Микола МИХАЙЛЕНКО: "Динамо" – мій рідний клуб, який дав мені дуже багато. Сподіваюся, одного дня я буду йому потрібен"

У червні Микола Михайленко пережив справжню драму. Хавбек потрапив у фінальну заявку української "молодіжки" на Євро-2023, однак перед самим стартом турніру Руслану Ротаню довелося робити вимушену заміну. Через важку травму Михайленко довго відновлювався та врешті-решт повернувся на поле.

У суботу, після паузи тривалістю у три місяці, півзахисник Олександрії відіграв 28 хвилин проти Минаю. У розмові із Футбол 24, яка відбулася напередодні, Микола Михайленко розповів про те, як переживав пропуск Євро, зізнався, чого не пробачає Руслан Ротань та розказав про людину, з якої бере приклад і якою надихається.

– Звісно, таке не забувається. Це трапилося на тренуванні. Складності ситуації додавав той факт, що наступного дня ми мали вилітати до Румунії. Але таке буває, це футбол… Мені залишалося лише прийняти цю ситуацію.

– Ще до обстеження я відчув, що навряд чи зможу продовжувати і пропущу Євро. Усвідомлював, що це не така травма, яка мине через кілька днів. Подальші обстеження це лише підтвердили.

– Ти довго йдеш до цілі, працюєш, а тут таке трапляється. Та завдяки моїм рідним – батькам і дівчині – цей період не був таким страшним. Я отримував постійну підтримку. Розумів, що кар'єра на цьому не закінчується. І сильно засмучуватися немає сенсу. Навпаки намагався з користю провести цей період. Багато часу присвятив рідні, адже під час сезону це робити дуже складно.

– Так, вона мені дуже допомагала. Завдяки допомозі дівчини я швидше повернувся на поле. Від Дарини отримував не лише психологічну підтримку, а й безпосередню допомогу у тренувальному залі. Взагалі Дарина доволі вимоглива. Але саме у цій ситуації вона розуміла, як мені непросто. Тому нам вдавалося знаходити компроміс. Працювали настільки, наскільки це було можливо.

– Звичайно, і це природньо. Коли таке стається за крок, коли ти вже там, вже уявляєш, як будеш грати на Євро… Але я бажав хлопцям тільки найкращого, щиро підтримував їх. Тому дуже радий за усю команду, за тренерський штаб – вони чудово виступили.

– За першими двома поєдинками я стежив наживо, був у колективі. Залишився з командою, перебував усередині процесу. Партнери розділяли зі мною горе, постійно запитували про самопочуття, бажали якнайшвидшого відновлення. Це сильно допомагало.

– Відмінності очевидні. Навіть у контексті гравців. Кожен потребує різного підходу: з кимось треба більше спілкуватися, комусь більше підказувати. Якщо ж аналізувати в цілому, то я б не сказав, що відмінність велика. Вимоги та філософія ідентичні. Руслан Петрович хоче бачити футболістів з бажанням. Байдужості на полі Ротань не терпить. Тренер може пробачити все, але тільки не таке.

– Мріяти важливо. Але тепер треба ще більше працювати, щоб потрапити туди. Просто так ніхто місце у заявці не віддасть і не візьме за старі заслуги. Я маю фактично розпочинати все з нуля. Слід доводити, що я не просто так був у складі і що заслуговую опинитися там ще раз.

– Насамперед я би сказав, що це дуже футбольне містечко, хоч і невелике. Раніше у Варві існувала професійна команда. Це було у 90-х, я її не застав. Проте трохи старші вболівальники добре пам'ятають наш Факел. У Варві люди обожнюють футбол. Тут багато талановитих хлопців, просто не усі зуміли пробитися на найвищий рівень.

– Цьому посприяв мій брат. Сергій дуже любив футбол, але не зміг розкритися. Зате я фактично отримав першого тренера в особі брата. Він старший за мене на 11 років. Я не уявляв, що можу у житті займатися чимось іншим, ніж футболом. Вже у четвертому класі я почав їздити на матчі за 30 кілометрів у Прилуки, де разом зі своїм другом займався у тамтешній футбольній школі. Друг, до речі, через важкі травми також передчасно попрощався із футбольною мрією.

