Роман САНЖАР: "Займаюся створенням своєї дитячої футбольної академії в Австралії. З Україною не прощаюсь"

Колишній тренер «Олімпіка» і «Карпат» розповідає, як намагається знайти себе у футболі далекої Австралії.

— Романе Миколайовичу, як вийшло, що Ви опинилися на іншому континенті, в Австралії?

— Думки про переїзд з’явилися в мене ще за якийсь час до 24 лютого 2022 року. Я був без роботи, а в Австралії у мене родичі — дві сестри, племінники. У перші ж години мені зателефонувала сестра, запропонувала приїхати, і я погодився… Знаєте, я це все пережив не раз. Спочатку в Донецьку, потім у Києві. Це було страшно, хоч я розумію, що всі переживали приблизно одне. Я тоді із сім’єю мешкав у такому районі Києва, де, здається, вперше збита ракета впала на житловий будинок. На сусідній будинок… Так склалося життя, що опинився в Австралії. Мені дуже жаль, що наша країна зіткнулася з такою бідою.

— Де саме живете в Австралії?

— У Сіднеї. Велике, дуже велике, красиве місто.

— Чим займаєтеся там, куди з Києва летіти 16 годин?

— Займаюся створенням своєї дитячої футбольної академії. Зразу скажу, що тут зовсім інша система, структура футболу. Є дуже сильна за рівнем A League, де всі клуби приблизно рівні, бо існують специфічні фінансові обмеження для бюджетів клубів. A League — єдиний професіональний дивізіон, усі інші (наприклад, Чемпіонати штатів) — аматорські або напівлюбительські. Тут великі стадіони, дуже хороша атмосфера на матчах, багато вболівальників; футбол відкритіший, аніж у нас, хоча менше дисциплінований. В Австралії величезна кількість футбольних академій. Приїхавши сюди, я вирішив відкрити свою академію, але поки що це доволі гучно звучить — це більше схоже на класи хлопчаків віком 6-15 років, які я треную, індивідуально або в групах. Хоча в майбутньому, сподіваюся, це буде академія в нашому розумінні, коли багато полів, різні вікові групи дітей, тренери. Таким чином я переорієнтувався на дитячий футбол.

— Це переорієнтування назавжди? І в майбутньому бачите себе дитячим тренером?

— Ні, чому. Я хочу повернутись у професіональний футбол, маю такі плани. Але поки освоююся на новому місці, підіймаю рівень знання англійської мови, розвиваюся. Працюю з дітьми на даний момент. У мене тут були пропозиції від різних академій, але я відмовив, бо вирішив: поки краще — відкрити щось своє.

— Наша ліцензія діє в Австралії?

— Звичайно, у мене ліцензія Pro, вона діє по всьому світу. Можна очолювати команди A League.

— Ви вже згадали про «мову міжнародного спілкування» — на якому рівні володієте нею?

— Свій рівень мені складно оцінювати… Скажу так: на тренуваннях труднощі не виникають, але пресконференцію провести ще не зможу.

— Скільки діток у Вас займається?

— По-різному, залежно від дня і групи. Коли 5-7, коли 10. У мене, повторюся, різні вікові групи.

— В якихось турнірах берете участь?

— Ні, поки що тільки тренування.

— Австралія — дорога країна…

— За всю Австралію не скажу, але Сідней — і справді одне з найдорожчих міст країни.

— Очевидно, Ви вже асоціюєте себе саме із зеленим континентом і не повернетеся в Україну?

— Чому? Ні, звичайно. Розумієте… Ми не знаємо, що буде завтра. Я вже десятиліття не був у рідному місті Донецьку. До 2014 року я й подумати не міг, що наша країна, моє місто можуть таке пережити. Я не міг уявити, що мій рідний клуб «Олімпік», вийшовши в УПЛ, не проведе жодного матчу на своєму стадіоні, що цілий клуб переїде в інше місто. Але ми переїхали в Київ, облаштувалися, все було нормально, а потім… Я змушений був залишити Київ, Україну, бо став безробітним, а своє житло в мене було тільки в Донецьку. Звісно, я переїхав до своєї сім’ї… Дуже сумую за Україною, постійно спілкуюся з друзями, колегами, помічниками з «Олімпіка». Максимально слідкую за подіями, за новинами. Щодня обдумував все… Я не прощаюся з Україною.

— Романе Миколайовичу, Ви кажете, що підтримуєте активне спілкування з різними футбольними людьми України. Як думаєте, чому за цей час, за два роки, на Вас не вийшли вітчизняні журналісти? На людину, яка багато років працювала головним тренером клубів УПЛ…

— Не знаю, я про це не думаю… Мабуть, журналістам цікаві ті, хто на видноті, хто працює… Чесно, я навіть питання такого не задавав собі.

— За українським Чемпіонатом слідкуєте?

— Звичайно! Так, не в тому обсязі, як було в Україні, але намагаюся дивитися матчі. Тут, серед інших перепон, часовий пояс: в Австралії, порівняно з Україною, +9 годин. Ось ми розмовляємо, в Україні обід, а у мене в Сіднеї — 12-та вечора.

— Із керівництвом «Олімпіка» спілкуєтеся? Із Владиславом Гельзіним, Олексієм Антоновим? Як сприйняли новину про те, що клуб припинив існування?

— Підтримую стосунки з усіма. Телефонуємо один одному, вітаємо зі святами. Постійно на зв’язку… Боляче сприйняв звістку про закриття «Олімпіка», дуже жаль, що так вийшло. Ви уявіть, що зробив Владислав Григорович: знайшов ресурси, забрав команду в інше місто, перевіз усіх разом із сім’ями в Київ, не залишив нас там. Ми гідно виступали в УПЛ, грали у півфіналі Кубка України, вийшли в Лігу Європи. Досягли, вважаю, немало.

— Що скажете наостанок?

— А що може бути важливішим сьогодні, ніж закінчення війни? Дуже хочу, щоб