До Дня народження Віталія Косовського

Для любителів футболу 90-х наш сьогоднішній герой – невід’ємна частина епічної третьої великої команди Лобановського. Це ті молоді хлопці, українці та нечисленні легіонери із сусідніх країн, які за короткий період після повернення Метра здійснили справжній ривок у своїй кар’єрі – після баталій на внутрішній арені, провальних матчів із «Рапідом», «Ксамаксом», невпевненості в своїх власних силах, вони навчилися грати на рівних з «Реалом», «Барселоною», «Баварією» та кілька років поспіль дарували вболівальникам «Динамо» євровесну та гідні протистояння з провідними футбольними клубами світу.

Причому, якщо праворуч нам не вистачало проривного, стабільного півзахисника – з часів Похлєбаєва, то ліворуч ми могли бути впевнені – Косовський відпрацює і за себе, і за Каладзе з Дмитруліним. «Випрасує» бровку від прапорця до прапорця та встигне і в обороні, і в атаці. Навіть рано завершивши виступи через травми, сьогоднішній іменинник запам’ятався гравцем цілої декади. А його особистий рівень пройшов перевірку матчами проти грандів європейського футболу та топ-збірних.

Віталій Косовський народився 11 серпня 1973 року в місті Острог Рівненської області. Саме там він починав займатися футболом – його першим тренером став Микола Леонідович Пугач, який помітив хлопчака під час дворових баталій і запропонував займатися серйозно. Неподалік – за 10 кілометрів – розташувався Нетішин, місто атомників Хмельницької АЕС. Туди батько Віталія, водій, переїхав на роботу, родина отримала квартиру, і тренер Михайло Телебей запросив талановитого юного футболіста в Нетішинську спортшколу. В тамтешній ДЮСШ майбутній гравець «Динамо» та збірної України займався 10 років. Причому, спершу почав їздити в інше місто сусідньої області без відому батьків – тренерам довелося навіть переговорити з ними, щоб запевнити, що син займається потрібною справою та може досягти в ній серйозних висот.

З юного віку Косовський і справді входив у число найбільш перспективних гравців. Він був на радарі не лише в юнацьких збірних Хмельницької області й УРСР, а й серед однолітків всього Радянського Союзу. Тож у 16-річному віці Віталіка забрали в республіканський спортінтернат. У Києві його тренував легендарний Володимир Киянченко. На той час припадають відповідальні матчі Косовського в складі юнацької збірної СРСР. У 1990 році він був учасником відбірного турніру чемпіонату Європи серед юнаків віком до 16 років – сильна, перспективна радянська збірна під керівництвом Піскарьова зібрала таких гравців, як Луценко, Лебідь, Петров, Лучкевич-старший, Пархоменко, Гнатів, Безручко, Бекетов, Аляксандр Хацкевич і батько Віті Циганкова, але не пройшла у фінали. Виграла змагання збірна Чехословаччини з Бергером, Пенксою, Ржепкою. Дехто з них раніше пограв проти «Динамо», були тут і майбутні віце-чемпіони Євро-96 серед дорослих.

Того ж року Косовський взяв участь у Меморіалі Гранаткіна, а також юнацька збірна СРСР кваліфікувалася на фінальний турнір чемпіонату Європи серед юнаків до 18 років. На змагання, які приймала ФРН, поїхала вже збірна СНД – вона програла по пенальті матч за вихід у півфінал норвежцям, тож розділила 5-6 місця з господарями змагань – уже об’єднаною Німеччиною. Досвідчений Піскарьов відзначав його швидкість, працездатність і націленість на ворота. Певний час навіть вважалося, що найкраща позиція для Віталія – форвард.

Розпад СРСР застав радянський футбол у перехідному періоді. Кількома роками раніше старшим дозволили поїхати за кордон, слідом кинулися й інші – з ефектом дамби, яку прорвала бурхлива гірська річка. Зате ось така молодь, як Косовський, потрапляла в дорослий футбол швидше та плавніше. На них чекали, тому що стрімко знижувався середній вік команд і вчорашні улюбленці їхали в Марокко, Чехословаччину, Абакан – та будь-куди, щоб забезпечити родини.

