Нестримний капітан "Динамо". День пам'яті Віктора Колотова

Рівно 23 роки тому пішов із життя знаменитий півзахисник, капітан київського «Динамо» 70-х років минулого століття Віктор Колотов.

Пропонуємо згадати, яким був цей видатний футболіст, який для багатьох колишніх і навіть нинішніх гравців «Динамо» є взірцем, зразком для наслідування.

Біографічна довідка

Колотов Віктор Михайлович (1949-2000) народився в селищі Юдино Татарської АРСР. Півзахисник. Заслужений майстер спорту (1975), заслужений тренер України (1986). Виступав за команди «Трудові резерви», «Рубін» (обидві – Казань), «Динамо» Київ (1971-1981).

У чемпіонатах СРСР провів 218 матчів, забив 62 голи. Чемпіон СРСР 1971, 1974, 1975, 1977 рр. Володар Кубка СРСР 1974 та 1978 рр. Капітан «Динамо» в 1972-1976 і 1978-1979 рр.

У європейських кубкових турнірах провів 37 матчів, забив 8 голів. Володар Кубка володарів кубків і Суперкубка УЄФА 1975 р.

За збірну СРСР провів 55 матчів, забив 22 голи. Срібний призер чемпіонату Європи 1972 року, бронзовий призер Олімпійських ігор 1972 і 1976 рр. Капітан збірної СРСР 1975-1976 рр. У 1976 р авторитетне англійське видання World Soccer включило півзахисника до символічної збірної світу за підсумками сезону.

По завершенні кар'єри протягом восьми років працював тренером дубля «Динамо». У 1993 р. перейшов на самостійну роботу. Очолював бориспільський «Борисфен» та івано-франківське «Прикарпаття», а його останньою командою була молодіжна збірна України.

Про Колотова в цитатах

«Хто в радянському футболі здатний зрівнятися з ним за обсягом виконуваної роботи під час гри? - писав про Колотова оглядач «Радянського спорту» Лев Філатов. - Гравець унікальних функціональних можливостей, він лише формально числився півзахисником. За 90 хвилин безперервного руху по полю встигав зіграти і стопером, і центрфорвардом, і диспетчером, та й на флангах атаки почувався господарем».

«Діапазон гри Віктора Колотова неповторний! Все він робив настільки правильно і вчасно, що вболівальники на трибунах з першого матчу зараховували футболіста до улюбленців, не перестаючи дивуватися. Зробивши передачу, чи то коротку, чи середню, а чи довгу, він стрімголов летів до воріт. Його зупиняли, пхали, відштовхували, але він був нестримним, і завжди прагнув до максимальної мети – опинитися першим біля м'яча після передачі партнера і забити.

Про працездатність Колотова ходили легенди. Жартівники стверджували, що якщо потрібно, він і третій тайм відіграє, і четвертий, причому з тієї ж невтомністю, як перші два. Але я помітив одну характерну деталь. Якщо зазвичай футболісти намагаються хоч якісь крихти сил зберегти, то Колотов за півтори години викладався весь, без залишку, іноді доводячи себе до стану божевілля.

Після гри з «Ейндховеном» у Києві – матчу високого рівня і великої напруги, коли навіть ми з Олегом Базилевичем не могли стояти – ноги не тримали, з душової вийшов Колотов, оглянув усіх уважно і запитав у тиші: «Так вони нам забили чи ні?» Хтось із хлопців, здається Володя Мунтян, вигукнув: «Ну ти даєш, Вітьок! Заспокойся, залишилося все, як було – 3:0 на нашу користь. Якщо, звичайно, суддя не приписав їм гол у протоколі». «Зрозуміло», - незворушно сказав Колотов і знову відправився в душову.

Капітанська пов'язка впала на нього, немов грім серед ясного неба. Він звик вважати себе рядовим футболістом, скромно і чесно роблячи свою справу, і раптом... Реакція на довіру хлопців була очікуваною. Він не став гримати на партнерів, як і не пускав на себе важливий вид, не говорив менторським тоном. Капітанство Колотов розцінював як необхідність бути прикладом у житті, на тренуваннях і в грі» - з книги Валерія Лобановського «Нескінченний матч».

