До ювілею Олега Кузнєцова

Олег Кузнєцов народився 22 березня 1963 року в німецькому місті Магдебург (на той час – НДР), де його батько-льотчик проходив військову службу. Але виріс він у Чернігові, де й долучився до гри в футбол.

Сам Олег почав займатися футболом у місцевій ДЮСШ, його першими тренерами були Мирослав Мандрик і Леонід Ринський. Грати – виходило, антропометричні дані також давали надію, що з Кузнєцова виросте хороший футболіст. Але сам він мав вибір і спочатку не задумував масштабних планів щодо Гри. Річ у тім, що в школі Кузнєцов навчався цілком успішно – закінчив її міцним хорошистом із низкою «четвірок» і «п’ятірок» (що є аналогом 7-12 балів за 12-бальною системою в сучасній школі).

Тим більше, попервах поява здібного, міцного юнака аж ніяк не викликала ажіотажу в чернігівському футболі. Олег погравав за заводську любительську команду, куди старші дядьки з задоволенням брали молодого. Переворот у його футбольній біографії стався, коли легендарний чернігівський тренер Юхим Школьников примітив рудого юнака й запросив у «Десну».

Головна команда області виступала в Другій союзній лізі, у її складі було чимало досвідчених гравців, у тому числі – з вищими лігами в своїй трудовій біографії. Але Школьников досить швидко оцінив перспективи й почав активно ставити Кузнєцова. Олег виконував досить непрості завдання – міг зіграти стопера, опорника, наполегливо діяв персонально, не боявся верхової та силової боротьби. «Десна» була середняком своєї зони, але якраз у роки злету Кузнєцова досягнула другого місця в своїй зоні. Кузнєцов на той час уже був на виду.

Юний гравець, який за два сезони у «Десні» провів аж 86 матчів, уже був на радарах вищолігових клубів. Ходили різні балачки – але коли з’явилося на горизонті київське «Динамо», стало зрозуміло, що все дуже серйозно. І тим більшим було здивування київських селекціонерів, коли на перше запрошення Олег відповів відмовою.

Логіка Кузнєцова була зрозумілою: він – вчорашній аматор, всього другий сезон на всесоюзному рівні, Вищої ліги в очі не бачив, а в «Динамо» (Київ) – супер-склад, більшість гравців – збірники. Та й дехто з ветеранів «Десни» розраджував молодого: «Куди там журавель в небі, тримай свою синицю». Лякали «вічним дублем». У його родині любили футбол, однак тато – росіянин – був вихований на грі московського «Спартака».

Але коли «Динамо» підтвердило свій інтерес у кінці 1982 року, Олег Кузнєцов зрозумів – у цю команду двічі запрошувати не будуть. Втішав себе: у найгіршому випадку побуде рік-два й повернеться в «Десну», де вже його визнали й зрозуміли. Перші застереження знайшли своє підтвердження: у центрі захисту конкурентами 19-річного чернігівця стали більш досвідчені динамівці Балтача, Журавльов і Сорокалет. Приблизно в той же час запросили Євсєєва.

«Коли ми з батьком прибули до Києва, зайшли в кабінет до Лобановського. 10-15 хвилин спілкування з тренером – і всі точки над «i» були розставлені, всі сумніви розвіялися. У Валерія Васильовича була така аура, що він переконував, навіть коли був небагатослівним. «Не хвилюйся, – сказав він, – ми тебе беремо, ми ж тебе не просто так запрошуємо. Довго за тобою стежили. Даємо тобі шанс, все тепер залежить тільки від тебе».

Далі – ще одне потрясіння: зміна головного тренера. Але Юрій Морозов, якого порадив взяти собі на заміну Лобановський, у методиці роботи виявився його однодумцем. Хоча результати були не найкращими, але новий наставник продовжив курс Валерія Васильовича й вдало намітив зміну поколінь. Не забуваймо, що приблизно в один час в основу прорвалися не лише Кузнєцов, а й Михайлов, Заваров, Яковенко, Михайличенко.

Саме це покоління, вже після повернення Лобановського, видало неймовірну п’ятирічку, наслідком якої став Кубок кубків 1986 року, срібні медалі чемпіонату Європи 1988 року, а також низка союзних трофеїв (у одного Кузнєцова – по три золоті медалі та кубки, нагород меншої вартості тоді навіть особливо не рахували).

Олег Кузнєцов був одним із надійних гравців основи, які витримували на собі потрійне навантаження на внутрішній і міжнародній арені, в клубі та збірній. Хоча не обходилося й без форс-мажорів. Так, у першому турі сезону 1986 року в Тбілісі відбувалося динамівське дербі між грузинською та українською командами. На гол Заварова влучним ударом відповів Газзаєв, а зрикошетив м’яча в свої ворота Кузнєцов. Лобановський на матчі не був присутній, в аеропорту зустрів команду й запитав:

– Як зіграли? Хто забив?

