До дня народження Анатолія Конькова

Сьогодні 74-й день народження відзначає один із найкращих півзахисників київського «Динамо» 70-х років Анатолій Коньков. До свята видатного динамівця наводимо уривок із книги Семена Случевського «Першопрохідці», присвячений Анатолію Дмитровичу.

***

«У мене досі немає сумнівів, що Коньков - гравець рівня Франца Беккенбауера. У відборі м'яча він бездоганний, його передачі точні, своєчасні та направлені в потрібне місце»

Валерій Лобановський, «Нескінченний матч»

Зізнаюся, спочатку я не планував в циклі «Першопрохідці» писати про Анатолія Конькова. Не планував виключно з формальних причин. Сам цикл я замислив як обойму портретів зірок «Динамо», українського та всього радянського футболу 60-70-х. У цій обоймі поставив собі «обмеження»: тільки ті тренери та гравці, хто був запрошений у чемпіонське «Динамо» до приходу на тренерську лаву Валерія Лобановського й Олега Базилевича, тобто до початку 1974 року.

Анатолій Коньков - єдиний футболіст «команди зірок»-1975, хто поповнив її лави після зазначеного терміну. Тобто формально він не потрапляв до задуманого героїв. Але керуватися такою установкою було б неправильно та несправедливо як по відношенню до самого гравця, так і до футболу в цілому.

КОНЬКОВ - ФУТБОЛІСТ

Анатолій народився 19 вересня 1949 року в місті Красний Луч, що на Луганщині. Сім'я переїхала до Краматорська Донецької області, коли батько Толі отримав запрошення працювати старшим майстром, а потім начальником цеху гіганта вітчизняної промисловості - знаменитого Новокраматорського машинобудівного заводу.

Там, у Краматорську, юне дарування спочатку освоювало ази «дикого» дворового, а потім і організованого дитячого футболу - в групі підготовки при місцевій команді майстрів класу «Б» (нижчої ліги) «Авангард». Коньков досі з теплом згадує свого дитячого тренера Юрія Івановича Нестеренка.

У 1968 році, в свої неповні 19, Анатолій вже грав у донецькому «Шахтарі», хоча мав усі шанси почати дорослу ігрову кар'єру і в «Динамо»: його переглядали Віктор Олександрович Маслов і Михайло Михайлович Коман. Ці досвідчені тренери залишилися задоволені потенційним новачком, зробили йому пропозицію переїжджати до столиці.

Але не склалося. Почасти, за його власним визнанням, через випадковість - він не зміг подолати кордони шанувальників, що оточили автобус із динамівцями після чергової зустрічі в Донецьку. Але, звичайно, перш за все, через його нерішучість. Боязнь, що там, серед зірок, доведеться «гріти лавку».

А тут наспіло запрошення від тодішнього наставника «Шахтаря» Олега Олександровича Ошенкова. 19-річний хлопець влився в команду, в якій у тому сезоні грали чемпіони Союзу-1961 Лобановський, Базилевич, Володимир Щегольков і вже визнані лідери донецького футболу Валерій Яремченко, воротар Юрій Дегтярьов. При цьому не просто влився, а чітко «забив» в основному складі за собою позицію опорного півзахисника.

Особистий ігровий прогрес Конькова проявлявся на тлі внутрішньокомандної кризи «Шахтаря». У принциповий конфлікт із приводу тренувального процесу з Ошенковим вступив Лобановський. Саме тому останній, встигнувши за два сезони вибитися в найкращі бомбардири «Шахтаря», незабаром покинув Донецьк. І не один, а разом із Базилевичем. У наступному сезоні у гірників змінять і самого Ошенкова.

Всі ці людські перипетії не могли не позначитися на долі «Шахтаря». В самому кінці 60-х років оранжево-чорні в турнірній таблиці вищої ліги бовталися між середняками та відвертими аутсайдерами. А в 1971-му взагалі опустилися в першу лігу.

У 1972 році команду прийняв 34-річний Олег Базилевич. Він повністю перебудував тренувальний процес, практично оновив склад, довіривши місця в основі дебютантам, зокрема, чудовому форварду, згодом легенді донецького футболу Віталію Старухіну. За підсумками того року «Шахтар» Базилевича повернувся до вищого дивізіону.

