Олексій СИЧ: "Правим захисником мене зробили в молодіжці"

— Євро-2023 стане для нас справжнім святом футболу, — сказав Олексій Сич. — Там будуть зібрані всі без винятку найкращі молодіжні збірні нашого континенту, але я впевнений, що ми поїдемо на цей турнір не просто відбути номер. Сподіваюся, проявимо всі свої найкращі якості, приготуємо якісь сюрпризи.

Безперечно, в нас дуже цікава група. Перед жеребкуванням в чаті команди я дав свій прогноз на його підсумки. Хотів отримати в суперники Португалію, Румунію та Чехію. Вгадав лише одну команду, але з Іспанією теж буде цікаво зіграти. Вона добре грає в пас, а нам такий футбол теж подобається. Румуни — господарі турніру, і цим все сказано. В Хорватії завжди була гарна школа, там вміють розкручувати гравців.

Бельгія? Звісно, мені було б дуже цікаво зіграти зі збірною країни, в якій я наразі виступаю. Вірю, що наша зустріч відбудеться, але вже тоді, коли ми та вони вийдуть з групи. З ким точно не хотілося грати, так це з французами. Було б уже нецікаво, ми з ними пограли в відбірному циклі.

Декілька років тому я навіть не думав про те, що буду аналізувати шанси своєї команди на такому форумі. Проте мрії здійснюються, а збірна України завжди була для мене мрією. Я добре пам’ятаю, як батьки купували мені футболки національної команди — синю та жовту. Малих розмірів, здається, не було, так вони брали, як то кажуть, на виріст. Дивилися наперед (посміхається). Дали мені потрібний імпульс.

Перший матч, який мені прямо запам’ятався, — це була гра Євро-2012 Україна — Швеція. Дубль Андрія Шевченка, здається, досі стоїть перед очима. На стадіоні збірну побачив вперше вже тоді, коли потрапив до Львова. В цьому місті вона завжди грала дуже вдало, тому додому ми поверталися в доброму гуморі.

До міста Лева я переїхав з Рівненщини, коли мені було 12 років. Займався в УФК, потім потрапив до Карпат, але в юнацькі збірні мене ніколи не викликали. Можливо, заважали травми, а, може, просто був не готовий. Восени 2020 року я підписав контракт з Рухом, і мене відразу віддали в оренду в Карпати-Галич.

Чесно скажу, я був шокований, коли вже через деякий час дізнався про те, що тренери молодіжної збірної вперше звернули на мене увагу ще там, в другому дивізіоні. Це мені потім розповідали. Не знав, що Руслан Ротань зі своїми помічниками переглядали мене на зимових зборах на початку 2021 року. Я ж тільки потрапив в команду УПЛ, поїхав з нею в Туреччину як молодий та перспективний.

Пам’ятаю, їхав в машині з Рівного до Львова, — і не розумів, що відбувається. Телефон — просто червоний! Купа повідомлень, дзвінків. Відповів братові, а він каже: «Тебе в молодіжку викликали». Я пригальмував, бо мене в піт кинуло (посміхається).

Класно, що, коли я приїхав в команду, такого хвилювання вже не було. Мене там дуже добре прийняли — впевнений, що таке саме вам скаже будь-хто, хто вперше потрапляє до цього колективу. Також допомогло, що в молодіжну збірну я приїхав ще з двома гравцями Руху — Миколою Кухаревичем та Остапом Притулою. Добре знав Івана Желізка. Тобто адаптація пройшла досить легко та, гадаю, успішно. Потрапив в дуже гарний колектив. Я тоді не думав, що стану основним гравцем збірної, але залишилося відчуття, що мене ще точно покличуть.

