Цього дня: 68 років тому "Динамо" здобуло свій перший трофей

Двадцятого жовтня 1954 року відбувся найперший гучний успіх найтитулованішого українського клубу – перемога в Кубку СРСР. Саме від неї почався новий відлік у біографії «Динамо», майбутнього рекордсмена радянського футболу.

Київський клуб важко відроджувалося після Другої світової. Наслідки окупації української столиці на футболі просто не могли не позначитися. Трагічна історія про «матч смерті», яка стала невід’ємною частиною воєнного епосу СРСР, мала під собою ґрунт – від бойового складу команди, яка до війни вважалася одним із реальних претендентів на лідерство в радянській першості, залишилися лічені виконавці.

Героїзація серії товариських поєдинків київських футболістів із колективами окупаційних військ, з якої пропагандистами й була викристалізувана легенда, стала динамівцям у пригоді в чемпіонаті 1946 року. Посівши останнє місце, біло-сині мали б розпрощатися з вищим дивізіоном. Але ж покарати зниженням у класі команду, яка в очах усіх співгромадян була уособленням мужності та незламності, чотирьох гравців якої розстріляли фашисти, означало підняти руку на найсвятіше.

Адміністративним рішенням аутсайдерові тоді подовжили прописку в еліті – й урешті-решт київський клуб став одним із двох (ще – московські одноклубники), які брали участь в усіх без винятку чемпіонатах Союзу в класі найсильніших. І єдиним, що в кожному з цих 54 турнірів безпосередньо змагався за нагороди, незалежно від формули проведення першостей і кількості етапів розіграшу титулу.

Утім, вічні рекорди радянського футболу в киян поки далеко попереду – головним завданням команди в перші повоєнні роки було хоч якось стабілізувати гру, визначитися з «основою» та знайти нарешті тренера, котрий затримався б у «Динамо» більше, ніж на сезон.

Такого фахівця відшукали в Ленінграді. Колишній півзахисник місцевих «Спартака», «Зеніту» й «Динамо» Олег Ошенков уже кілька років як завершив кар’єру та працював адміністратором в останньому з цих колективів. У Центральній раді динамівського товариства й вирішили відрядити Олега Олександровича до Києва.

Уже на другий рік під орудою Ошенкова кияни здобули «срібло», повторивши успіх попередників, котрі у 1936-му фінішували другими у прем’єрній першості Союзу. А ще за два сезони на команду чекав перший в її історії гучний успіх...

«Від масовості – до майстерності!» Це гасло радянського спорту в футбольних кубкових розіграшах 1950-х втілювалося наочно – на старт турнірів виходили до 17 351 клуба-учасника! Рекорд припав якраз на згадуваний 1952-й. А за два сезони кількість бажаючих посперечатися за кришталевий трофей сягнула 16 649.

Наше «Динамо» розпочинало боротьбу з 1/16 фіналу. Жереб на цьому етапі виявився не лише абсолютно сліпим, а ще й неабияким дотепником. Усі найсильніші клуби елітного дивізіону опинилися у горішній частині сітки, а московські «Спартак» і «Динамо» – відповідно чемпіон Союзу та чинний володар кубкового трофея – одразу ж зустрілися в очному двобої. Дербі не обійшлося без скандалу: біло-сині, що догравали поєдинок у меншості, поразку (1:3) опротестували, однак результат був затверджений. Червоно-білим залишалося дочекатися наступного суперника, переможця пари «Динамо» Київ – «Спартак» Вільнюс.

Провідний колектив Литви (майбутній «Жальгіріс») на той момент був одним із лідерів своєї групи другого радянського дивізіону. В фінальних змаганнях класу «Б» вільнюсці посіли друге місце серед шести колективів, випередивши, зокрема, єреванський «Спартак» – головну сенсацію кубкового розіграшу. І на шляху до підвищення класу в підопічних Стасіса Пабяржиса став лише «Шахтар» з міста Сталіно (на Донецьк його перейменують у листопаді 1961-го).

Та в Києві всі намагання гостей зчинити бодай будь-який опір ущент розтрощив капітан «Динамо» Андрій Зазроєв, оформивши хет-трик протягом півгодини. Здавалося, ані перебіг зустрічі, ані її підсумок не мали б стати підставою для критичних стріл на адресу переможців. Однак автор звіту газети «Радянський спорт» поставився до команди Олега Ошенкова дуже й дуже прискіпливо. Ось кілька цитат з того матеріалу.

