Володимир МУСОЛІТІН: "Якщо взяти київський ЦСКА Фоменка, ми б вже війну закінчили. Кацапів загнали би за Урал"

У Вищій лізі, а згодом і у Прем’єр-лізі, завжди вистачало класних форвардів у командах-середняках. У різні роки Дніпро, Карпати, Чорноморець, Таврія, Ворскла, донецький Металург, Металіст та інші наші клуби, що в ієрархії перебували трохи нижче за Шахтар і Динамо, мали у своєму розпорядженні забивних нападників.

Юрій Гудименко у 1992-му зробив Таврію чемпіоном і виграв бомбардирську гонитву. У наступному сезоні його індивідуальне досягнення повторив Сергій Гусєв із Чорноморця. Щось схоже потім вдавалося Гусейнову, Авакову, Паляниці, Гецку, Покладку, Чуйченку, Полтавцю та багатьом іншим улюбленцям Одеси, Львова, Харкова та Полтави.

На початку "нульових" їхню справу продовжив нападник Кривбаса Володимир Мусолітін. І хоч у топі голеадорів Вищої ліги він перебував недовго, зате взяв участь у написанні майже кіношного сценарію. Лідер криворіжців отримав виклик у головну команду країни у 29-річному віці, а вже у дебютному поєдинку відзначився голом.

11 березня Мусолітін відсвяткував 50-ліття. Син – чемпіон світу, прекрасний старт у Чорноморці, вишкіл Михайла Фоменка, пригоди з Ворсклою та врешті-решт бомбардирські подвиги у Кривбасі. Усі ці історії, приправлені колоритним одеським гумором, Володимир Мусолітін розповів у інтерв’ю Футбол 24.

"Після чемпіонства сказав синові: "Тепер усе буде ще складніше"

– Напередодні вам виповнилося 50 років. З якими думками підійшли до цієї дати?

– Усі мої думки зараз тільки про одне – коли закінчиться війна. Все інше відходить на другий план.

– Чим зараз живе Одеса?

– Бог милував, спокійніше стало. Раніше були прильоти, небезпека зберігається, але загалом у місті все гаразд.

– Свій останній матч у Вищій лізі ви провели у 30. Не зарано попрощалися з виступами на високому рівні?

– Я мав непогані варіанти за кордоном, планував поїхати туди після нетривалого періоду в Запоріжжі. Проте через певні несприятливі обставини довелося залишитися тут. Тому й догравав у Дністрі з Овідіополя у Другій лізі.

– Після цього одразу взялися за тренерство?

– Спочатку шукав себе у бізнесі. Та якщо ти увесь час футболу присвячуєш, то в іншій сфері не зможеш розриватися. Бізнесом треба жити.

– У чому полягала специфіка вашої підприємницької діяльності?

– Перевезення, фури, транспорт. У принципі, я остаточно не попрощався з бізнесом. Маю базу відпочинку. Та самі розумієте, що під час війни усе завмерло. А тоді залишився у футболі, почав працювати з дітьми. І зрозумів одну річ – діти тебе виховують, а не навпаки.

– Крім вихованців у ДЮСШ-11 Чорноморець, вдома ви мали ще одного підопічного – сина Миколу.

– Я зростав у часи СРСР, коли тренер завжди мав рацію. Тепер же все змінилося. Нас вчила вулиця. А молодше покоління треба було додатково вчити вдома, оскільки на тренуваннях не все встигали. Разом із Миколою ми працювали над ударами, швидкісною роботою ніг. Позаду у мене була хороша школа, тож я мав вдосталь знань, щоб ними поділитися.

– Зараз Микола розпочинає новий етап у Швеції. Як у нього справи?

– Війна вплинула на синову кар'єру, довелося відмовитися від багатьох варіантів через проблеми з виїздом за кордон. Тепер розпочинаємо з Естерсунда – синові треба спіймати впевненість. Головні проблеми криються у психології. Треба надолужувати. Власне, Микола вже розпочав це робити – відзначився голом у дебютному матчі.

