До дня народження Михайла Михалини

Серед плеяди гравців, які поповнили «Динамо» після возз’єднання України, виділявся лідерськими якостями та ігровими чеснотами Михайло Михалина.

Київське «Динамо» ‒ одна з тих команд, які найбільше постраждали під час Другої світової війни. Хтось не повернувся з фронту, комусь життя зіпсували політичні репресії, ще хтось просто втратив найкращі роки кар’єри, тому що вони припали на час, коли людству було не до футболу. Поповнити кадрові запаси головної команди України вдалося несподіваним чином – у часи, коли не існувало поняття «легіонерів», «Динамо» посилилося низкою закарпатських майстрів, які швидко стали своїми в команді-флагмані футболу УРСР.

Серед них ‒ Михайло Михалина, харизматичний футболіст із лідерськими якостями. Він був серед тих, хто творив новий динамівський ренесанс. Послідовно їхнє покоління виграло чемпіонат СРСР серед дублерів, срібні медалі Вищої ліги чемпіонату СРСР, а потім ‒ і Кубок СРСР, перший в історії клубу.

Перший закарпатець, удостоєний звання «Заслужений майстер спорту СРСР», капітан «Динамо», півзахисник із неповторним поєднанням швидкості, працездатності та техніки – це все про нього. Розповідаємо, яким футболістом був Михайло Михалина.

Він народився 15 березня 1924 року в селі Порошкове на Підкарпатській Русі. Земля ця була благодатною, проте буремною – по кілька разів міняла підданство, на той момент була в Чехословаччині, пізніше – в Угорщині, яка була союзницею гітлерівського Райху, аж поки не повернулася в лоно України.

Михайло Михалина починав грати в ужгородській «Русі». Легендарна команда ставала чемпіоном Словаччини, виступала потім в угорській лізі. Була новаторською за підходом до футболу та патріотичною за своєю ідеологією. Зважаючи на те, що «Русь» була серед піонерів у переміщенні авіацією, а в її складі грало чимало педагогів із місцевої гімназії, команду прозвали «літаючі вчителі».

Займаючись у групі підготовки «Русі» з 14 років, Михалина пробився в першу клубну команду. От тільки з приходом радянської влади всі місцеві клуби скасовувалися, натомість, створювалися команди з належністю до спортивних товариств СРСР – із звичними, типовими назвами. В Ужгороді також з’явилися свої «Динамо» та «Спартак», і молодий Михайло був серед організаторів першої з цих команд.

Закарпатський футбол привніс у радянський багато нового – незнані тактичні напрацювання, особлива культура гри, перевага інтелекту та техніці. Важко судити, хто правий у вічному протистоянні футбольних «фізиків і ліриків», але ось вам факт: ужгородський «Спартак» і збірна області в об’єднаних всеукраїнських змаганнях не просто не пасли задніх, а відразу ж вийшли на лідерські позиції.

У 1945 році Михалина з земляками став чемпіоном Спартакіади України з футболу, а через рік - чемпіоном УРСР. У фінальній пульці ужгородський «Спартак» виграв усі три свої матчі, виявившись сильнішим за колективи фізкультури зі всієї України ‒ ОБО (Київ), «Дзержинець» (Харків) і «Більшовик» (Запоріжжя).

На хвилі популярності та підйому закарпатського футболу навіть київське «Динамо» зіткнулося з новими клубами та гравцями. Восени 1948 року кияни почергово зустрілися в Кубку УРСР із ужгородським «Спартаком» і мукачівським «Більшовиком», і хоча виграли в підсумку трофей, залишилися враженими технічною та тактичною підготовкою закарпатських футболістів.