«Порівняно легко добившись успіху, динамівці почали грати недбало, і кілька разів тільки випадок рятував їх ворота від голів. Натиск гостей стає все сильнішим, але успіху добитись вони все ж не можуть».

«Після відпочинку гості бурхливо атакують, кияни ж, явно недооцінюючи суперників, грають «з холодочком» і це, зрештою, приводить до відповідного результату. Лівий крайній гостей Літкявічус не без допомоги київських захисників сквитує один м’яч».

«З рахунком 4:2 виграли кияни. Вони провели звітну зустріч без піднесення і цим знизили її спортивний інтерес».

1/16 фіналу

«ДИНАМО» Київ – «Спартак» Вільнюс (Д2) – 4:2 (3:0)

16 вересня 1954. Київ. Республіканський стадіон. 25 000 глядачів.

Голи: 1:0 Зазроєв (3), 2:0 Зазроєв (9), 3:0 Зазроєв (30), 3:1 Р.Люткявічюс (57), 4:1 Грамматікопуло (60), 4:2 Бейноравічюс (70).

«Динамо»: Лемешко, Ларіонов, Голубєв, Попович, Юст, Михалина, Грамматікопуло, Терентьєв, Зазроєв, Коман (Віньковатов), Фомін.

Коли кияни стартували в кубковому розіграші, в чемпіонаті країни їм лишалося провести один-єдиний матч – у Москві зі «Спартаком». Для динамівців двобій не мав турнірного значення, до п’єдесталу український клуб уже недотягував. Червоно-білі ж іще мали теоретичні шанси захистити чемпіонський титул, і кожне втрачене очко оцінювалося ними справді на вагу золота. Зважаючи ж на те, що через кілька днів після поєдинку першості на суперників чекала ще й кубкова гра 1/8 фіналу, ця двораундова дуель обіцяла стати справжньою окрасою фінішу сезону.

Проте перш ніж виконати свою місію в протистоянні, яке згодом стане головним дербі радянського футболу, динамівцям зненацька довелося виступити в Будапешті в ранзі... другої збірної СРСР. Резервний склад віце-чемпіонів світу угорців, посилений кількома учасниками першості планети, в присутності майже 80 тисяч глядачів змушений був скласти зброю перед підопічними Олега Ошенкова – 0:3. Із киян у грі взяли участь Макаров, Зазроєв (забив сам і фактично створив третій гол), Голубєв, Попович, Михалина, Фомін і Терентьєв (виходив на заміну); на лаві запасних залишилися Лемешко, Ларіонов, Грамматікопуло, Юст, Коман і Віньковатов.

Дарма, що Коману не дали шансу відзначитися на «Непштадіоні» – він помстився... «Спартаку». Саме його гол поставив хрест на чемпіонських зазіханнях москвичів. А потім форвард став головним героєм кубкової зустрічі.

1/8 фіналу

«Спартак» Москва – «ДИНАМО» Київ – 1:3 (1:1)

3 жовтня 1954. Москва. Стадіон «Динамо». 60 000 глядачів.

Голи: 1:0 Ісаєв (26), 1:1 Коман (37), 1:2 Зазроєв (51), 1:3 Коман (73).

«Спартак»: Пираєв, Тищенко, Селицький, Седов, Парамонов, Нетто, Татушин, Ісаєв, Симонян, Паршин (М.Дементьєв), Ільїн.

«Динамо»: Макаров, Ларіонов, Голубєв, Попович, Юст, Кольцов, Богданович, Терентьєв (Віньковатов), Зазроєв, Коман, Фомін.

Звісно ж, «Спартак» – чинний чемпіон і базовий клуб першої збірної Союзу – вважався фаворитом пари. В 35 попередніх очних зустрічах кияни здобули всього три перемоги, причому не виграли жодного з семи матчів у рамках Кубку СРСР. Найбільш прикрою стала поразка в розіграші 1946 року, коли «Динамо» поступилося в півфіналі, втративши нагоду врятувати невдалий сезон. Червоно-білі, у свою чергу, тоді здобули трофей учетверте, а восени 1954-го приймали киян уже в ранзі п’ятиразового володаря призу.