– У 2019-му ваш син виграв молодіжний чемпіонат світу у команді Олександра Петракова. Що передусім згадуєте про той турнір?

– На перший план у Миколи виходив страх помилитися. Він менше імпровізував, виконував вказівки тренера. Не було розслабленості, малий переживав багато. З часом повірив у себе, все вдалося і у Миколи, і у хлопців. Вони молодці – стали чемпіонами.

– Від цього покоління у всіх були величезні очікування. Ви застерігали сина від можливих проблем у подальшому?

– Я йому одразу сказав: "Тепер усе буде ще складніше. Ти – чемпіон світу, усі навколо вимагатимуть від тебе максимуму". Перехід з юнацького футболу у дорослий є дуже важким. Багато футболістів на цьому етапі губляться. Я особисто ставав свідком не одного такого випадку. Здається, гравець сильний та перспективний, а заграти не може. Це велика омана.

"Біба змушував мене бігати в охтирських лісах"

– Ваш батько Микола теж був футболістом у 60-х роках минулого століття?

– Так, це, напевно, у наших генах. До того ж я зростав на березі моря, на Пересипі. Виходиш на вулицю, а поруч стадіон і одразу море. У 5-річному віці тато віддав мене на футбол. Хоча я й на плавання паралельно ходив – це посприяло закладенню належної координації рухів.

– Ви розпочинали не у Чорноморці, а у СК Одеса. Чому так?

– Мені було 17, якраз в армію призвали. Відслужив два роки: перший – в СРСР, другий – вже у часи незалежної України. Через СК Одеса пройшли усі видатні футболісти нашого міста: Нікіфоров, Цимбалар та компанія. А вже потім, після служби в армії, вони потрапляли у Чорноморець.

– Перший чемпіонат України ви розпочали у СК Одеса. З одного боку – команда провалила сезон, фінішувавши останньою у своїй групі. З іншого – ви вдало виступили в індивідуальному плані.

– Я був наймолодшим у команді. Пригадую стартові матчі – мандраж шалений. З часом впевненість спіймав, виробився автоматизм у діях. Результат значення не мав, футболісти мали нагоду проявити себе. Нехай ми лише раз перемогли за сезон та фінішували останніми, індивідуально СК Одеса була сильною. Взяти до прикладу Славіка Єремєєва з його прекрасною лівою ногою. Людина такі передачі робила, що їх можна було не обробляти.

– На старті сезону 92/93 ви переходите у друголіговий ЦСК ЗСУ. Незважаючи на юний вік, ви стаєте найкращим бомбардиром команди. Пройшли хорошу школу?

– Одеському військовому округу надійшла вказівка від київського генерала: "Мусолітіна перевести до Києва". Якщо чесно, я не хотів нікуди їхати. Проте у підсумку не пошкодував. За нашу команду грала талановита молодь з усієї країни, поруч з якою я покращував свою майстерність. А у наступному сезоні я перейшов у Нафтовик з Охтирки.

– Попрацювали там з Андрієм Бібою?

– Більше того, Андрій Андрійович персонально приїхав за мною до Києва. Це чудесна людина, підтримую з ним стосунки дотепер. Ох, він мене ганяв! В Охтирці багато лісів – там він і мене змушував бігати. Біба приділяв мені багато уваги, казав, що я повинен більше працювати.

"Бігти я вже не міг, тому довелося викликати таксі"

– Незабаром ви повертаєтеся в Одесу і стаєте гравцем Чорноморця. До цього знову запалили у СК Одеса – 8 голів у 10 матчах Першої ліги. Леонід Буряк не міг проґавити такого футболіста під носом?

– Леонід Йосипович стежив за мною ще до того вдалого сезону. Приїжджав на мої матчі у ЦСК ЗСУ. Після одного з поєдинків за СК Одеса я прийшов додому. Раптом телефон дзвонить. Підняв слухавку – представник Чорноморця сказав, що завтра мене чекають на клубній базі. Я приїхав, а ще через день вийшов на заміну в матчі з Динамо.

