю, і я. Не знаю, чому так склалось. Ніяких конфліктів чи штрафів ні у Ворсклі, ні раніше в Динамо у мене не було Вважаю, що, як мінімум, на шанс в основній команді полтавців я тоді своєю грою напрацював.

– А як ви опинилися в Олександрії?

– Коли після сезону прийшов час продовження контракту, я спитав спортивного директора Ворскли: «Сачко на мене розраховує?». Відповідь була: «Ні, не розраховує». Тоді я розірвав контракт із клубом. Хоча, як показав час, потрібно було перетерпіти. Потім Сачка зняли і в команду прийшов Віталій Косовський, з яким я працював у структурі Динамо. Але рішення було ухвалено, і влітку 2018-го я перейшов до Олександрії.

Там я теж був під першою командою. Володимир Богданович Шаран навіть взяв мене на збори, де я тренувався з першою командою. Але пробитися було важко, бо там були Максим Третьяков, Максим Задерака. Але я з ними тренувався та грав за дубль.

«Словаки не заявили. Потім сказали: «Йди в оренду або розривай контракт»

– Після стартового періоду кар’єри восени 2020-го ви опинились у клубі словацької Суперліги Сениця. Як виник такий варіант і чому затримались там лише на 2 місяці?

– Там була цікава історія. Я підписав в Україні контракт, приїхав у Словаччину, але мене навіть не заявили на чемпіонат. Я про це навіть не знав!

Старався на тренуваннях, щось доводив, однак в заявку на гру все одно не потрапляв. Не заявили на перший матч, на другий, тож вирішив підійти до тренера й запитати, чому не граю. Він відповідає: «Треба старатись. Ти прийшов під час сезону. В нас вистачає своїх гравців».

А коли частина сезону закінчилась, я дізнався, що навіть заявленим не був. У клубі сказали: «Або їдеш в оренду в словацьку Першу лігу, або розривай контракт».

– І що ви зробили?

– Тоді я вже був, як «вичавлений лимон», і хотів повернутись додому. Тому розірвав трудову угоду і приїхав в Україну. На початку 2021-го з’явилась можливість приїхати на перегляд в Минай.

Я сподобався головному тренеру Василю Кобіну, Він узяв мене в команду, сказав, що я отримаю шанс у першій команді. Але буквально за три тижні прийшов Олександр Севідов, який усіх молодих відправив у дубль. Зіграв я пару ігор з другою командою і теж розірвав контракт. Там уже були проблеми з оплатою.

«Рубікон хочу забути, як страшний сон»

– Влітку 2021-го у вашій кар’єрі з’явився черговий клуб – столичний Рубікон із Другої ліги. У ті часи команда мала проблеми з грошима, її підозрювали у договірних матчах, а в один момент футболісти команди масово з’являлись у донецькому Олімпіку…

– В той момент, коли це все творилось, мене там уже не було. Але, якщо чесно, я взагалі про Рубікон говорити не хочу. Це була помилка. Можете написати: «Хочу забути, як страшний сон»:)

– У своїй кар’єрі ви кілька разів протягом певного періоду були без контракту. Останній такий відрізок був у першій половині 2023-го, коли ви покинули Діназ. Чим у цей займались? Можливо, шукали якусь нову професію?

– Ні, нічого нового не опановував. Просто тренувався разом зі знайомим тренером і ходив у спортзал. Я навіть не знаю, ким би став, якби не футбол. Із самого дитинства займаюсь футболом і навіть думок про щось інше не мав. Навіть ті мої знайомі, які вже завершили, переважно стали дитячими тренерами. Перевороту у житті ні в кого не сталось.

– Зараз ви належите Лівому берегу. Ця команда відома в Україні хорошою інфраструктурою та розвитком власної академії. Проте й стадіоном, який має славу такого, до якого нелегко дістатись...

– Так, бачив ці жарти в інтернеті. Але, щиро кажучи, не знаю, кому що не подобається. Стадіон дуже крутий. Не беручи арени наших грандів – один із найкращих.

Доїхати автомобілем – легко. Громадський транспорт туди ходить. Також він знаходиться неподалік метро Осокорки. Тому я цих розмов не розумію.