Рік збірної Олександра Петракова: погляд зсередини

Для початку повернімося у рік 2021-ий, коли Олександр Петраков прийняв збірну. Очолити національну команду Петракову запропонував президент УАФ Андрій Павелко. У ситуації, коли збірна потребувала керманича, на той час 64-річний фахівець, який двома роками раніше виграв чемпіонат світу U-20, розумів, що ризику значне більше, ніж можливих дивідендів. Незважаючи на це, погодився, бо усвідомлював, що його допомоги потребує не лише президент УАФ, а й український футбол: не можна ж кидати збірну напризволяще, коли інші кандидати відмовилися її «взяти» бодай на кілька ігор. Попри неточність формулювань щодо терміну контракту (одна, дві, а може й п’ять ігор), Олександр Петраков погодився на такі умови, навіть не обговорюючи свою можливу зарплату – він просто знав, що потрібен країні. І жодного пафосу у цій фразі немає. Так і було. Петраков готовий був готувати збірну до кожного наступного матчу як до фінального.

Чи заслужив Петраков запрошення на посаду головного тренера національної команди – нагадаємо, у перший період з приставкою в.о.? Як найбільш успішний тренер серед наставників юнацьких збірних, який тричі виводив різні юнацькі збірні (U-17 і U-19) до фіналів Євро, а старших хлопців з U-20 (вік фактично «випускний» перед дорослим футболом) двічі виводив до фінальних турнірів чемпіонатів світу, один з яких виграв, ставши першим і наразі єдиним тренером, котрий здобув «золото» Кубка світу для України – хіба можуть бути питання? Так, усі досягнення Петраков здобув на юнацькому рівні, але великий плюс фахівця – у знанні здібностей фактично усіх поколінь, які підросли й стали кандидатами або вже були гравцями головної команди.

Звичайно, робота у національній команді, особливо спочатку, була справжнім викликом для Петракова. Робота наче та ж сама, але гравці – дорослі, із сильним характером та его, тож адаптації потребував і сам тренер. Але часу для цієї адаптації не було. Потрібно було одразу «впрягатися у дишло й орати».

Спадок, який отримав новопризначений тренер – три очки після трьох стартових турів кваліфікації Кубка світу-2022 при чотирьох втрачених у домашніх матчах з Казахстаном та Фінляндією і дуже нечіткі перспективи. Фактично права на помилку не було.

У дебютній грі Петракова на новій посаді, у Казахстані, синьо-жовті були близькими до виграшу: «коуч» вгадав із заміною Сікана, котрий забив м’яч, що мав всі шанси стати переможним. Але злий рок Караваєва у тому матчі й фантастична удача казахстанського вінгера Валіуліна, не дали цьому відбутися. Пізніше Петракову дорікали у тому, що вчасно не замінив Караваєва – цей аргумент можна визнати, з огляду на процес «входження» та недостатнє знання можливостей певних гравців.

Другий матч – домашній з Францією на «Олімпійському»: сміливий швидкий футбол від команди Петракова, що здивував не лише французів, а й багатьох вітчизняних експертів, які, будьмо відвертими, очікували що ця гра обернеться для Петракова на фіаско. Однак тренер показав, що вміє будувати гру проти фаворитів. Якби Марсьяль не заштовхав м’яч між штангою і П’ятовим – цілком могли б здобути повноцінні 3 очки. Але цього не сталося. Чого-чого, а фарту у Петракова поки не спостерігалося.

Отож збірна продовжила смугу нічиїх і далі грала кожен наступний матч, як фінальний. У Фінляндії вдалося вперше вирвати три переможні бали у важкій грі з господарями. Перша перемога – дуже важлива для головного тренера й гравців. Особливо у ситуації, коли усвідомлюєш, що поразка може фактично перекреслити шанси на вихід з групи, а ще одна нічия перетворити їх на суто теоретичні.

