Від "Похорону Путіна" до "СМТ Інгулець". У страшному передчутті телевізійного новорічного і патріотичного контенту

На сайті Prozorro поступово почала з’являтися інформація про виділення державних грошей на виробництво серіалів, які транслюватимуться на телеканалах «Дім» та «FreeДом». Суми приголомшливі. На «Санаторій "Незабудка"» виділили майже 10 мільйонів гривень, а на «СМТ Інгулець» — цілих 33 мільйони. Останній зніматиме компанія Юрія Горбунова «Прототип продакшн».

Нардеп Володимир Ар’єв у своєму дописі на фейсбуці припустив, що в одному з героїв може вгадуватися президент ФК «Інгулець» і популярний медіаперсонаж Олександр Поворознюк:

«Звісно, що потім цей серіал, знятий за ваші кошти, буде ще й на коломойському 1+1. Бо є цікава деталь. Є сильна підозра, що головним героєм буде улюбленець коломойського телебачення, власник ФК “Інгулець”, аграрій Олександр Поворознюк. Той самий, який матюкає все навколо, крім Зеленського, якого він любе. Це, звісно, припущення, але після серіалу “Слуга народу” нічому не здивуюсь. Народу втулять новий образ — малограмотного, агресивного, балакучого невігласа. І народ за це тепер заплатить зі своєї кишені».

Тим часом нардеп Микола Княжицький дізнався, що серіалів, які отримали державне фінансування, є значно більше — аж 53. Просто інформація про них ще не з’явилася на Prozorro. Пан Микола нагадав, що 3 травня державне підприємство «Мультимедійна платформа іномовлення України» оголосило конкурс телевізійних фільмів та серіалів, переможців якого показуватимуть на телеканалі «Дім».

Княжицький пише, що поговорив із кількома продюсерами і дізнався синопсис, приміром, бурхливо обговорюваного «Санаторію "Незабудка"». Військовий дізнається, що дружина, яка виїхала до Швеції, хоче з ним розлучитися. Аби цього не допустити, він бере відпустку і їде до кордону, щоб з нею зустрітися. Зупиняється в «Незабудці», де бачить популярні типажі українців, наприклад, волонтерку або депутата, який намагається виїхати за кордон разом із дружиною. Там головний герой має пройти процес певної трансформації та зцілення.

Також Микола Княжицький розповів, що міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко пообіцяв надати синопсиси й інших проєктів і запевняє, що всі вони — патріотичні. І сказав, що держава повинна підтримувати український контент, аби глядачів знову не потягло дивитися російський. Ок. Але, на думку Княжицького, є один нюанс:

«Для підтримки українського кіновиробництва свого часу було створено Держкіно, яке через прозору систему пітчингів мало підтримувати українських кіновиробників. Я особисто виступав категорично проти того, щоб Держкіно виводили із сфери управління Міністерства культури та інформаційної політики. Але це зроблено. Саме Держкіно повинно було б оголошувати прозорі конкурси для такого виробництва. Чим зараз займається Держкіно, окрім руйнації Довженко центру, скоріше за все заради маніпуляцій з його нерухомістю, не відомо.

До чого тут Міністерство культури? А ні до чого. Конкурс оголосило чомусь іномовлення, хоча серіали робляться для української аудиторії. Все просто. Під маркою іномовлення влада фінансує загальноукраїнський державний пропагандистський телеканал "Дім", на який і витрачає бюджетні кошти. Це, якраз, аморально і антидемократично».

До речі, значно раніше про переможців конкурсу писала кастинг-директорка Алла Самойленко. Цей допис став резонансним, позаяк авторка доповнила список своїми коментарями. Про це — трішки згодом.

Ну а тим часом ми чекаємо, коли на Prozorro викладуть інформацію про всі проєкти, які виграли цей конкурс. Загалом на них виділили 400 мільйонів гривень. Нагадаю також, що деякі новорічні стрічки продюсери зібралися знімати і без державної підтримки. Наприклад, той самий Юрій Горбунов пів року тому оголосив, що працює над фільмом «Похорон Путіна», і навіть випустив трейлер. За сюжетом до героя Олексія Арестовича приходять гості і співають пісень типу:

Сонце вже за вікном сідає,

а ми голосно всі волаєм.

Відпочили, зробили вдох:

Путін здох, Путін здох, Путін здох!

Це буде комедія-караоке. А фінансувати її пропонувалося українцям — донатами.

Та повернімося до патріотичних серіалів і поміркуймо, зрада це чи перемога. З одного боку, ідея має сенс, адже ми дуже багато говоримо про захист нашого культурно-інформаційного простору, постійно бідкаємося, що частина українців усе ще дивиться російський продукт, і так далі. Просто заборони ніколи не вплинуть на ситуацію — потрібно пропонувати своє. Українці повинні мати можливість переглядати у доступний спосіб історії про самих себе — без цього ніяк.

Але. Цей конкурс був проведений абсолютно непрозоро. Хто був у відбірковій комісії, за якими критеріями оцінювали проєкти, чому саме ці фільми та серіали стали переможцями? Усієї правди ми не знаємо. Між тим, у списку є одразу кілька проєктів компанії «Мейнстрім пікчерз», керівник якої — голова Ради з державної підтримки кіно Артем Колюбаєв. Він же — партнер у кінобізнесі голови ОП Андрія Єрмака, про якого колеги з BIHUS.info свого часу робили розслідування.