Після РСШІ Косовський потрапив у друголігове «Поділля». Хмельницька команда була середняком «української» шостої зони – а за рік до того Мирона Маркевича змінив Іштван Секеч. Коли він очолив грошовитий шепетівський «Темп», прибув Григорій Іщенко. «Поділля» займало 14 місце в своїй зоні два роки поспіль, зате звідти вийшов, до речі, ще один майбутній динамівець Сергій Ковалець. Косовський за два неповних сезони провів у Другій союзній лізі 22 матчі (1 гол). Ще одним забитим м’ячем відзначився на кубок, забивши «Кривбасу».

«Соціальні ліфти» тоді працювали швидко – в усіх галузях життя. І вже після перших вдалих матчів Косовським почали цікавитися інші клуби. Прямо посеред сезону 1991 року пішли пропозиції від різних клубів, але найбільш наполегливою була вінницька «Нива». Очолював команду на той час досвідчений Олександр Томах – це він через роки розкриє в чернігівській «Десні» Ярмоленка. Побачивши в швидкому лівоногому гравцеві перспективи, він наполіг, щоб за Віталія поборолися.

Особисто Ігор Гатауллін, начальник ФК «Нива», прибув у Хмельницький із чітким завданням – повертатися лише з Косовським. Після одного з матчів і помічник Томаха – В’ячеслав Грозний підходив до юного гравця. У ході тривалих переговорів досягли домовленості – головним чинником для молодого футболіста стала можливість здобути вищу освіту та закрити питання з армією (хоча місяць довелося послужити в ракетній частині десь на Вінничині). Коли йому з батьками пообіцяли, що влаштують в Вінницький педагогічний університет, перехід відбувся (пізніше Віталій закінчив факультет футболу Національного університету фізичного виховання і спорту). «Нива» на той момент була серед лідерів західної зони Другої ліги – Союз валився, були тільки припущення, хто де опиниться. Чуйка вінничан спрацювала – фінішувавши п’ятими, вони отримали право зіграти в Вищій лізі чемпіонату Незалежної України.

Віталій Косовський по-справжньому розкрився в «Ниві» як один із найперспективніших молодих футболістів. «У «Поділлі» я грав нападника, це вже в «Ниві» Томах почав закривати мною лівого півзахисника. Це було вдале рішення Сан Санича», – розповів пізніше сам Віталій. А пізніше лаконічно й влучно охарактеризував свій ігровий стиль: «Мій стиль гри це - швидкість, проходи по флангу, націлені передачі, які доходять до гравців. Бувають такі епізоди, коли гольова передача важливіша, ніж забитий мною м’яч». А от легендарний динамівець Володимир Трошкін, який об’їздив всю Україну й бачив у грі молодого Косовського, порадив йому: «Ти, Віталік, ні на кого не схожий. Ось і користуйся цим!»

У Вінниці пізній вдалий сезон кар’єри провів великий Іван Шарій. Прекрасно показали себе молоді Сергій Попов, Юрій Солов'єнко. Дебютував майбутній багаторічний лідер «Ниви» Олексій Рябцев. Після Томаха з командою працювали В’ячеслав Грозний, Юрій Ковба, Михайло Петров, Юхим Школьников. При всіх Косовський був не просто основним – лідером. Багато забивав, викликався в молодіжну збірну України, був у всіх на радарах. Хоча «Нива» встигла понизитися в класі, а потім знову вийшла в Вищу лігу, Віталій встиг провести за неї 99 матчів, відзначившись 29 голами.

У якийсь момент за гравця розгорнулася справжня боротьба – претендували на Косовського ледве не всі клуби еліти, найближчим був «Чорноморець» (Леонід Буряк помітив Косовського, ще очолюючи тернопільську «Ниву»), кажуть, Косовським і Надудою цікавився бельгійський «Стандард», навколо кружили московські «Динамо» та ЦСКА з перспективою забрати українця і в сусідню збірну – як десятки інших вкрадених у нас гравців. Але коли в справу вступило «Динамо», Косовський не сумнівався – за цю команду він мріяв грати з дитинства. В заключному матчі сезону 1993/94 у Запоріжжі проти «Торпедо» Віталій забив три м’ячі й попрощався з вінницькими вболівальниками. Попереду був новий виклик у його кар’єрі. «Косовському, який і у «Ниві» відзначався неабияким умінням підігравати партнерам, особливих проблем зустріч з новим колективом не додала», – відзначав оглядач видання Валерій Валерко.