За три дні по тому – класний перший тайм у Львові з Боснією і лише один гол при значно більшому числі нагод. Як наслідок, пропущена контратака у другому таймі – знову нічия замість перемоги – і тепер не все залежить від нас: потрібно не лише виграти на полі Боснії, а й щоби французи не дали виграти фінам. Усе незмінно – ситуація «від ножа», але команда лише більше згуртовувалися, і, можу запевнити, роль головного тренера у цьому – визначальна.

На вирішальний матч групи – на виїзді у Боснії, синьо-жовті їхали, як на останній бій і перемогли, зумівши посісти підсумкове друге місце у групі, яке дозволило вийти у плей-оф. Зважаючи на стартові умови, в яких Петраков прийняв команду, такий результат треба визнати як цілком прийнятний. Будьмо відверті, посісти перше місце у групі, після затяжного нічийного старту, можна було б лише за достатньої долі везіння, якого нинішньому наставнику збірної, на жаль, відверто бракує.

Навала ганебних орків, що розпочалася 24 лютого 2022 року, як відомо, відсунула матчі плей-оф для України з кінця березня на початок червня, а самих гравців позбавила не лише мирного життя та спокою, а й ігрової практики.

Для того, щоби підготувати команду до вирішальних матчів, Олександр Петраков вирішив провести місячний збір, в якому взяли участь гравці з українських клубів, що кількома тижнями раніше розпочали товариські матчі на підтримку боротьби української нації за свою Незалежність.

Рішення Петракова, хоч і ставилося тоді під сумнів окремим тренерами та фахівцями, таки дало свій результат. Легіонери приєдналися лише за тиждень до матчів плей-оф, натомість за місяць підготовки виконавців з вітчизняних клубів вдалося привести до спільного знаменника – і функціонального, і психологічного. Не варто випускають з уваги той факт, що футболісти, як і всі українці, важко переживали й переживають жахіття війни. І хоч так само, як і люди інших професій, футболісти збирають волю в кулак і виконують свою роботу, незважаючи на переживання й острах за своїх родичів та мільйони земляків, робити їм це так само складно, як і всім співвітчизникам. Бо думки про людей і країну просто так не вивітрюються з голови. Усі українці вже вісім місяців далеко не в ідеальному психологічному стані, тому оцінюючи виступи національної команди, не варто забувати і про цей фактор.

Перша гра плей-оф у Шотландії – справжнє одкровення від команди Петракова. Впевнена гра, закономірна перемога, неймовірно позитивний психологічний заряд емоцій і, відповідно, небезпідставні сподівання на успіх у Вельсі. Петраков переграв свого опонента Кларка, хлопці виконали установку на гру й реалізували створені моменти. Не всі, але ключові. А це саме те, що приносить результат. Вигравши матчі, команда набула необхідного емоційного підйому. Але далі чекав суперник, який свій півфінал провів ще у березні, й до фіналу готувався спокійно й зберігаючи сили.

Вельс – прикрий біль, який досі кровоточить і не минає. Рівна гра у гідній битві двох співмірних за силою команд. І якийсь просто незбагненний нефарт. І в цьому випадку не можна погодитися з давньої футбольною приказкою, що «у футболі везе тому, хто везе». Не завжди … Українці билися за кожен м’яч, билися за воїнів, які воюють з орками і за кожного українця. Перед другим таймом команда зібралася у роздягальні у коло, обійнявшись: Олександр Зінченко закликав хлопців битися в кожному епізоді, всі це підтримали і билися до фінального свистка…

Андрій Ярмоленко й досі не пояснить чому пішов на той удар Бейла – очевидно, хотів вибити м’яч… Не вийшло… Таке буває у футболі і з цим нічого не зробиш. З іншого боку, у нас є всі підстави мати претензії до судді – за непризначений пенальті (фол на Ярмоленкові був очевидним), а за порушення валієць мав отримати другу жовту, залишивши свою команду у меншості. Чомусь рефері Матео Лаос з Іспанії пошкодував команду господарів. Чому? Залишається загадкою або здогадкою… Та й гол Зінченка на початку гри, Лаос міг зараховувати – це вже постфактум він показав жовту картку валійцю і підняв руку, мовляв штрафний удар має відбутися «по свистку»…