– Через два тижні після тієї гри ви стали свідком комічної історії у Львові. Леонід Буряк звів команду з поля через те, що на його думку рефері призначив вигаданий пенальті на користь Карпат.

– Йосипович – амбіційний тренер. Він разом із нами кроси бігав, викладався на тренуваннях. А тут якесь суддівське рішення йому не сподобалося. Тому й вирішив забрати команду з поля.

– Хто переконав тренера, що варто повертатися?

– Охолонув трохи. Можливо, погода львівська подіяла (Усміхається). Усі помиляються, судді – теж люди, буває.

– Чорноморець середини 90-х – команда зірок. І все ж найбільш статусним гравцем вважався Тімерлан Гусейнов?

– Те, що умів Гусейнов, не умів Букель. Те, що умів Букель, не умів Парфьонов. Те, що умів Парфьонов, не умів Гашкін… Словом, кожен виконував свою роботу. Гусейнов сильно грав головою. Від Букеля втекти неможливо було. Гашкін виконував такі передачі, що Гусейнов без проблем забивав після них. Як і Сергій Ковалець – той читав усю гру. Василь Кардаш шалено бігав – батарейка взагалі не сідала. Юра Сак відчував гру. Олег Суслов у воротах творив чудеса.

– Ви називаєте ледь не увесь стартовий склад на матч проти Хіберніанса на Мальті, який став для вас дебютним у єврокубках.

– Перший виїзд, Кубок УЄФА, мій дубль… У нас було таке налаштування, ніби ми їхали з Реалом грати. Чорноморець був на голову сильнішим за мальтійців. Хоча не вірив у себе навіть, коли вигравав.

– На стадії 1/32 фіналу вам протистояв Відзев. Обмін перемогами 1:0 перевів гру в Лодзі у додатковий час. А далі було ваше вилучення. Сильно переживали через те, що залишили команду у меншості на 105-й хвилині?

– Знаєте, ми із середини першого тайму грали у меншості через вилучення Юри Сака. Там голова вже не думала – ми увесь час оборонялися. Я побіг в атаку і потрапив у полон. Кардаш дав передачу, мені довелося повертатися. Бігти я вже не міг, тому довелося викликати таксі. А тут якраз поляк з м'ячем. Я заскочив на нього, хотів доїхати… От і отримав другу жовту картку.

– Де додивлялися кінцівку екстратайму?

– У реанімації (Сміється). Якби нам забили гол, то потім і мене забили б. На щастя, все минулося.

– У серії пенальті справа дійшла до сьомих ударів. Юрій Букель ділився переживаннями: "Я не можу віднести себе до категорії дуже набожних людей, та коли йшов до м’яча, то читав "Отче Наш". Не дивився ні на воротаря, ні на Буряка, який кричав "Бий на силу!"

– Я не знаю, як Юра ворота побачив – для нього це було непросто зробити. Справа у тім, що Чорноморець опинився у патовій ситуації – бити нікому… Довелося Букелю йти до позначки. Хлопці радили: "Відключи мозок. Просто влуч по м'ячу. А він полетить, куди треба".

– "Ще хвилину після мого удару партнери бігали за мною по полю", – казав Букель.

– Ой, та Юра на радощах так бігав, що ми його тиждень зупинити не могли.

– У наступній стадії Чорноморець спіткнувся об Ланс. Якщо в Одесі розписали нулі, то у Франції програли без шансів – 0:4. Різниця у класі була величезною?

– У Франції футбол – це свято. Там у день гри ніхто не працював. Ми приїхали на стадіон за дві години, вийшли на поле, а глядачі вже на трибунах. Нас вболівальники Ланса обіграли – почали кричати, щось вигукувати. Спершу вболівальники нас задавили, а потім футболісти добили.

"Навантаження Фоменка? Жоден спецназівець не витримав би"

– У 1998-му ви стаєте гравцем Ворскли, яку очолював Віктор Пожечевський. Чому поїхали з Одеси?