Коньков із теплотою згадував той період роботи з Олегом Петровичем: «Саме в «Шахтарі» Базилевич випробував на практиці багато ідей, які згодом разом із Валерієм Лобановським допомогли зробити з київського «Динамо» перший у Радянському Союзі суперклуб європейського рівня. Поки Петрович працював із нами в Донецьку, Лобановський піднімав «Дніпро». Можна сказати, вони йшли паралельними курсами до однієї мети».

Ще 1972 рік став пам'ятним для Анатолія тим, що він - єдиний представник нижчої ліги першості Союзу - виступав за збірну країни у фінальній стадії чемпіонату континенту в Бельгії. І не просто виступав, а єдиним голом у ворота угорців у півфінальному матчі вивів радянську дружину в фінал. Там нашим, звичайно, дісталося від наймогутнішої німецької збірної, де що ні гравець, то - зірка світового класу: воротар Майєр; захисники Хетгес, Беккенбауер, Шварценбек, Брайтнер; хави Хенесс, Нетцер, Віммер; форварди Хайнкес, Мюллер, Кремерс.

Фінал грався на сумнозвісному через майбутню трагедію з людськими смертями стадіоні «Ейзель» в Брюсселі, яка станеться в 1985 році. У тому поєдинку з німцями відбулося те, що було приречене статися: «Бундесмашина» катком проїхалася по збірній Союзу: 3:0. У воротах Рудакова розписалися «Bomber der Nation» («Бомбардир нації») Герд Мюллер (двічі) і Херберт Віммер. Результат закономірний, тому що в той час за рівнем гри поруч зі збірною ФРН поставити не було кого!

Це зараз про «срібло» в Європі ми можемо лише мріяти. Тоді ж вище партійне керівництво Радянського Союзу поразку від «ідеологічних ворогів» визнало ганьбою. Команду, віце-чемпіона континенту, звинуватили в безхарактерності, навіть у безхребетності.

Дісталося і тренерам, і гравцям. Конькова начальство вписав у перші ряди винуватих. Нині важко повірити в божевільну ситуацію, коли до профспілкового комітету донецької шахти імені Горького, в штаті якої значилися «інструкторами фізкультури» всі футболісти «Шахтаря», пачками приходили листи трудящих, які вимагали негайно позбавити Анатолія звання «майстер спорту».

До цих його неприємностей, пов'язаних зі «всього лише сріблом» Євро-1972, додалися внутрішньосоюзні. Недремні селекціонери ЦСКА, діючі по накатаній системі «призову в доблесну Радянську Армію», націлилися на прогресуючого опорника.

У тому ж 1972-му в московському аеропорту Шереметьєво збірну країни, а точніше його, Анатолія Конькова, зустрічала... група борців зі столичної спортроти. Виходить, що крім цих молодців вручити призовну повістку до військкомату було вже нікому. Футболіст почав боротися в повному сенсі цього слова за свої громадянські права. Зав'язалася банальна бійка. Несподівано Анатолію на допомогу прийшла міліція, яка прийняла борців за «гопоту», що наїхала на пасажира. В результаті бійки було розбито вітринне скло в будівлі аеропорту, а Конькову в суєті вдалося втекти від дужих «представників військкомату».

Цей інцидент спортивні командири в Москві запам'ятали надовго. І коли вже в 1975 році Анатолій у складі «Динамо» завоював Кубок володарів кубків і Суперкубок УЄФА, то єдиним серед тріумфаторів не отримав вище тоді в СРСР звання «заслужений майстер спорту». Був відзначений титулом нижче - «майстер спорту міжнародного класу». Звичайно, футболістові було прикро. І добре, що завдяки підтримці Лобановського в 1981 році справедливість була відновлена.

Але все це сталося набагато пізніше. А до того у футбольній кар'єрі Конькова трапився важливий поворот. Наприкінці 1973-го київське «Динамо» очолили Лобановський і Базилевич. І одним із перших, кого вони запросили в оновлювану команду, став Анатолій Коньков.