Надихав підопічних Василя Соколова й успіх у двобої із земляками-динамівцями, після якого саме «Спартак» записали в головні претенденти на здобуття Кубка.

Проте в Олега Ошенкова були свої розрахунки. І свої методи налаштування команди. «Спробуйте зіграти так, як проти угорців у Будапешті, – звернувся тренер до колективу. – І тоді спартаківцям із вами нічого не вдіяти».

Рахунок відкрили господарі – на 26-й хвилині Ісаєв першим устиг на добивання після того, як Седов ударом здалеку поцілив у поперечину. Слушні нагоди збільшити перевагу мали й сам автор гола, і Татушин із Симоняном. Але на останньому рубежі цього вечора прекрасно діяв Макаров, надихнувши партнерів на маленький спортивний подвиг.

Гол Михайла Комана після пасу Андрія Зазроєва перевернув гру догори дригом. По перерві на полі вже домінували гості, вразивши ворота ще двічі. Спочатку відзначився Зазроєв, пошивши в дурні свого опікуна Селицького. А крапку ударом зблизька поставив усе той же Коман, чиєю «тінню» в цей вечір мав бути хавбек москвичів Олексій Парамонов.

Поразка не лише засмутила прихильників «Спартака», але й неабияк роздратувала декого з них. Принаймні Віктор Фролов на шпальтах «Советского спорта» влаштував москвичам справжнє показове шмагання. Ось фрагменти його звіту «Коли втрачене почуття відповідальності».

«Домігшись успіху, спартаківці знизили темп гри, заспокоїлися. Цим швидко скористалися кияни. М’яч усе частіше з’являвся у штрафному майданчику москвичів. Серединою поля міцно оволоділи динамівці. Треба відзначити повну безвідповідальність спартаківських півзахисників Нетто і Парамонова. Вони мало пересувалися полем, грали лише в обороні, де діяли напрочуд неточно, погано підстраховуючи один одного...

Спартаківці програвали – 1:3. Варто було очікувати, що колектив докладе всіх зусиль, щоб уникнути поразки, внести злам у гру. Змогли ж це зробити кияни, програючи в першому таймі! У динамівців Києва вистачило спайки, на висоті виявилися їхні вольові якості. А ось у грі чемпіона глядачі цього не побачили. Нетто і Парамонов продовжували не поспішаючи прогулюватися біля своїх воріт, покрикуючи на партнерів. Нападники Симонян, Дементьєв (що замінив непереконливого Паршина), Ісаєв також знаходилися позаду, навіть не намагаючись атакувати.

Чому чемпіон країни навіть не спробував налагодити гру й уникнути поразки?.. Відповідь одна. Спартаківці цього разу втратили почуття відповідальності. На поле в цьому матчі не було вольових, наполегливих спартаківців, що борються за перемогу. А саме цими якостями мають виділятися гравці однієї з кращих наших команд!

Цього разу глядачі побачили на полі футболістів, байдужих до результату змагання. Безвідповідальність, породжена зазнайством гравців «Спартака», не могла, вочевидь, пройти безкарно. Чемпіон зазнав поразки й вибув, таким чином, зі змагань на Кубок СРСР.

Гра киян у звітному матчі залишила найсприятливіше враження. Динамівці Києва, продемонструвавши високотехнічну і гострокомбінаційну гру, здобули заслужену перемогу».

...Наступним суперником на кубковому шляху став відроджений після смерті Йосипа Сталіна ЦБРА. Зірок знаменитої «команди лейтенантів» порозбирали інші московські клуби, тож фізкультурному керівництву довелося створювати фактично нову команду. Вже в 1955-му вона здобуде Кубок СРСР і бронзові нагороди першості. А роком раніше армійці в обох турнірах поступилися київському «Динамо» – в чемпіонаті опинилися рядком нижче в таблиці, а в Кубку вибули після зустрічі в чвертьфіналі.

1/4 фіналу

«ДИНАМО» Київ – ЦБРА Москва – 3:1 (1:0, 0:1, дод. час – 2:0)

12 жовтня 1954. Київ. Республіканський стадіон. 60 000 глядачів.