У відповідь:

– Заваров і Кузнєцов.

– А, виграли 2:0!? Молодці!

У страшні чорнобильські дні для всієї України перемога в Кубку кубків стала розрадою. «Коли взяли Кубок кубків, це була, напевно, радість тільки для Києва і для України. У Союзі нашу перемогу сприйняли досить стримано, особливо в Москві. Прилітаємо в столицю СРСР після фіналу, а в аеропорту нас зустрічають аж двоє людей із Спорткомітету», – пригадував в інтерв’ю Кузнєцов.

Коли з Радянського Союзу почали випускати гравців у зарубіжні чемпіонати, попит на титулованих динамівців Києва був підвищеним. На Кузнєцова також звернули увагу відразу кілька іноземних клубів (навіть «Баварія» в 1988-89 роках), але найбільш конкретним і наполегливим виявився «Рейнджерс». Можливо, причиною цього було близьке знайомство – річ у тім, що Олег у складі «Динамо» протистояв команді з Глазго як у матчах Кубка чемпіонів сезону 1987/1988, так і в пам’ятному товариському матчі 1990 року (коли Олег забив шотландцям, а команда із Києва виграла – 3:1).

«Рейнджери» «вели» Кузнєцова три роки. А коли перехід став реальним, у підсумку зібрали в своєму складі цілу «радянську діаспору». Кузнєцов, Михайличенко, пізніше – ще й Саленко. Славна компанія допомогла команді. В 1991-1994 роках «Рейнджерс» чотири рази не відпускали чемпіонство.

Жаль тільки, що інтенсивні 80-ті забрали в майбутніх легіонерів чимало сил. Кузнєцов, який на той час вже відчував серйозні наслідки накоплених травм, у першій грі за шотландського гранда заробив звання найкращого гравця матчу, а в другій невдало приземлився після поштовху й порвав зв’язки, за чим пішли відразу дві операції та виліт до кінця року. За чотири сезони він зіграв за «Рейнджерс» у всіх турнірах тільки 35 матчів. Забив 1 м’яч. І саме з цим голом пов’язана дивовижна історія.

В Old Firm Derby 1 січня 1994 року «рейнджери» громили «кельтів» у три голи ще до перерви, і в цей момент місцевий ресторатор Сатті Сінгх, зараз – власник відомого закладу індійської кухні в Глазго, публічно пообіцяв назвати новонародженого сина на честь автора четвертого голу. І треба ж, це був саме Олег Кузнєцов, який гарматним ударом здалеку заслужив честь дати своє ім’я немовляті!

Саме із «Рейнджерс» Кузнєцова вперше викликали в збірну України. Уродженець СРСР російсько-українського походження, на відміну від багатьох молодих «безродних космополітів», при всьому своєму досвіді, травмах і зайнятості не відмовився грати за нову національну команду. Олег дебютував 28 жовтня 1992 року в товариському матчі з Білоруссю (для якої ця мінська зустріч – 1:1 – стала першою в історії), а загалом відіграв під синьо-жовтими кольорами три матчі. При свідках, що збережено в численних інтерв’ю та мемуарах, наші із Глазго відмовилися покинути українську збірну. В історії лишилася фраза Михайличенка: «Ви десь бачили шотландця в збірній Англії? То чому українець має грати за Росію?»

Догравав Кузнєцов у «Маккабі» (Хайфа) та «ЦСКА-Борисфені», але травми не дозволили йому дограти далеко за 30-ть. Деякий час після завершення виступів Олег Володимирович навіть працював менеджером в одному з комерційних банків. Але все ж іменитий футболіст із значним міжнародним досвідом не міг, не мав права, залишитися осторонь від футболу.

Олег Кузнєцов почав тренерську роботу саме в армійській команді. У ЦСКА працював з іншими динамівцями – Лозинським, Фоменком, Безсоновим, потім деякий час сам очолював колектив як головний тренер. А з кінця 2001 року повернувся в рідній клуб, працював у штабі Олексія Михайличенка, після чого став допомагати Леоніду Буряку, а далі – Олегу Блохіну в національній збірній України, а згодом – і ФК «Москва».

Наш герой – один із тих, хто причетний до найвищого досягнення міжнародного українського футболу – виходу в чвертьфінал Чемпіонату світу 2006 року (жодна з команд колишнього СРСР не змогла перевершити, лише одного разу повторивши це досягнення, за майже 30 років окремого існування). Від 2010 року Олег Володимирович Кузнєцов очолює юнацькі збірні України. Через його руки пройшло чимало майбутніх «зірок» і «зірочок», і є надія, що футбольна слава нашої держави примножиться.