Про тренувальні навантаження цієї пари наставників ходили і досі ходять легенди. Але Анатолію вписатися в такий режим і, отже, в новий колектив, що незабаром зробився зоряним, було відносно неважко. Причина зрозуміла. Адже цей футболіст три сезони відпрацював в Донецьку під керівництвом Олега Петровича, і випробувані часом ідеї, в тому числі і такі, що стосувалися тренувальних навантажень, Анатолію були не в новинку. Можливо, тому Коньков, на відміну від інших зіркових динамівців, не «маринувався» в дублі, а відразу заграв в основному складі.

І ще один штрих. В саги та легенди увійшла фраза, яку приписують Конькову: «Роки, проведені з Лобановським, як концтабір, я згадую!»... Саме «приписувана», тому що згодом він прояснив: «Ні, це за мене так сказали. Я потім журналісту тому дзвонив, він пояснював: «Я ж інше мав на увазі...», - на що я відповів: «Що ви мали на увазі, мене не цікавить, але написали так, ніби я в чомусь Валерія Васильовича звинувачую».

У Конькова-футболіста поєднувалося багато сильних ігрових якостей, але, перш за все, - умілий відбір м'яча та добре поставлений перший пас. Сам він пояснює поєднання цих достоїнств так: «Ідея переривати атаку супротивника й одночасно знаходити партнера для миттєвого виходу з оборони в наступ для нашої команди була дуже актуальна. Оскільки за підбором виконавців «Динамо» помітно перевершувало більшість радянських клубів, в чемпіонатах країни нам постійно доводилося стикатися з наднасиченою обороною. Долати її позиційно було дуже складно. Зовсім інша справа - раптово, відразу. І тут дуже багато чого залежало від першої передачі».

Наступний досить революційний віраж у його футбольній кар'єрі - реалізація принципу Лобановського та Базилевича «розумна універсалізація». І сталося це не від хорошого життя. У 1975 році травму спини, причому, не першу, отримав задній захисник (ліберо) «Динамо» Михайло Фоменко. Тандем київських тренерів зважився на експеримент: Коньков був відсунутий в тил, мало не до воротаря.

При цьому Лобановський із Базилевичем відразу почали вимагати від нього: запобігати всім небезпекам у власному штрафному та перед ним, а також першим дальнім пасом починати атаки своєї команди. Благо, прекрасне бачення поля дозволяло Анатолію справлятися з таким завданням. Точніше, він уже міг його реалізовувати не тільки з зони опорного хава, а й набагато далі від воріт противника. Коли Фоменко повертався в стрій, Коньков безболісно пересувався вперед, до середини поля.

Можна згадати багато чудових матчів «Динамо» і збірної Союзу, в яких Коньков проявляв себе стрижневим гравцем команди - як в прямому, так і в узагальнюючому сенсі цього слова. Але мені хочеться звернути увагу на одну зустріч, хай не найвідомішу, але по-своєму важливу для півзахисника, яка в чомусь має кумедний відтінок.

8 червня 1975 року в Лужниках в присутності 70 тисяч уболівальників збірна СРСР під керівництвом Валерія Лобановського в контрольному матчі приймала збірну Італії. У стартовому складі радянської дружини вийшли 11 динамівців Києва: Рудаков - Трошкін, Фоменко, Коньков, Матвієнко - Буряк, Мунтян, Колотов, Веремєєв - Онищенко, Блохін. Після перерви замість Веремєєва на поле вийшов 12-й динамівець - Решко.

За Скуадру Адзурру разом зі світовими зірками Діно Дзоффом, Джачінто Факкетті, Джорджо Кінальї грав півзахисник атакуючого плану, у майбутньому - іменитий тренер Фабіо Капелло.

Один із найвідоміших технарів радянського футболу Сергій Сальніков так характеризував гру Фабіо: «Серед італійців виділявся диспетчерськими навичками Капелло, зовні та за манерою гри схожий зі своїм знаменитим попередником по збірній Джанні Ріверою». Однак грою знаменитого в майбутньому коуча радянські глядачі милувалися недовго. На 37-й хвилині в сутичці з суперником Фабіо отримав травму та був замінений. А через хвилину... югославський суддя Мілош Чаїч «засвітив» жовту картку перед обличчям Конькова.

Пройшли роки. Одного разу я не без дружнього підбивання запитав його: «Коліться, Дмитровичу. Ви тоді «скосили» Капелло? За що отримали «гірчичник» відразу після того, як дон Фабіо змушений був покинути поле?» Коньков задумався та відповів із серйозним виглядом: «Якщо чесно, не пам'ятаю...». Це, на мій погляд, і є кумедний штрих.