Голи: 1:0 Коман (1), 1:1 Ємишев (75), 2:1 Коман (106), 3:1 Фомін (120).

«Динамо»: Макаров, Ларіонов, Голубєв, Попович, Юст, Кольцов, Богданович, Терентьєв (Грамматікопуло), Зазроєв, Коман, Фомін.

ЦБРА: Разинський, Порхунов, Башашкін, Нирков, Фомін (Ванзел), Петров, Бузунов, Бєльков, Савін, Федоров, Ємишев.

Відкрив рахунок уже на 20-й секунді Михайло Коман – у своєму фірмовому стилі, добивши м’яч після удару Юста, що на нього невпевнено зреагував голкіпер гостей.

«Цей гол на першій же хвилині гри в значній мірі обумовив дальший хід змагання, – за підсумками гри напише в газеті «Радянський спорт» Г.Борисов. – Швидкі нападаючі армійської команди Савін, Ємишев, Бузунов, Федоров, підтримувані своїми півзахисниками Петровим та Фоміним, активно штурмують ворота киян, намагаючись будь-що зрівняти рахунок. Але київські захисники Голубєв, Попович, Ларіонов, а також півзахисники Кольцов і Юст стійко обороняються. Нападаючі киян змушені також активно переключатись на захист своїх воріт і тому атакують значно рідше».

Під псевдонімом «Г.Борисов» писав київський автор Борис Гопник. Після «Радянського спорту» (згодом перейменованого на «Спортивну газету») він працював власним кореспондентом «Советского спорта», а завершував журналістську діяльність у виданні «Спорт-Экспресс» у середині 1990-х. Саме з огляду на досвід очевидця футбольних подій від сталінської доби до періоду української незалежності, напевно, не буде зайвим ознайомити читачів із звітом про зустріч «Динамо» і ЦБРА 1954 року. Отже, майже без скорочень і зі збереженням стилю...

«Високотехнічна гра Зазроєва в центрі, вміле тактичне маневрування Комана неодноразово створювали для киян реальні можливості подвоїти рахунок. Проте чітка гра захисту армійців, очолюваного одним з найкращих захисників країни Башашкіним, щоразу ставала киянам на перешкоді.

Друга половина гри також проходила при значній активності гостей. Боротьба в основному точиться поблизу штрафного майданчика киян, які докладають багато зусиль, щоб зберегти переможний рахунок. Ось на 67-й хвилині гри нападаючим армійської команди вдається переграти захист киян. Спочатку Савін, за ним Федоров, а потім ще й Ванзел тричі підряд з вигідних положень б’ють по воротах «Динамо», але Макаров, який дуже добре провів усю зустріч, тричі в відмінних стрибках парирує небезпечні удари.

Нарешті, на 79-й хвилині гри, армійцям вдається зрівняти рахунок. Сильно пробитий Савіним м’яч потрапляє в штангу і відскакує назад. Савін повторним ударом навішує м’яч на воротарську площадку, і його партнер Ємишев ударом голови сквитує рахунок. Фінальний свисток судді Бєлова сповіщає про закінчення основного часу змагання. Долю матчу повинні вирішити додаткові 30 хвилин гри.

Спершу переважають армійці. На сотій хвилині матчу їм ледве не вдалося забити гол, який міг би стати вирішальним. М’яч, сильно пробитий у верхній кут воріт москвичем Бєльковим, в блискучому стрибку відбиває воротар Макаров.

П’ятнадцять хвилин минули, а на щиті, як і раніше, світяться цифри 1:1. Команди міняються місцями, і тут настає розв’язка. Вже на перших хвилинах киянин Фомін подає кутовий удар. Пробитий низом м’яч потрапляє до армійця Порхунова, той відбиває м’яч знову на Фоміна. Повторний удар... М’яч летить за межі поля, але киянин Граматікопуло встигає змінити напрям його польоту, і Коман, стрибнувши, головою забиває другий гол у сітку воріт ЦБРА. Армійці шалено контратакують. Їх натиск дуже небезпечний. Біля воріт киян подається кілька кутових ударів. Ось Макаров в падінні парирує м’яч. Не встигає він підвестись, як хтось з армійців б’є повторно, але всюдисущий Коман вибиває м’яч з лінії воріт. Після цього армійці, очевидно, втратили надію на успіх. Їх атаки вщухають. Кияни ж, навпаки, гостро і чітко комбінуючи, раз у раз штурмують ворота противника. Незадовго до кінця змагання Фомін, одержавши м’яч від Граматікопуло, обігрує свого опікуна Порхунова, проходить вперед і сильним ударом забиває у ворота армійців третій гол».