«Першими ластівками» стали Георгій Лавер і Іван Фабіян, а слідом за ними перейшли в «Динамо» (Київ) Василь Гажо, Василь Годничак, Золтан Дьєрфі, Михайло Коман, Золтан Сенгетовський, Дезидерій Товт, Ернест Юст і Михайло Михалина. Загалом десяток закарпатських майстрів, яких запросили в київську команду. Занадто гучно буде сказати, що «Динамо» після цього стало вже іншим, але це ж правда. Закарпатські майстри футболу додали команді нових барв у гру, тож у неповторному динамівському стилі є дуже серйозний західноукраїнський акцент.

«Витривалий, працьовитий, Михалина відрізнявся великим діапазоном дій, суворим дотриманням ігрової дисципліни, тактичною грамотністю. Особливо сильним був у відборі м'яча і грі головою», ‒ так характеризували Михайла сучасники. «Коли Михайло Михалина вводив м'яч з ауту, трибуни відразу оживали, а динамівські нападники дружно тягнулися до штрафного майданчика суперників. Вони знали, що Михайло викине м'яч далеко і точно. А висока культура пасу і м'яка техніка поводження з м'ячем, видавали в ньому півзахисника «нової хвилі», яким незабаром став його приймач в середній лінії киян і на посаді капітана Динамо - Юрій Войнов», ‒ писав у спогадах син Михалини – Ласло. А ось характеристика від багаторічного оглядача «Спортивної газети», сучасника Михалини Леоніда Каневського: «Гравець мобільний, хавбек оборонного плану. Тренери доручали йому нейтралізацію найнебезпечніших суперників, з чим Михайло успішно справлявся. Виконував значний обсяг роботи, його можна назвати прообразом дій півзахисників, котрі прийшли йому на зміну».

У чемпіонатах СРСР Михайло Михалина провів 108 матчів, забивши 4 м’ячі. Став віце-чемпіоном СРСР 1952 року, будучи, до того ж, обраним капітаном команди. Два роки потому здобув у складі «Динамо» Кубок СРСР – перший для радянської України. Тоді ж входив у другу збірну СРСР, зокрема, зігравши проти угорців. Товариші високо цінували Михалину як за ігрові чесноти, так і за лідерський характер, справжній дух колективізму. Граючи лівого, центрального півзахисника та захисника, на новий рівень вивів Михайло чимало ігрових компонентів, серед яких – проникаючий пас, аут, дальній удар. У 1955 році, першим із рідного Закарпаття, був удостоєний звання заслуженого майстра спорту.

У 1956 році, зігравши 16 матчів і забивши 4 м’ячі, Михайло Михалина завершив виступив складі ужгородського «Спартака» як граючий тренер, і там же розпочав своє друге життя в футболі – тренера, функціонера, організатора спорту. Команду рідної області під різними назвами ‒ «Спартак», «Верховина» і «Говерла» ‒ Михайло Михайлович приймав тричі (в 1956-61, 1963-68 і 1975 роках). Також очолював «Буковину» (Чернівці) — 1969-70, «Спартак» (Ивано-Франківськ) — 1971, був старшим тренером Закарпатського облспорткомітету, тренував дітей в Ужгороді, Чопі, Іршаві. Очолював Закарпатську федерацію футболу в 1977-83 та 1991-95 роках. Займався інспектуванням і організацією змагань.

Михайло Михалина відіграв визначну роль у розвитку цілої плеяди закарпатських футболістів ‒ Василь Турянчик, Йосип Сабо, Іван Гаваші, Іван Диковець, Іштван Секеч, Янош Габовда, Степан Варга, Федір Медвідь, Степан Решко починали грати, робили перші кроки в дорослому футболі під його керівництвом. До кінця життя Михалина залишався відданим футболу динамівцем, тож підказав столичній команді про багатьох талантів, адже в усі майбутні роки закарпатські майстри займали почесні місця в «Динамо». Помер 30 серпня 1998 року в 74-літньому віці, проте залишив по собі чудових, освічених дітей, майстерних вихованців і добру згадку. Турнір пам’яті М.М.Михалини започатковано на Закарпатті.