Або «Гуд Монінг Дістрібьюшн», у фільмах якої співпродюсером був той самий Колюбаєв: «Правило бою» (тут у списку продюсерів ще і Єрмак), «Крути 1918», «Я працюю на цвинтарі». Також цікава переможниця ФОП Поставна Т. І. з проєктом «ДНК міста». ФОП займався роздрібною торгівлею з лотків і на ринках харчовими продуктами, напоями та тютюновими виробами. На сайті You Control статус фізичної особи-підприємця значиться як «припинений».

«Артформс продакшн Україна», під керівництвом колишньої дружини Олександра Ткаченка — Тетяни Гнєдаш. Тут мушу на секунду зупинитися і зазначити, що пані Тетяна свого часу написала сценарій до, на мій погляд, наймерзеннішого українського (точніше українсько-російського) серіалу «Капітанша». За сюжетом неповнолітню дівчину ґвалтує п’яний капітан, вона вагітніє, він дізнається і пропонує їй одружитися. У серіалі цей вчинок трактується як благородний, бо герой «відповідає за свої вчинки». Впродовж цілого першого сезону головна героїня мусить бути вдячною за те, що її не кинули, і доводити всім, що вона вийшла заміж не через гроші, як це підозрюють близькі капітана. Про те, що відповідальність за такі вчинки — це тюремне ув’язнення, у серіалі, звісно, навіть не йдеться.

Та перейдімо до другого пункту. Якість. До оголошеного конкурсу неможливо було добре підготуватися, усе відбувалося дуже швидко. І вже зараз ми бачимо, що фільми та серіали потрібно здати до кінця року. Тобто похапцем написати сценарій і так само знімати, монтувати і так далі. Між якістю та швидкістю ставка зроблена саме на друге.

Третє. В описі оприлюднених проєктів ми бачимо доволі великі суми. Раніше середньою вартістю одного епізоду нашого телемила були 25–30 тисяч доларів. Тут же бачимо бюджети в 40 та більше тисяч за серію. Можна припустити, що умови конкурсу передбачають виробництво значно пристойнішого контенту, але на це потрібно більше часу, тому дивіться попередній пункт.

Ну і останнє та, як на мене, найголовніше. Ми маємо катастрофічну (без перебільшення) ситуацію з кінопозиціонуванням за кордоном. Маю на увазі участь наших режисерів та режисерок у різних кінофестивалях, яка, звісно, не обмежується лише показом. Це представлення країни ще й на різних виступах, в інтерв’ю, де автори можуть на дуже широку аудиторію захищати національні інтереси. Проте виробництво кіно нині фактично поставлене на паузу, і вже дуже скоро на кінофестивалі просто не буде з чим їздити. Держкіно практично усунулося від виконання своїх обов’язків і, справді, найактивніша з їхніх дій — нападки на «Довженко-Центр». Очільниця Марина Кудерчук не була помічена на великих кіноподіях за процесом налагодження зв’язків з іноземцями.

Водночас кінематографісти постійно нарікають, що з неймовірними зусиллями вибивають дозвіл на перетин кордону. Хоча саме вони нині взяли на себе функцію Держкіно і проводять активну діяльність за кордоном. Тим часом росіяни лише нарощують свій вплив. Вони активно їздять на події, домовляються про купівлю стрічок, працюють над тим, щоб увійти в партнерство зі світовими виробниками. І, звісно, переконують співрозмовників у своїх ідеологічних міркуваннях на кшталт «це війна лише Путіна» і «російська культура ні в чому не винна».

Поза всяким сумнівом, цей вплив буде лише наростати. А наш — лише зменшуватися. Один із найбільш безглуздих моментів — багато іноземних організацій щиро хоче допомогти нашим кіношникам грошима. Вони можуть це зробити у форматі копродукції — дадуть кошти, якщо те саме зробить і наша держава. Але на це в держави грошей немає, тому прихильні до нас люди не можуть допомогти, попри бажання. Чи не абсурд?

Ну і, звісно, тут річ не лише про культурну дипломатію, яка не може бути достатньо ефективною за таких умов. Ідеться про розвиток кіно загалом, бо ми таки маємо неабиякі здобутки. За ці роки багато талановитих людей встигли «набити руку» і нині показують чудові результати. Вони повинні працювати, розвиватися далі та формувати дедалі міцнішу школу, аби фраза «українська нова хвиля» звучала вже цілком серйозно. Це могло б відбутися, але, схоже, процес зупинився. Багато хто пов’язує це, зокрема, і з конфліктом між кіноспільнотою та Мариною Кудерчук, який триває ще відтоді, коли її в досить незрозумілий спосіб обрали очільницею Держкіно. Та й з численних прикладів бачимо, що нинішня влада більше тяжіє до підтримки телевізійного продукту, а до кіно, особливо авторського чи документального, ставиться вельми скептично. Наслідки для культури, чесно кажучи, не хочеться й уявляти.