Перемога над ЦБРА вивела «Динамо» до півфіналу розіграшу Кубку СРСР, де на нього чекав «Зеніт».

Представникам «колиски революції» з жеребом пощастило. До побачення з киянами найгрізнішим суперником ленінградців – сьомої команди за підсумками чемпіонату – став московський «Локомотив», один із аутсайдерів класу «А». Із двома іншими опонентами, дублерами московського «Динамо» та їхніми земляками з «Хіміка», усе було зрозуміло.

А ось підсумок півфіналу навряд чи хтось наважився б передбачити. Тим більше, що гра проходила на нейтральному полі: згідно з регламентом, завершальні поєдинки турніру проводилися в Москві, місцем протистояння був Центральний стадіон «Динамо», де добою раніше з’ясовували стосунки єреванці з дніпропетровцями.

Півфінал

«Зеніт» Ленінград – «ДИНАМО» Київ – 0:1 (у дод. час)

16 жовтня 1954. Москва. Стадіон «Динамо». 30 000 глядачів.

Гол: 0:1 Кольцов (113).

«Зеніт»: Денисов, Гартвіг, Самарін, Северов, Войнов, Кравець, Володін, Добриков, Катровський (Худояш), Виноградов, Іванов.

«Динамо»: Макаров, Ларіонов, Голубєв, Попович, Юст, Кольцов, Богданович (Грамматікопуло, 55), Терентьєв, Зазроєв, Коман, Фомін.

«Ціна» поєдинку не могла не позначитися на діях суперників. Гра вийшла напруженою (як ілюстрація – назагал півтора десятка кутових), але не вельми щедрою на гольові моменти. Принаймні автори звітів про матч згадують хіба що вихід Зазроєва сам-на-сам із воротарем, небезпечний удар головою Олександра Іванова, слушні нагоди забити, змарновані Терентьєвим і Добриковим (цікаво, що нейтралізацію форварда «Зеніту», котрий у попередніх кубкових матчах відзначився тричі, Ошенков доручив Віталію Голубєву, із яким Добриков свого часу служив в одному військовому підрозділі).

З іншого боку, журналісти відзначають обох воротарів. Макаров узагалі став одним із героїв зустрічі, витягнувши «мертвий» м’яч на останніх секундах.

Кияни схилили шальки терезів на свій бік фактично в меншості: зазнав пошкодження Юст, і його відправили шкутильгати на позицію крайнього форварда, відтягнувши назад Терентьєва.

«За 7 хвилин до кінця змагання м’яч потрапляє до наймолодшого гравця київської команди Олександра Кольцова, і він сильним низовим ударом посилає його у сітку воріт мимо Денисова, який пізно впав. Гол! – ділився враженнями з читачами газети «Радянський спорт» кореспондент П.Юрченко. – Загроза поразки тільки активізує ленінградців. І вони переходять у навальний штурм. На останніх секундах гри вся команда «Зеніта» – на штрафній площадці «Динамо». Нападаючий Добриков з семи метрів сильно б’є по воротах, але Макаров у блискучому стрибку бере цей м’яч. Дружна і злагоджена гра киян, невтримна воля всього колективу до перемоги принесла динамівцям важливий виграш з рахунком 1:0».

Якби зенітівцям удалося зрівняти рахунок, наступного дня, згідно з регламентом, команди зустрілися б знову. В разі ще однієї нічиєї за підсумками додаткового часу передбачався й третій матч – уже через дві доби. Про таку жорсткість умов для учасників Кубку навіть англійці не мріяли! Цікаво, що було б, коли б і третій поєдинок завершився миром. Післяматчеві 11-метрові в СРСР тоді ще не визнавалися, а про інше в правилах проведення турніру нічого не вказувалося. Втім, у рамках розіграшу 1954 року лише два з 11 овертаймів не виявили переможця й зустрічі довелося перегравати. В решті випадків усе вирішувалося протягом 120 хвилин, і дві такі перемоги здобули київські динамівці, які вибили зі змагань трьох попередніх володарів трофея!