– У клубі розпочалися важкі часи, футболістів розпродавали. У Чорноморці могли місяцями зарплатню не давати. Я поїхав у Полтаву і не шкодую. Зі мною у Ворсклу їхати мав Дмитро Парфьонов, та в останній момент у Спартак вирушив. У Полтаві підібрався сильний колектив. Тільки орендованих у Динамо шестеро було: Ваня Яремчук, Андрій Ковтун, півзахисник Сашко Головко…

– Там ви знову зіграли у єврокубках. Все почалося з екзотичної поїздки в Ісландію. Якби не пильність журналіста В’ячеслава Кульчицького, то Ворскла програла б. Однак вихід на поле незаявленого гравця коштував Лейфтюру технічної поразки.

– Ісландія – це країна-шедевр. Людей там я майже не бачив. Здавалося, що в Ісландії тільки кити живуть ну і ще Чорноморець приїхав. Гра розпочалася, а вже тоді місцеві мешканці з гір почали спускатися. Для них футбол – це хобі. Ворскла приїхала в Ісландію розслабленою, ми відверто недооцінили Лейфтюр. От вони нас і покарали.

– Наступні стадії Кубка Інтертото виявилися вдалими для вас. Спершу ви забили АБ Копенгаген, а потім – нідерландській Фортуні.

– Данцям я забив у Полтаві. Все завдяки одеському єврейському фарту. Воротар почав читати мене. Думав, що я передачу віддам, а я пробив у ближній кут. А з Фортуною все було очевидно ще у першій грі, коли Ворскла програла 0:3.

– Наступна ваша команда – київський ЦСКА з Михайлом Фоменком. Усі його екс-підопічні запевняють – більше не бігали у жодній команді. Ви теж так вважаєте?

– Фоменко та Буряк у моїй душі залишилися назавжди. Вони схожі між собою дисциплінованістю. Михайло Іванович мовчазний, зайвого слова не почуєш від нього. Якщо ти пройшов збори у Михайла Івановича, то готовий до всього. Якщо б взяти нашу команду, то ми б вже зараз війну закінчили. Кацапів загнали би за Урал. Фізичних навантажень було страшенно багато. Думаю, жоден спецназівець їх не витримав би. Ви от нагадали – і мені аж погано стало… Зрештою, Фоменко і сам свого часу багато набігався у Динамо.

– Якщо пройтися по іменах ЦСКА, то хочеться той колектив назвати бандою у хорошому сенсі цього слова.

– Сила ЦСКА полягала у колективі. Ми разом сміялися, проводили час, оговтувалися від шалених навантажень. От у командах бувають клани. А у нас тоді утворився суцільний клан. Гуртом раділи, гуртом страждали, гуртом отримували покарання, гуртом перемагали. Закарлюки та Волосянка вже немає з нами. Зараз спілкуюся із Сергієм Ткаченком, який в Одесі мешкає. Раніше з Русланом Костишиним у Києві бачився.

– Ткаченко дивувався: "Костишин міг відіграти два матчі і зайти свіжим у роздягальню, ніби нічого надзвичайного не трапилося, просто на пробіжці був".

– Для Руслана та Сергія Закарлюки ці навантаження були, ніби якісь дрібниці. Проте два тижні пережили і все, звикли. От коли новачки приходили, то не кожен витримував. Бували випадки, коли люди свідомість втрачали. Їх одразу відвозили у лікарню. Якщо вони поверталися до роботи, то залишалися у команді.

"Одружився і вирушив у збірну. Там і медовий місяць провів зі Сабо"

– У Кривбас ви їхали догравати, адже до того не все складалося добре. Утім в Кривому Розі ви розцвіли – забивали ледь не у кожному матчі. У чому секрет?

– Не без щасливих випадковостей. Б'єш в один бік, а м’яч залітає у ворота. До того ж молодь була талановита. У Дніпра орендували Андрія Русола та Сергія Матюхіна. А я мав достатньо досвіду, брав на себе ініціативу. Скажімо так, дзеркальна ситуація із тим, як я починав у СК Одеса. З тією тільки різницею, що я був не юнаком, а сформованим виконавцем.