Куди важливіше, що саме Коньков тоді забив єдиний гол. Більш того, він міг відзначитися двічі. Ось що наступного дня писав у «Радянському спорті» з цього приводу вже згаданий Сальніков:

- Згадаймо, як виник, мабуть, найоригінальніший момент, який прикрасив зустріч. Трошкін тонко вловивши вигоди своєї позиції, легко обійшов Орландіні та вийшов до лицьової лінії, і коли всі чекали прострілу, він несподівано круто послав м'яч назад під удар Буряку, який набігав. Останній міг бити сам, але віддав перевагу дотепно пропустити м'яч туди, де на нього чекав Коньков. Послідував удар, і навіть Дзофф, котрий не раз до цього виручав свою команду, був безсилий відбити його. За нього це зробила безпристрасна штанга. Весь епізод від початку і до кінця був пронизаний футбольної красою та розіграний як по нотах. Щиро шкода, що удар Конькова, який вінчав його, виявився не результативним. Взагалі, вилазки Конькова вперед кожен раз погрожували гостям неприємностями.

Довгоочікуваний гол, який, відчуваючи перевагу, скандуючи, вимагали глядачі, народився на 63-й хвилині після затяжної та концентрованої атаки наших футболістів. Із лівого флангу послідувала чергова довга подача, яка перелетіла скупчення захисників і нападників. Мунтян, який стояв на віддалі, з ходу, в один дотик повернув м'яч, відкинутий йому Буряком у гарячу точку, в район 11-метрової позначки, швидше за натхненням, ніж за точним розрахунком. І інстинкт досвідченого гравця не підвів його - там опинився Коньков, який цього разу не втратив можливості відзначитися. Його удар, не надто сильний, але виконаний без обробки в нижній кут, Дзофф парирувати був не в змозі.

Ігрова кар'єра Анатолія склалася химерним чином у часі: порівну в «Шахтарі» і в «Динамо». Тому до цієї пори він не віддає переваги жодній із цих команд. Напевно, не визначився, яка йому рідніша.

Послужний список Анатолія Конькова виглядає так. Він - 4-кратний чемпіон СРСР (1975, 1977, 1980, 1981 рр.), володар Кубка Союзу (1978 г.), Кубка кубків і Суперкубка УЄФА (1975 г.). До списків «33-х найкращих» включався за підсумками 9 сезонів, при цьому під №1 - 4 рази.

За першу й олімпійську збірні СРСР зіграв 50 матчів, забив 10 м'ячів. Срібний призер ЧЄ-1972, бронзовий призер Олімпіади-1976 в Монреалі.

КОНЬКОВ - ТРЕНЕР

Кар'єру футболіста Анатолій Дмитрович завершив в 1981 році у віці 32 років. Погодьтеся, не таким уже й «старим» за футбольними мірками. В ту пору Лобановський писав про нього: «Анатолій, згораючи від нетерпіння, кинувся в тренерську справу, сподіваючись надолужити на новому терені те, що недодав футболу. Якщо Коньков не перегорить в очікуванні швидких успіхів, і якщо його не скрутить тренерська доля, з нього може вийти непоганий фахівець».

Професіям наставника та спортивного директора Анатолій Дмитрович віддав майже три десятки років. Він працював у «Таврії», рідному «Шахтарі», «Зеніті», національній і молодіжній збірних України, СК «Миколаїв», «Ворсклі», алчевській «Сталі» та бакинському «Інтері». Але успіхів, порівнянних із його ж власними досягненнями на футбольному полі, так і не досяг.

ЕПІЛОГ

Я впевнений, що про заслуги Анатолія Конькова перед національним і міжнародним футболом слід судити, насамперед, за його ігровими досягненнями. Вони вам відомі.

Краще і лаконічніше за всіх оцінив футболіста Конькова його наставник Валерій Васильович Лобановський: «Він, як ніхто, вмів визначити слабкі позиції у суперника та разом із партнерами обрушував саме в ці точки всю міць наших атак. На позиції опорного півзахисника рівних Конькову не було».

Семен Случевський, «Першопрохідці»