Уперше у вирішальному матчі не виявилося жодного московського колективу. Що, втім, не позначилося на відвідуваності зустрічі: 65 тисяч згідно з протоколом і понад 80 – за свідченнями очевидців. Глядачів не налякала навіть негода: до дощу, який змінювався мокрим снігом, додався ще й туман – такий густий, що протягом тривалого часу за подіями на полі важко було стежити не тільки вболівальникам з трибун, а й самим футболістам!

Лише вдруге за 15 розіграшів Кубку Радянського Союзу до фіналу пробився клуб з нижчого дивізіону (в 1951-му такого успіху досягла команда міста Калініна). Єреванцям на турнірній стежці трапився лише один представник класу «А» – мінський «Спартак». Але бронзових призерів тогорічної першості підопічні Гайка Андріасяна переграли «всуху» – 2:0. Як, до речі, й інших суперників по Кубку: «Хімік» з Кіровакана – 3:0, «Шахтар» з Мосбасу – 3:0, «Шахтар» зі Сталіно – 1:0, дніпропетровський «Металург» – 4:0 (алма-атинському «Локомотиву» в 1/32 було зараховано технічну поразку за неявку).

Узагалі того сезону команда з вірменської столиці до зустрічі з киянами не програла жодного з 26 матчів, здобувши в них 18 перемог за вражаючої різниці м’ячів – 46:8. А не пропускав «Спартак» аж з 13 червня, понад чотири місяці!

Але й у цій непробивній обороні знайшлося слабке місце – правий захисник Папік Папоян. Обидва голи у ворота Затикяна прийшли саме з лівого флангу київської атаки. Вражаюча «суха» серія єреванців обірвалася на 35-й хвилині.

«Динамівці проводять блискавичну комбінацію, – читаємо у звіті «Радянського спорту». – Вона була схожа на блискавку не тільки швидкістю, але й формою: лівий крайній Фомін прорвався вперед, віддав м’яч назад Зазроєву, той послав його вперед Коману, а Коман з одного дотику точно спрямував м’яч уздовж воріт... Затикян не встиг і оком моргнути, як м’яч від ноги Терентьєва миттю опинився в сітці. 1:0!»

Отже, надавши вірменам право на стартовий натиск, кияни повели в рахунку. На заваді їхнім атакуючим діям не стали ні відчайдушний суперник, ані слизьке поле. Як не вкривали його брезентом напередодні, «газон» геть розкис і вкрився калюжами. Такі умови нівелювали клас команд. А єреванці ще й виявили неабиякий характер, відновивши рівновагу на початку другого тайму, а згодом ледве не забивши й удруге.

«Після кількох ударів на штрафному майданчику киян Меркулов з-під ноги центрального захисника Голубєва несподівано і сильно спрямовує м’яч під поперечину воріт, – так переповідав події цього відтинку гри кореспондент «Советского спорта» Віктор Фролов. – Результат стає нічийним. Єреванці проводять ще кілька гострих атак. Ось Кегеян виходить сам на сам із воротарем, обіграє Макарова. У воротах опиняються два захисники киян. Один із них відбиває м’яч грудьми після сильного удару. Новий удар – цього разу К.Варданяна – але м’яч іде в бік від штанги...»

Не забиваєш ти – заб’ють тобі. Ця істина спрацювала й того вечора.

Із звіту «Радянського спорту»: «Натиск киян все дужчає... Їх нападаючі часто міняються місцями, заплутуючи своїх суперників. Ось Фомін з м’ячем обводить трьох спартаківців, виходить в центр, віддає м’яч наліво Віньковатову (який замінив Терентьєва), і м’яч опиняється біля штрафної площадки... Затикян кидається вперед, але Коман спокійно посилає м’яч через воротаря в сітку воріт».

Фінал

«ДИНАМО» Київ – «Спартак» Єреван (Д2) – 2:1 (1:0)

20 жовтня 1954. Москва. Стадіон «Динамо». 65 000 глядачів.