«Жахлива рана сильно кровоточила – з поля Віктора забрали на носилках. Стегно нагадувало «відбивну з кров'ю» - у мене ледве вистачило бинтів, аби зробити перев'язку. Але кров проступала крізь бинти. «Швидше!» - квапив мене Віктор. Як я його не утримував, ледь дочекавшись закінчення перев'язки, без п'яти хвилин інвалід схопився і кинувся до самої гущі подій. У кривавих бинтах, з палаючими очима! Німці в жаху від нього шарахалися» - Віктор Берковський, лікар київського «Динамо».

«Про колотовську доброту та чуйність друзі згадують нескінченно. Кожен, хто стикнувся з цією дивовижною людиною, може навести чимало прикладів, коли він допомагав не тільки словом і добрим ставленням, а й безпосередньою участю у вирішенні найвідчайдушніших і, здавалося б, нерозв'язних проблем.

Про свого наставника Валерія Васильовича Лобановського Віктор Колотов говорив тільки в найвищому ступені. Відзначав, що тренер не тільки допоміг йому домогтися успіхів у футболі, а й прищепив любов до читання, театру. Віктор Михайлович не пропускав практично жодних гастролей у Києві знаменитих Коте Махарадзе і Софіко Чіаурелі, виділяв історичну літературу і творчість Ільфа та Петрова. Дивно, що, будучи серйозною людиною, він міг з захватом дивитися мультфільми, до хрипоти сміючись над пригодами диснеївських Тома і Джеррі.

Віктор Михайлович дуже любив співати. Не відрізняючись музичним слухом, співав, як кажуть, душею. Причому надавав перевагу українським пісням. Він взагалі завжди з великою любов'ю відгукувався про Україну, цікавився її культурою та історією, вивчив мову, хоча далася вона йому з великими труднощами» - витяги з книги «Легенди вітчизняного футболу».

«Не існувало для нього і футбольних секретів. У своїй справі він був справжнім профі. І дуже дорожив тим, що було пов'язано з його улюбленою командою. Ще на початку 1990-х, коли президентом «Динамо» став Григорій Суркіс, клуб подарував Віктору машину – закріплений за ним «мерседес». Вітя радів презенту, як дитина. Вже пізніше, коли він придбав собі новий автомобіль, я просив його продати мені «мерседес». Але він ні в яку: «Антонич, що завгодно проси, але з цією машиною не розлучуся. Адже це динамівський подарунок».

А ще він був справжнім другом. На початку 1990-х я залишився без роботи. Віктор, очоливши «Борисфен», покликав мене до себе адміністратором команди. Ось тільки зарплату, як я дізнався пізніше, платив зі своєї кишені. Напевно, мало хто на таке здатен. Або ось ще один нюанс, що яскраво характеризує Віктора. Одним із наших спільних захоплень було полювання. Він відмінно стріляв, але запевняю вас – на його рахунку немає жодного вбитого кабана або зайця. Колотов любив тварин. У його присутності навіть сама злюща собака починала виляти хвостом. Пам'ятаю, одного разу Вітя зайшов до вольєру з двома страшними «азіатами». Встав перед ними на коліна і щось почав говорити. Треба було бачити, як через пару хвилин дві величезні вівчарки полізли до нього цілуватися! Полювання ж для Колотова була просто можливістю провести час у колі друзів, побути на природі. Він десь у душі, мабуть, був романтиком. Міг з пачкою сигарет усамітнитися на узліссі і милуватися навколишньою красою. Так було і на останньому його полюванні, напередодні смерті...» - друг Віктора Колотова, авіатор Володимир Бирся.

«Перед глядачами постав цілком сформований гравець – ініціативний, холоднокровний, спраглий до гри. Його працездатності на полі вистачило б на двох. Він не простоював жодної хвилини: пресингував суперника у момент прийому м'яча на будь-якій ділянці поля, оборонявся біля власних воріт, довгими пасами виводив у прорив Блохіна й Онищенка, сам завершував атаки влучними ударами. Його гра була на рідкість осмисленою і раціональною. Нічого зайвого, все підпорядковано конкретному завданню: на фінти у середині поля часу не витрачав, але у складній ситуації біля чужих воріт не боявся зіграти індивідуально. Його постійна, протягом всього матчу, боротьба за м'яч не носила руйнівного характеру. Навпаки, відібравши м'яч, він одразу починав нову атаку. З роками його роль розігруючого ставала все більш помітною. Суперники, усвідомлюючи це, приділяли йому підвищену увагу. Зупинити Колотова, не порушуючи правил, було нелегко. Він повною мірою відчув на собі весь арсенал прийомів антифутболу: підніжки, накладки, удари по ногах. Переносив він все це стоїчно, з поля не йшов ніколи, і сам ніколи не опускався до подібних дій у відповідь».

