Втрачав товаришів. Вернидуб розповів про війну і своє ставлення до росіян

Тренер Кривбаса Юрій Вернидуб в інтерв'ю польському ресурсу WP SportoweFakty розповів про війну з росіянами:

На одному з фото ви тримаєте в руках снаряд із написом: «За Запоріжжя. Від Стаса». Про що цей напис?

Він один із моїх товаришів по зброї. На початку війни, десь у середині березня, був сильний обстріл росіян. Стас був поранений, йому відірвало ліву ногу. Але тепер усе гаразд. Має протез виробництва США. Він молодий хлопець, має дружину і дочку, а також багато друзів, які його підтримують. Я радий, що він не опустив руки. А потім почав виступати волонтером.

Фото з соцмереж

Розкажіть про Ваше перебування в армії?

Я мобілізувався до армії 27 лютого. Незабаром після цього я вступив до артилерійської дивізії. Спочатку ми провели два-три дні у військовій частині у Запоріжжі. Потім нас посадли в автобус і повезли на полігон. Через п'ять днів нас знову посадили в автобуси і відвезли туди, де ми мали бути. Зараз ні для кого не секрет, що це було у напрямку Кривого Рогу, Херсонщини. Ми всі були із Запоріжжя. 39 дивізія пішла захищати Запоріжжя, а нас, 36 дивізію, направили до Кривого Рогу, тому що противник наступав, він уже підходив до цього місця.

Вирушаючи на війну, людина має бути готова до всього, в тому числі і до найгіршого. Ви боялися?

Так, я боявся. Я думаю, що хто б що не казав, наприклад, що він не відчуває страху, кожна нормальна людина у цій ситуації має боятися. Я злякався, але швидко впорався. Вперше у твою сторону летять снаряди, коли поруч падають бомби, страх великий. Згодом це вже не таке страшно. До цього звикаєш, ти знаєш, що робити, як захистити себе. Але вперше – це жахливо.

Що було найважчим у армії? Тому що Ви росли на футбольному полі...

Все. Перші два тижні я думав, де знаходжусь і що станеться. Але ви маєте рацію, все моє життя пов'язане з футболом. Я почав тренуватися в 10 років, зараз мені 57, тож я займаюся однією справою 47 років. Ось зміна ситуації. Ну а моральний кістяк у мене є, мене так виховали батьки, яких, на жаль, вже немає з нами. Їхнє навчання відіграло важливу роль у моєму житті, я завжди знав, що робити. Було тяжко, але я завжди йшов вперед. А якщо була ситуація, подібна до війни, то і її треба було пережити.

Користувалися зброєю в армії?

У нас були автомати, бронежилети, повне обмундирування. Я не бився прямо. Я служив у артилерії, а вона ніколи не на передовій, а трохи далі. Ви робите свою роботу, і найголовніше, якнайшвидше залишити місце, де ви працювали.

У нашого загону, який складався з 19 осіб, було одне завдання – йти за боєприпасами. Ми вантажили та доставляли туди, куди потрібно, щоби хлопці могли їх використати. Я завантажував і перезаряджав достатньо, щоби вистачило на все життя.

Скільки людей, яких ви знали, загинули чи сильно постраждали?

У дивізії було троє моїх друзів, яких наразі немає. Ще троє було поранено, а ще одному, вже згаданому Стасу, відірвало ногу.

Це був наш перший похід і одразу сильний обстріл. У результаті – двоє вбитих та четверо поранених. Це сталося 12 чи 14 березня. Я не пам'ятаю точно

Ви сказали, що путін схожий на Гітлера, а російська пропаганда схожа на Геббельса.

Так сер. Гітлер мав свій план. Він вважав, що німецька нація найсильніша і так далі. Він хотів завоювати інші країни, стати якимсь імператором. І Путін не може пробачити, що Україна здобула незалежність у 1991 році. Він не міг забути про Україну, бо то була територія, яка годувала весь Радянський Союз.

Дмитро Кубряк, який був на війні лікарем, а також футбольним арбітром, сказав нам в інтерв'ю, що змінив свою думку щодо росіян. Після вторгнення він думає, що справа не тільки в Кремлі, а й у тому, що вас ненавидять звичайні громадяни, якщо вони не виступають проти вас.

Я згоден з ним на сто відсотків. Для мене – знаю, це жахливо прозвучить – такої нації, як росіяни, більше не існує. Бо всі однакові, усі божевільні, усі хворі. Ви бачите, що відбувається. Якби все залежало від цього (мова про путіна – прим.ред.), вибачте за вираз, "фу... мені" і його посіпакам... Але вони всі зомбі. Вони радіють, коли в Україні триває обстріл. Це не нормально.

Ви потиснули б руку росіянину, наприклад, після матчу?

Ніколи. Я навіть ніколи не вітатимусь з ними. Я присягаюсь.