В молодіжці я відразу почав просто кайфувати від футболу. Тут все було інше — от просто інше. Я дуже вдячний своєму клубові за те, що він для мене зробив, але там в нас була трохи інша гра — більш силова. А тут бігати особливо не треба (посміхається), просто думай та грай в пас. Головне було слухати Руслана Ротаня та його зрозуміти. Якщо тобі це вдається, це все. Далі вже кайф, далі ти просто насолоджуєшся грою.

Знаєте, раніше я якось не любив грати на фланзі поруч з тренером, а в молодіжці все навпаки. Всі свої гольові паси в цьому відборі я, здається, віддав якраз тоді, коли діяв поруч з Петровичем. Правда, забити ніяк не можу. Моменти, гадаю, були в кожній грі — і навіть не по одному. Але м’яч ніяк не йде в ворота. Сподіваюся, на Євро точно піде.

Правим захисником, до речі, став саме в збірній. Починав кар’єру взагалі в нападі, потім мене перевели в опорну зону. Так, бувало, десь виходив на фланзі, але це було ситуативно. Пам’ятаю, це сталося на турнірі в Антальї, коли ми грали проти Словаччини. Перший тайм я відіграв в центрі, а в перерві Ротань поставив мене направо. Гадаю, що зіграв я не дуже добре. Хоч і віддав гольову передачу на Богдана В’юнника, але ми програли, ведучи в рахунку 2:0.

Перший турнір вийшов провальним за результатом, але тренер вперто та спокійно ставив нам гру. Ми поступово відточували свої дії. Нічого дивного не було — на побудову саме такого футболу йдуть роки. А ми за тиждень чи за два тренувань виходили на офіційні матчі. Та ще й стартували з Сербією — одним з головних наших суперників. Тоді такий хейт був — в бік команди, а особливо тренера. Однак ми все витримали. За налаштуванням той перший поєдинок був чимось схожий на нещодавній матч зі словаками. Ми просто переїхали сербів на їхньому полі. Перебили, знищили по-футбольному, виконуючи настанови тренера.

Той матч став тим самим поштовхом, з кожною грою команда додавала у впевненості та дійшла до своєрідного фіналу зі Словаччиною. Це був дуже яскравий поєдинок, всі ми пам’ятатимемо його дуже довго. Мені, до речі, протистояв їхній найзірковіший виконавець — Томаш Суслов, який приїхав з національної збірної. Дуже гарний гравець, але поводився він не найкращим чином…

Проте найскладніше було проти француза Аміна Гуірі — нещодавно він діяв у складі Ренна проти київського Динамо у Лізі Європи. Дуже крутий виконавець. На той момент, коли ми грали у Франції, гадаю, в УПЛ таких флангових нападників не було, а зараз вже є — і це Михайло Мудрик. Гадаю, наразі він набагато краще за Гуірі. На цьому французові я, до речі, отримав свою єдину в відборі жовту картку. Одне попередження за 12 матчів — гадаю, зовсім непогано.

Тренери збірної мені постійно кажуть, що я завжди на позитиві, але в молодіжці ми всі такі. Там інакше неможливо, бо дуже чудовий колектив, в якому кожен кожного підтримує. За гумор в нас відповідає Саня Назаренко — він самий, так би мовити, шустрий. Може і Діма Криськів освіжити обстановку. Та всі можуть.

До війни ми дуже любили співати. Спочатку це було в Туреччині — на самому першому зборі. У нашого відео аналітика Валерія Бахура був день народження, і ми приготували йому сюрприз. Зібралися в залі для теорії, і лікар, Максим Бецко, виконав для нього чудову пісню. Він дуже гарно співає.

Потім, коли почався відбір, у нас пішла посвята в новачки, але на сцену виходили не тільки вони, а всі бажаючі. Було весело. В нас з’явилися свої хіти, але зараз, звісно, не до них. Зараз війна, і всі ми дуже хочемо поїхати на Євро в якості країни, яка перемогла цю орду. Там ми так заспіваємо, що нас почують у всіх куточках континенту. Зіграємо, сподіваюсь, теж непогано.