Голи: 1:0 Терентьєв (35), 1:1 Меркулов (50), 2:1 Коман (70).

«Динамо»: Макаров, Ларіонов, Голубєв, Попович, Кольцов, Михалина, Богданович, Терентьєв (Віньковатов, 70), Зазроєв, Коман, Фомін.

«Спартак»: Затикян, Папоян, Поладян, Семерджян, Асатрян, Е.Варданян, Караджян, К.Варданян (Дургарян), Кегеян, Меркулов, Абрамян.

Арбітр – Латишев (Москва).

Після влучного удару Комана єреванці вже не оговтаються, їхня кубкова казка добіжить кінця. Капітан «Динамо» Андрій Зазроєв, що його разом із Макаровим і Команом називають найкращим гравцем фіналу, отримав кришталево-срібний трофей – як свідчення першого гучного титулу в історії клубу.

«Що ж зробило команду «Динамо» володаркою почесного призу? – замислювалися автори календаря-довідника «Футбол-1955», випущеного видавництвом «Молодь» під редакцією Павла Безсмертного, багаторічного очільника «Спортивної газети». – Про київську команду прийнято говорити як про сильний, досвідчений і технічний колектив. Вона багато разів підтверджувала цю думку протягом усієї своєї історії, в якості небезпечного суперника найсильніших команд країни. Свій високий клас, вишкіл і тренованість кияни показали в першому колі чемпіонату СРСР 1954 року. А ось у другому сталися кілька прикрих нічиїх і ще більш дошкульних поразок... А тут іще кубкові матчі. Тривога мимоволі закралася в серця вболівальників.

Про що думав у ті дні тренер команди, заслужений майстер спорту О.Ошенков? Які педагогічні «важелі» пускав він у хід, аби підняти дух гравців, зробити команду «кубковою»? Важко все і перерахувати, тому що в арсеналі цього всебічно освіченого, вдумливого вихователя молоді – безліч засобів впливу на своїх підопічних. Тренерську роботу Ошенков разом із заслуженим майстром спорту А.Ідзковським вів не тільки на полі, але і в клубі «Динамо», на квартирах гравців, у купе поїздів, у заміських прогулянках і на заняттях різними видами спорту, які він ввів для футболістів...

У хід пішло все: і невичерпна винахідливість Зазроєва, цього «витівника» в команді, і працьовитість Михалини, й дивовижна навіть у команді майстрів любов до футболу Голубєва, і чудова старанність Віньковатова, і спортивна кмітливість Комана, й агресивність Фоміна, і спокій Макарова на межі флегматичності, й висока техніка Терентьєва, і швидкість Грамматікопуло, і чіпкість Поповича, вміння й завзяття Юста, Богдановича, Ларіонова і Кольцова, – словом, усе найкраще, чим володів кожен футболіст, і чим він міг збагатити, зміцнити потужність колективу!

Команда вийшла на кубкові зустрічі, спаяна справжньою дружбою, озброєна нестримною волею до перемоги. В цьому й був «секрет» її блискучого шляху до здобуття Кубка».

ЛАУРЕАТИ КУБКУ СРСР-1954

Воротарі: Олег МАКАРОВ, 25 років (4 матчі, 3 пропущені м’ячі); Євген ЛЕМЕШКО, 23 (1, -2).
Захисники: Віталий ГОЛУБЄВ, 28 (5); Аркадій ЛАРІОНОВ, 29 (5 матчів); Тіберій ПОПОВИЧ, 24 (5).
Півзахисники: Олександр КОЛЬЦОВ, 20 (4 матчі, 1 гол); Ернест ЮСТ, 27 (4); Михайло МИХАЛИНА, 30 (2).
Нападники: Михайло КОМАН, 26 (5,5); Андрій ЗАЗРОЄВ, 29 (5, 4); Віктор ТЕРЕНТЬЄВ, 29 (5, 1); Віктор ФОМІН, 25 (5, 1); Володимир БОГДАНОВИЧ, 26 (4); Георгій ГРАММАТІКОПУЛО, 24 (3, 1); Павло ВІНЬКОВАТОВ, 33 (3).
Старший тренер – Олег ОШЕНКОВ, тренер – Антон ІДЗКОВСЬКИЙ.