– Брат максимально інтегрований у мої футбольні справи. Сергій – військовий, у нього не так багато вільного часу, але при першій нагоді я розповідаю йому про те, що мене хвилює, і завжди отримую поради. У дитинстві мої батьки й так розуміли, що я хочу пов'язати своє життя із футболом, але Сергій допоміг остаточно переконати тата з мамою і я зміг поїхати з дому.

– Сергій служить у піхоті, він брав участь у деокупації Херсона. Він пройшов усі найгарячіші ділянки фронту і пережив дуже багато. Багатьох Сергієвих побратимів вже немає. Зараз брат продовжує служити, тому нечасто має можливість переглядати мої матчі. А взагалі Сергій – дуже здібна і розумна людина. Прикро, що у нього з футболом не склалося, проте він багато корисного робить для країни у своїй нинішній ролі.

– Він міцний фізично. Але не менш важливо бути морально сильним. Сергій багато що пройшов і не зламався. Я ним дуже пишаюся і захоплююся. Навіть, коли усе складається не найкращим чином. Сергій – стимул для мене. Навіть у випадку з цією травмою. Я розумію, що люди долають складніші випробування. Якщо здається, що настав кінець світу, ти береш себе у руки і усвідомлюєш це. Наші воїни не здаються. Вони встають і йдуть далі. Це надихає.

– Спочатку я займався у київській ДЮСШ "Переможець". А згодом вже потрапив до Юрія Леня у Динамо, він мені суттєво допоміг у процесі становлення. Я швидко адаптувався, навчався у школі, тренувався. З часом усе закрутилося і в Динамо я став своїм.

– То був дуже цікавий досвід. Юрій Мороз запропонував мені поїхати в Одесу і я вирішив, що варто спробувати – це чудовий шанс. Хоча подекуди було важко – всі пам'ятають ці проблеми з одеськими вболівальниками.

– Знаєте, як буває: частина фанатів принципово не хотіла нас бачити і відмовлялася нас підтримувати. Дехто ставився лояльно. Час минув, але можу повторити й зараз, що ми віддавали усі сили. Ми не зважали на те, що до нас неприхильно ставляться, і не звертали увагу на історичну принциповість протистояння Динамо і Чорноморця. Навпаки хотілося довести, що ми не заслуговуємо на таке.

– Я пройшов збори у Романа Григорчука. Після двох місяців роботи у Туреччині ми повернулися додому. Але далі було 24 лютого. Незабаром термін моєї оренди у Динамо завершився, тож я повернувся до Києва. Чи хотіли мене залишити? Достеменно не знаю. Мені довелося шукати інші варіанти.

– Все шкереберть пішло з самого початку. То травма на рівному місці, то хвороба на зборах… Обставин, які ускладнювали моє перебування у Зорі, було чимало. Коли партнери набирають форму, а ти й так не мав особливої довіри від тренера… Зрештою, я робив усе залежне від мене. Можливо, у Патріка була якась неприязнь до мене. Складно сказати. Знаю тільки те, що я перед собою чесний. Я ні на кого не тримаю образи. Просто треба було піти деінде та шукати своє місце. У Зорі на мене не розраховували. Так буває у футболі, це нормально.

– Руслан Петрович добре знав мене: який я футболіст, яка людина. За це я йому дуже вдячний. В Олександрії я відчув довіру та підтримку. Щасливий, що тут опинився.

– За рівнем емоцій його можна порівняти з дебютним голом в УПЛ Маріуполю. Але так, то було щось особливе. Шахтар – дуже потужна команда, тому забити їм гол і забрати очки – дорогого вартує. Ми тоді 1:1 зіграли.

– Мабуть, це наслідок рішучості. Коли ти не боїшся взяти на себе ініціативу, ти б'єш і отримуєш за це нагороду.

– Я з дитинства вболіваю за Динамо. Коли потрапив у цю атмосферу, то відчув себе щасливим. Зараз я роблю усе можливе, щоб розвиватися. Все залежить від моєї гри. Динамо – мій рідний клуб, який дав мені дуже багато. Сподіваюся, одного дня я буду йому потрібен. Проте я не знаю, що буде завтра, і концентруюся на тому, що маю сьогодні. Зараз усі мої думки з Олександрією. Я дуже поважаю цей клуб і хочу віддячити йому своєю грою.