«Оцінюючи рівень професійної майстерності Віктора Колотова, важко виділити що-небудь особливо, настільки майстерність ця була різноманітною і збалансованою. Але одну обставину не можна не відзначити: Віктор Колотов входить до Клубу Григорія Федотова (символічний клуб, який об'єднує радянських футболістів, які забили за кар'єру 100 і більше голів). Півзахисник! Факт винятковий, і тут без цифр не обійтися. Тільки в 53 матчах за збірну Колотов забив 22 голи. Причому перший гол він забив у дебютній грі за збірну проти команди Югославії в 1970 році» - журнал «Мій футбол».

Пам'ятний матч

Два голи з восьми, забитих Віктором Колотовим у європейських клубних турнірах, припали на перший поєдинок 1/16 фіналу Кубка європейських чемпіонів сезону 1975/76 проти пірейського «Олімпіакоса». Це був єдиний дубль Колотова в єврокубках.

На той момент «Динамо» вже майже затвердило за собою статус найкращого клубу на континенті. Тижнем раніше вони розправилися в Мюнхені з грізною «Баварією», а ще за кілька тижнів повторять це і в Києві.

Гра з «Олімпіакосом» відбулася на стадіоні «Тубус» у Салоніках. І в ній в найкращому світлі себе проявив капітан киян, завдяки голам якого «Динамо» вело в два м'ячі вже наприкінець перших півгодини зустрічі.

На 21-й хвилині заявку на гол зробив Колотов після того, як Веремєєв дуже ощадливо направив кручений м'яч за спини захисників, а через п'ять хвилин, коли тиск греків на ворота Рудакова, здавалося, досягнув апогею, Колотов відкрив рахунок.

Атаку розпочав наш воротар. Заволодівши м'ячем, він сильно вибив його на Блохіна, форвард у боротьбі з двома захисниками пройшов до лінії воріт і звідти перевів м'яч у воротарський майданчик. До нього першим кинувся Кочубинський і привернув до себе увагу воротаря, а трохи позаду набігав Колотов, який головою відправив м'яч до сітки.

«Олімпіакос» не відступився від своїх задумів і продовжував наполегливо атакувати. У передній лінії активні Крітікопулос і Делікаріс, в середній – Кірастас, аргентинець Вієра та лівий захисник Ангеліс. Кияни весь цей час вели оборону спокійно і безпомилково, добре захищав ворота Рудаков, вибиваючи кулаками важкий і мокрий м'яч далеко за штрафну.

А на 30-й хвилині, отримавши право на кутовий удар, динамівці збільшили рахунок. Веремєєв проти звичаю намагався подавати м'яч на ближню штангу і досяг успіху, застигнувши воротаря зненацька – Колотов з близької відстані знову головою переправив м'яч у ворота.

Утримати переможний рахунок у тій зустрічі команді Лобановського не вдалося. Однак перемога в Києві з мінімальним рахунком принесла путівку до другого раунду. А зупинило свій шлях до євротрофею «Динамо» лише навесні, поступившись французькому «Сент-Етьєну».

Кубок Європейських Чемпіонів. 1/16 фіналу. Перший матч.

"Олімпіакос" (Пірей, Греція) - "Динамо" (Київ, СРСР) 2:2 (1:2)

17 вересня 1975 року. Салоніки. Стадіон "Тубас". + 22°. 45 000 глядачів.

"Олімпіакос": Келесідіс, Ангеліс, Гайтандзіс, Сіокос, Кірастас, Вієра, Глезос, Пампуліс, Крітікопулос, Делікаріс, Сінетопулос (Айзін, 62).

"Динамо" (Київ): Рудаков, Коньков, Зуєв, Фоменко, Решко, Трошкін, Буряк, Кочубинський, Колотов, Веремєєв, Блохін.

Голи: 0:1 Колотов (27), 0:2 Колотов (30), 1:2 Крітікопулос (35), 2:2 Айзін (63).