До дня народження Віктора Матвієнка

Цього дня народився знаменитий гравець київського "Динамо" 1970-х Віктор Матвієнко (1948 - 2018), 4-разовий чемпіон СРСР, володар Кубка Кубків та Суперкубка УЄФА 1975 року. Згадуємо футбольний шлях Віктора Антоновича завдяки главі з книги "Першопрохідці" Семена Случевського та Володимира Кулеби.

Кажуть, що двічі в одну річку не увійти. Віктор Матвієнко запрошувався до «Динамо» двічі: в 1967 та 1970 роках, а його досі по праву вважають одним із найефективніших флангових захисників «біло-синіх».

МАТВІЄНКО - ФУТБОЛІСТ

Віктор народився 9 листопада 1948 року в Запоріжжі. Там же в дитячі роки починав грати у футбол. Спочатку - в «дикий», тобто у дворах та на пустирях. Потім із 12 років - у дитячій спортивній школі. Щоправда, за його власними спогадами, особливою комфортністю той організований підлітковий футбол не відрізнявся. Стадіон (голосно сказано!) заводу «Титан», де проводилися тренування, представляв собою галявину, обнесену земляним валом, а роздягальнею служив старий товарний вагон. Про душові ніхто і не мріяв.

Але пацани все одно були щасливі: ще б пак, на тій галявині вони проводили практично весь час після шкільних занять. У 14 років Віктор із батьками переїхав жити в інший район Запоріжжя, до звичної галявини стало далеко добиратися, але хлопця прийняли у футбольну школу при команді майстрів «Металург». До речі, серйозну кузню кадрів, яка виховала від Віктора Серебряникова та Юрія Сака, Геннадія Перепаденка та Сергія Ключика, Іллі Близнюка, Ігоря Лучкевича та Павла Шкапенка в минулі десятиліття до Тараса Степаненка та Максима Коваля, Сергія Кривцова та Сергія Сидорчука, Андрія Цурікова та Едуарда Соболя, які перебувають у розквіті сил. Віктор Матвієнко у цьому списку, зрозуміло, в першому ряду.

У 18 років він був запрошений до дорослої команди «металургів», але тоді вже треба було думати про підхід призовного віку. Де зазвичай у СРСР «служили» футболісти? Правильно, в командах військових округів СКА (Спортивних клубах армії), а найталановитіших «забирав» московський - Центральний, ЦСКА. Але і МВС СРСР не втрачало часу, тому що в його складі були Внутрішні війська. І «з легкої руки» відомого Лаврентія Павловича Берія талановиті футболісти часто приписувалися до відповідних підрозділів ВВ, а самі виступали за динамівські клуби. А їх тільки у вищій лізі було чотири - в Москві, Києві, Тбілісі та Мінську. Додайте до них ще чимало біло-синіх команд в інших містах неосяжної «однієї шостої планети», які грали в нижчих лігах.

Матвієнко за порадою друга, який раніше виступав за «Металург», чомусь націлився на ростовський СКА, який у ті часи тренував Йосиф (Йожеф) Беца - в післявоєнні роки один із славетних представників закарпатського футболу. Щоправда, сам Йосип Йосипович на відміну від більшості гравців з цього краю грав у футболці не київського «Динамо», а ЦСКА.

Хоча за Ростов Віктор і зганяв кілька «товарняків», і Беці він сподобався, до оформлення справа не дійшла. Адже треба було вдома забрати документи, а тодішній тренер запоріжців Сергій Коршунов (у 50-ті роки - форвард київського «Динамо») уже рекомендував його своєму колишньому партнеру Михайлу Коману - наставнику дубля столичної команди.

Але там гра у Віктора не склалася. Перебування в резервному складі «Динамо» принесло хлопцю одні лише прикрощі. За три місяці його лише двічі випустили на поле і... відпустили. Матвієнко зізнавався, що йому було соромно повертатися в Запоріжжя. Що скажуть хлопці? Зовсім, мовляв, нікудишній.

Кінець «стражданням юного Вертера», а куди діватися, якщо тобі лише 19 років, поклала необхідність йти на службу до лав Радянської Армії. Віктор був направлений до СКА, але не ростовський, а одеський, який виступав у другій групі класу «А». І там Матвієнку пощастило з тренером. Валентин Бліндер - у минулому лівий крайній нападник одеського СКА, улюбленець місцевих уболівальників, виявився вдумливим та уважним наставником. Рідкісний випадок - Валентин Ілліч зумів поєднувати футбол із наукою, навіть захистив дисертацію з хімії. Це він тренував у дитячі роки Леоніда Буряка, а також поставив гру й підростаючому Матвієнку.