– Хет-трик за 19 хвилин у ворота Олександрії. Очевидно, це заслуга не лише фортуни?

– Я почав виконувати штрафні. Плюс усі передачі мені віддавали. Павло Скоропад виключно мені асистував. Коли тебе постійно шукають, віддають пас, то шансів забити більше.

– Очолював Кривбас Ігор Надєїн. Яка його роль у вашій трансформації?

– Ігор Олександрович змусив нас повірити у себе. Взяти до прикладу молодого Русола, який повернувся у Дніпро і до рівня збірної виріс. Те саме Матюхін чи я… Кривбас вештався на дні, але з часом піднявся у середину таблиці. Надєїн став для нас своєрідним трампліном.

– Ще до Русола за національну команду дебютували ви. Про інтерес Леоніда Буряка здогадувалися чи той виклик став для вас абсолютним шоком?

– Коли я отримав виклик у збірну, то був із дружиною на базарі. Заїхали рибу взяти. Закуплявся на Привозі – прямо звідти й у збірну поїхав. Таке зі мною не вперше. Мене ще з Ворскли викликав у національну команду Йожеф Сабо. Президент клубу каже: "Завтра маєш бути у таборі збірної". А у мене ж весілля!

– Поїхали?

– Вночі з'їздив у Одесу, одружився і вирушив у збірну. Там і медовий місяць провів з Йожефом Йожефовичем.

– Дружина поставилася з розумінням?

– Скажімо так, вона не була здивована. Звикла, що футболісти собі не належать. Можливо, не одразу повірила, але потім побачила, що я дійсно грав за збірну.

– Що то був за матч?

– Спаринг із Чорноморцем. В офіційний реєстр його не внесли. З Одеси я поїхав до Києва, а потім знову в Одесу повертався на матч.

"Встиг заспокійливе випити і спокійно пробив після паузи"

– Повернімося у 2002-й. Ви дебютували на турнірі LG проти Сербії та Чорногорії. Вийшли на другий тайм і забили.

– Я перебував у такому віці, що боятися вже нічого. Памперсів багато із собою взяв… Йосипович дав загальні поради і сказав, щоб я повірив у себе. Я й повірив… Сергій Ребруха дав пас, а я забив. Якби був молодим, то бив би одразу. А тут ще встиг заспокійливе випити і спокійно пробив після паузи.

– Той матч запам’ятався бійкою між Сергієм Скаченком та Сінішею Міхайловічем. Пригадуєте деталі?

– Ні. Значить я це чомусь пропустив.

– За збірну ви зіграли лише три поєдинки. Останній матч виявився фатальним – у Києві травмувалися в спарингу з Іраном.

– Перед перервою на бровці гомілковий суглоб ушкодив. Хтось вдарив, землю вирив, утворилася ямка. От моя нога у цю яму і занурилася.

– Після повернення зі збірної ви не збавили обертів. Вправно забивали за Кривбас і надалі.

– Все завершилося, коли команду очолив Олександр Іщенко. Новий тренер мав свою тактику, власне бачення. Стосунки у нас не склалися. Хоча я притримуюся теорії, що тренер завжди має рацію.

– Далі був запорізький Металург, де ви провели тільки 6 матчів і возз’єдналися з Фоменком. Чому так мало?

– Як я вже згадував, через нефутбольні обставини довелося завершувати виступи на високому рівні.

– Усе через ДТП за вашої участі?

– Так, після неї мені вже було не до футболу.

– Якщо у загальному оцінювати вашу кар’єру, то здається, що ви могли більше. Погоджуєтеся?

– Кілька моментів я дійсно змінив би. Мав певні варіанти – наприклад, кликали за кордон. Мав привабливі у фінансовому плані можливості – я їх ігнорував. Але кожному своє. Значить так усе й мало скластися.