22 липня 1994 року Косовський вийшов у стартовому складі на матч проти того ж «Торпедо» вже в футболці «Динамо». Причому, на позиції лівого захисника – і вже в дебютному матчі віддав гольову передачу під переможний гол Скаченка. «Український футбол» відзначив новачка оцінкою 6,5 – однією з найкращих у киян. І понеслося – для «Динамо» при всіх тренерах цей гравець був основним, аби тільки не підводило здоров’я.

Паралельно розвивалася кар’єра Віталія в збірних. У молодіжці він став автором голу в ворота однолітків з Італії – при лінії захисту Пануччі, Каннаваро, Неста, Галанте та з Індзагі в атаці. Зіграй у тому виїзді хоча б внічию – і українська молодіжка кваліфікувалася би на Олімпіаду-1996 в Атланті… Загалом 16 матчів і 4 голи в молодіжній збірній України провів Косовський у 1992-95 роках. А навесні 1996 року Йожеф Сабо почав викликати Віталія і в національну збірну. Якщо в квітневому матчі в Молдові він був у запасі, то 1 травня дебютував у Туреччині. Господарі – учасники фінального турніру Євро-96 – виграли 3:2, проте місцева преса відзначила бойовитість оновленої української збірної. Загалом у 1996-2000 роках за національну команду Косовський провів 25 матчів, відзначившись 3 голами та 2 результативними передачами. А ще один гол не ввійшов у статистику – коли Педерсен не зарахував взяття воріт хорватів після удару Віталія у матчі-відповіді плей-офф за поїздку на Мундіаль-1998 у Францію…

У складі «Динамо» Косовський відчув рівень єврокубків і дебютував у національній збірній, став 6-разовим чемпіоном України (1994/95, 1995/96, 1996/97, 1997/98, 1998/99, 1999/2000) та 4-разовим володарем Кубка України (1995/96, 1997/98, 1998/99, 1999/2000). Неодноразово вигравав неофіційні турніри – скажімо, Кубок співдружності в Росії чи Кубок королів у Швейцарії.

З приходом Лобановського швидкість і витривалість яскравого футболіста були гідно оцінені – в блискучій команді, яка багато пошуміла в єврокубках, Віталій був основним гравцем. Це Косовський забив пам’ятний третій м’яч у ворота «Сількеборга», коли «Динамо» долало кваліфікацію Ліги чемпіонів і вперше пробивалося в групу. Він же віддав гольову передачу під дубль Леоненка (3:2 вдома зі «Спартаком»), а також під влучний удар Реброва в Ейндховені через три роки. Голи Косовського – окрема пісня: важко сказати, чи йому більше пригадують ефектний низовий удар у ворота Олівера Кана чи ж нереалізований момент, який міг «похоронити» «Баварію» в півфіналі (закінчили в Києві 3:3 і мінімально програли в матчі-відповіді). Останній поклон вболівальникам у міжнародному матчі пізніх років кар’єри – це забитий на 4-й хвилині м’яч у ворота «Байєра» в 2000 році. 4:2 – з таким рахунком динамівці обіграли тоді підопічних Христофа Даума з Кірстеном, Нойвіллем, Новотним, Рамеловим і Шнайдером. Півфінал Ліги Чемпіонів 1998/99 залишився вершиною як для тієї команди в цілому, так і для Косовського особисто. Чи могло бути краще? Чи міг Віталій переходити в закордонні клуби? В різні роки циркулювали різні назви – найреальнішим, кажуть, був перехід у «Сельту» – іспанські переговорники навіть приїжджали в Київ, але під час сезону 1998/99 перехід не склався і Косовський все ж зіграв у півфіналі.