Той, уже наприкінці 1969 року повернувшись після «дембеля» в рідне Запоріжжя, став запрошуватися до збірної другої ліги чемпіонату Союзу. Саме в цій команді він вдало виступив проти польських олімпійців. Згадаймо, кольори «Кадри» тоді захищали майбутні чемпіони Олімпіади-1972 та бронзові призери ЧС-1974 Гжегож Лято та Єжі Горгонь, Роберт Гадоха, Антоній Шимановські та Казімеж Дейна, а також «всього лише» чемпіони ОІ-72, які гриміли на всю Європу наприкінці 60-х - початку 70-х Влодзімеж Любанські та Зігфрід Шолтисік.

Мабуть, гра запорізького бека проти підопічних одного з найтитулованіших тренерів Польщі Казімежа Гурські (між іншим, уродженця Львова) вразила Віктора Олександровича Маслова, і той запросив Матвієнка до «Динамо» вдруге. Щоправда, на нього тоді ж «запав» і донецький «Шахтар». Точніше знаменитий гравець київського «Динамо» Юрій Войнов, який тренував у той час «гірників».

Віктор, не бажаючи повторити фіаско в «дублі №2», вважав кращим варіант із Донецьком, але, по-перше, ті часи - не нинішні, тобто проти столиці, як зараз, «не забалуєш». По-друге, вже сам Дід гарантував Матвієнку місце в основі. При цьому Маслов бачив у запоріжці центрального захисника - партнера Вадима Соснихіна. Але...

Восени Діда «пішли» з «Динамо», а Олександр Олександрович Севідов, який замінив його, перевів Віктора з центру оборони на лівий фланг. І не схибив! Сан Санич зумів визначити найкращі ігрові риси цього футболіста - високу швидкість, координацію і м'якість рухів, добре володіння м'ячем, вміння і бажання підключатися до атак, організовувати їх.

Ось як оцінив дії захисника в чемпіонському сезоні 1971 року тодішній капітан «Динамо» Анатолій Бишовець:

- Зліва в обороні виступає 23-річний Віктор Матвієнко. У нашій команді в основному складі він дебютував у минулому році в ролі другого стоппера. Досвід не увінчався успіхом. Зате Віктор знайшов себе на фланзі. У відборі чіпкий, в бігу не поступається форвардам, в атаці пристрасний і сміливий. Для нас уже стало звичкою, що, підключившись до лінії нападу, він діє як справжній крайній нападник. Погодьтеся, це свідчить про неабиякі можливості Матвієнка, що і привело його до збірної країни.

Щоправда, до кінця сезону Віктор виглядав не так свіжо, як навесні і влітку. Можливо, він ще не навчився правильно розподіляти свої сили. Матвієнко у вищій лізі лише другий сезон. Навчиться! І ще хотілося би йому побажати: частіше, сміливіше атакувати ворота суперника, щоб рейд отримував завершення. Завдяки Віктору ми позбулися стереотипних навісів на ворота. Отже, йому треба підвищити гостроту в кінцівках таких рейдів.

Відзначені Бишовцем недоліки майстерності були подолані вже за тренерів Валерія Лобановського і Олега Базилевича. Після переведення з опорної зони на правий фланг оборони Володимира Трошкіна у столичної команди «виросли» два рівноцінних крила. Що позаду, що в атаці - Матвієнко та Трошкін. І це зовсім не красива метафора, а сухі факти. Так, у пам'ятному 1975 році вже в перших турах чемпіонату лівий оборонець проявив себе справжнім «забивалою». Він відкрив рахунок у переможному матчі проти донецького «Шахтаря» (3:1), відзначився дублем у грі з московським «Торпедо», чим зберіг для своєї команди важливе очко (2:2). Ці м'ячі проявили справжні можливості захисника «Динамо».

.

Найславетніший для динамівців сезон у 70-ті - це не лише Кубок володарів Кубків і Суперкубок УЄФА, це, перш за все, невидима публіці «підводна» частина футбольного айсберга. Як визнає сам Матвієнко, головне було в тому, що кардинально змінився тренувальний процес, працювати довелося куди більше, змінилася схема гри. Тоді була створена наукова група під керівництвом Анатолія Михайловича Зеленцова, навантаження підбиралися під кожного гравця, а фізичний стан команди приводився до спільного знаменника.

Однак на зміну найуспішнішому для «Динамо» року того десятиліття прийшов найбільш провальний - 1976-й. У розіграші Кубка СРСР кияни вибули у чвертьфіналі, програвши колишньому клубу Лобановського - «Дніпру». Чемпіонат був розбитий на два - весняний та осінній. Навесні динамівці посіли восьме місце із 16, восени - начебто пристойне для будь-якої команди - друге. Але тільки не для того «Динамо» - на той момент за своїм потенціалом найсильнішого клубу країни. Адже більшість його гравців грало за олімпійську і першу збірні.

Утім, і там на них чекали провали. У відбірному турнірі ЧЄ-1976 збірна Союзу посіла перше місце в групі 6, випередивши Ірландію, Туреччину та Шотландію. Але у чвертьфіналі за сумою двох матчів (0:2 у Братиславі і 2:2 у Києві) поступилася майбутнім чемпіонам континенту - чехословакам, попрощавшись із мріями про трофей.

На Олімпіаді в Монреалі програли також майбутнім чемпіонам, і знову з чергової «братньої країни соцтабору». Цього разу команді НДР - 1:2. Перемога над «чарівниками м'яча» бразильцями в поєдинку за 3-є місце не підсолодила гірку пігулку. Бронзові медалі в Монреалі визнали не подвигом, а провалом. Матвієнко брав участь у всіх цих перипетіях, і на нього одного з перших посипалися всі «шишки» і від уболівальників, і від начальства.

Саме Віктора разом із Володимиром Трошкіним у 1976-му «призначили» ініціаторами «бунту» проти тренерів. Строго кажучи, бунтом той конфлікт можна вважати лише з дуже великою натяжкою. А що ж було? Була колосальна втома: фізична і психологічна, на тлі невдач. Втома через фізичні навантаження, які не зменшилися, - ті ж триразові тренування, ті ж кроси на знаменитій «царській стежині» в Ялті. Можливо, в той момент Лобановський із Базилевичем не помітили, що закрутили гайки до межі. А треба було їх трохи відпустити.

В результаті Олег Петрович був вилучений із команди, а протягом року Валерій Васильович почав кардинально змінювати склад «команди зірок». Так один за іншим колектив залишали Рудаков, сам Матвієнко з Трошкіним, потім Мунтян, Решко, Онищенко, Фоменко... Хоча, звичайно, не можна забувати і світлі спалахи у грі «Динамо» відразу після нещасливого 1976 року.

Насамперед, вихід «біло-синіх» до півфіналу Кубка європейських чемпіонів. Ще восени «провального» року кияни «пройшли» серйозних суперників - белградський «Партизан» та ПАОК із Салонік, а в 1/4 фіналу здолали не кого-небудь, а саму «Баварію» (0:1 в Мюнхені та 2:0 у Києві).

Матвієнко і зараз упевнений, що наступний суперник - «Борусія» з Менхенгладбаха - була киянам по зубах. Хоча склад «лошат» (одне з прізвиськ тієї, не дортмундської «Боруссії») теж був зірковим. Судіть самі: проти «Динамо» грали знамениті Берті Фогтс (73 гри за збірну ФРН на той момент), Райнер Бонхоф (18), Вернер Віммер (36 ігор за «Бундесмашину»), Улі Штіліке (майбутній чемпіон Європи і віце-чемпіон світу , а також згодом учасник 42 матчів за збірну ФРН), Юпп Хайнкес (37 матчів), нарешті, датчанин Аллан Сімонсен, що став у тому, 1977-му, володарем «Золотого м'яча».

Перемігши вдома з рахунком 1:0 (а могли і більше забити), динамівці пропустили в матчі-відповіді в Німеччині два м'ячі. Перший - із «точки», на яку «напрацював» сам Матвієнко. Рятуючи свої ворота після удару Сімонсена, він у підкаті вибивав м'яча, але той зачепив руку Віктора у власному карному майданчику. Вирішальний гол німці забили в гармидері біля воріт після штрафного удару на 82-й хвилині. Так, могли пробитися до фіналу КЄЧ. Але хто сказав, що участь у півфіналі - невдача? Таке досягнення кияни з того часу повторювали лише двічі - через 10 років та через 22 роки.

Сам Віктор після того, як залишив «Динамо», перейшов до «Дніпра», відігравши там лише один сезон. Той 1978 рік не був щасливим для дніпрян. Посівши останнє місце, вони залишили елітну лігу. Тоді ж завершив кар'єру гравця й сам Матвієнко. Але не через турнірні невдачі своєї нової команди, а через більш традиційну причину - замучили давні травми. За власним визнанням, збори він уже не витримував: після кожної порції навантажень коліно опухало, і із нього викачували по склянці рідини.

Віктор рано завершив кар'єру гравця - у 30 років, але він залишається в пам'яті футбольних людей як один із по-справжньому зіркових виконавців «Динамо». Матвієнко зіграв у вищій лізі 209 матчів, забив 8 м'ячів. Він - 4-разовий чемпіон СРСР, володар Кубка Союзу, володар Кубка Кубків і Суперкубка УЄФА. У списках «33 найкращих» значився за підсумками п`яти сезонів. За першу і олімпійську збірні СРСР зіграв 23 матчі, срібний призер ЧЄ-1972 та бронзовий - ОІ-1976.

МАТВІЄНКО - ТРЕНЕР

Віктор Антонович багато років віддав роботі коуча. У 1979-85 роках (із перервами) працював у рівненському «Авангарді».

Після здобуття Україною незалежності керував хмельницьким «Поділлям», запорізьким «Торпедо» (двічі), чернівецькою «Буковиною». Також тренував команди за межами нашої країни - польську «Орленту», молдавський «Тілігул», «Дустлік» із Узбекистану. Крім того, він досить довго працював у Федерації футболу України - інспектував матчі команд другої ліги першості України.