Під час того славного сезону Віталія почали всерйоз турбувати травми – передовсім, пахових кілець і спини. У наступних трьох чемпіонатах Косовський не проводив і 10 матчів. №9 залишався за ним, але в стартовому складі вболівальники бачили швидкого гравця все рідше і рідше. 13 жовтня 2003 року офіційний сайт «Динамо» з сумом повідомив про завершення кар’єри Косовського: «Востаннє футболку першої команди Віталій одягав майже два роки тому... На превеликий жаль численних прихильників таланту Віталія Косовського, один з найкращих півоборонців країни середини 90-х так і не оговтався від серії важких травм і прийняв рішення про закінчення кар’єри футболіста. Повісивши бутси на цвях Косовський без роботи довго не залишався. Віднині Віталій працюватиме у селекційній службі клубу під проводом Йожефа Сабо».

За вісім неповних сезонів у складі «Динамо» Віталій Косовський провів 195 матчів, забивши 27 м’ячів – у тому числі 131 матч (20 голів) у Вищій лізі чемпіонату України, 22 (3) у Кубку України, 42 (4) у єврокубках. Востаннє вийшов на поле в першій клубній команді 21 квітня 2002 року, замінивши Черната на 58-й хвилині столичного дербі «Арсенал» – «Динамо». Надалі за перші місця боролися вже інші хлопці… 8 червня 2003 року в одному з рідних міст, Хмельницькому, Косівський відбігав 90 хвилин за «Динамо-2» проти своєї першої команди – «Поділля». Коло замкнулося. У неповні 30 він прощався з футболом, але залишити його так і не зміг.

До речі, мало хто про це знає, проте Косовський ще немало матчів провів на юнацькому та аматорському рівнях. У 2008 році Віталій провів 5 матчів і забив 1 м’яч за «Ірпінь» (Гореничі), вигравши з сільською командою з Київщини Кубок України з футболу серед аматорів. Його одноклубниками були інші динамівські ветерани – Ковтун, Безсмертний, Дмитрулін, Волосянко, Кардаш, Коновалов… Також за цю команду встигли пограти, до речі, Ребров, Яшкін, Анненков і Белькевич. А останній матч серед аматорів всеукраїнського рівня Косовський зіграв у 2014 році за столичний «Євробіс». І донині в окремих іграх його можна побачити в ветеранській збірній України.

Нове життя Косовського – селекційна та тренерська робота. Як селекціонер, привіз у 2003-2006 роках у «Динамо» низку майбутніх збірників по юнаках і молоді, включаючи такого відомого захисника, як Віталій Мандзюк. Мало хто знає, що й Андрія Ярмоленка ще в ДЮФШ привозив Косовський… Потім Віталій Владиславович допомагав Олександру Лисенку в юнацькій збірній України – його мають пам’ятати хлопці 1989-90 року народження (дехто з них через три роки стане чемпіоном Європи серед юнаків). Далі працював у «Поділлі» в штабі Муравського. Входив у тренерський штаб «Ниви», восени 2011 року очолюючи команду в вінницькому матчі з МФК «Миколаїв» (0:1). У тому сезоні його команда фінішувала на 13 місці в Першій лізі. Певний час працював у великому селекційному агентстві, навіть формував збірну вільних агентів, як на той час повідомляла преса.

У 2012-14 роках працював у динамівських командах U-19 та U-21 у штабі Валентина Белькевича. Був тренером з техніки ДЮФШ «Динамо» імені Лобановського, очолював юнацькі команди своїх вікових категорій. У сезоні 2015/16 привів «Динамо» до перемоги в чемпіонаті ДЮФЛ України U-17, а через рік — у чемпіонаті U-14. У 2017-18 роках знову входив у штаб юнацької клубної команди.

Від 2019 року – у «Ворсклі». Працював із клубною молоддю, а після відставки Василя Сачка був близько півроку в.о. головного тренера, після чого повернувся на пост старшого тренера молодіжного складу. 18 грудня 2019 року стало відомо, що Віталій Косовський здобув почесне звання «Заслужений тренер України». А влітку 2022 року розпочалася нова сторінка в його тренерській роботі - Косовський очолив команду «Кривбасу» U-19.

Продовжує династію Косовських син Віталія - Сергій, хрещеним батьком якого став його тезка Ребров. На юнацькому рівні був завсідником збірних своїх вікових категорій, забивав французам (здається, саме їм) із центру поля. Грав за «Динамо», «Ворсклу», «Агробізнес» та «ВПК-Агро», наразі підписав контракт із першоліговою «Оболонню».