У зустрічі рівних команд такі деталі грають вирішальну роль. І знову ж таки, аналізуючи, не варто забувати, що, на відміну, від України, Вельс не грав за чотири дні перед цим, а чекав на свого опонента. Також важливий фактор. Але по грі українці валійцям не поступилися. Поступилися результатом через прикрий рикошет. Петраков програв свою першу гру на чолі національної команди і, на жаль, ця перша поразка трапилася у вирішальній грі…

Пережити цю невдачу було вкрай важко, але часу впадати у відчай просто не було. Вже за кілька днів збірна розпочинала новий сезон Ліги націй УЕФА матчем в Ірландії. Петраков прийняв рішення, яке багатьом спочатку здалося дивним і точно було безпрецедентним: на матч у Дубліні вийшов майже повністю оновлений склад – лише Віталій Миколенко грав зі старту у Вельсі. Але його вихід на лівому фланзі захисту був вимушеним – напередодні занедужав Едуард Соболь і на цю позицію просто не було кого ставити. Тому Петраков й попросив Миколенка вийти на третю за тиждень гру з перших хвилин. І ця збірна України, у стартовому складі якої вийшло семеро дебютантів на офіційному рівні, здобула важку перемогу у Дубліні, поклавши початок новій турнірній історії синьо-жовтих.

Далі була перемога у Польщі над Вірменією (3:0) і незабутні проводи капітана Андрія П’ятова, гідні видатної кар’єри голкіпера-сотника у збірній. До слова, саме Олександр Петраков переконав Андрія затриматися у збірній після невдачі у Вельсі (ветеран просив його відпустити), аби за зовсім інших обставин зіграти свою заключну гру у синьо-жовтій футболці. І все склалося просто чудово – і Андрій вразив у тій грі сейвами, і збірна перемогла з великим рахунком, і проводи вийшли зворушливими – таких годі й згадати в історії синьо-жовтих. Такі речі важливі, бо вони передають атмосферу, яку створюють люди. І якщо мова про команду, то її створюють футболісти й тренери. І як тут не згадати, що за кілька днів до зустрічі з вірменами, П’ятов оступився під час розминки, його почав турбувати м’яз ноги, тож прощальна гра була під загрозою. Але тренер заспокоїв футболіста, підтримав і той зіграв один зі своїх найбільш пам’ятних матчів у кар’єрі. Хочеться вірити, що такі речі відбуваються невипадково.

Заключний матч того ігрового циклу, в якому українці провела аж 5 ігор за 10 (!) днів – жодна інша європейська команда не мала такого графіка – вийшов дуже важким. Хлопці виснажилися і морально, і психологічно. На додаток, холодна злива у Вельсі дала свої «плоди»: чимало гравців застудилися й перехворіли – відносно легко, але слабкість і падіння імунітету нікому не допомагають, а у спорті – тим більше. Було видно, що «домашня гра» у Польщі давалася дуже непросто. Зрештою, те, що вдалося зрівняти рахунок та закінчити матч внічию, на фоні всіх попередніх подій, було прийнятним мінімумом: на екваторі дистанції Україна йшла у групі Ліги націй на першому місці.

Вересень 2022-го і вирішальні матчі. Українці знову отримали найскладніший графік ігор: три матчі за один тиждень, через два на третій. Ні в кого такого насиченого календаря не було – ніхто не винен, крім війни та орків…

Нюанси зміненого календаря знову «потішили» зі знаком мінус: перша гра відбулася вже на третій день від початку офіційної дати ФІФА – наші «іноземці» приєдналися до табору лише за 2 дні до матчу, провівши одне відновлювальне і одне передігрове тренування – це майже нічого. Петраков знову зібрав гравців українських клубів раніше (цього разу на триденний збір), але й часу на підготовку було менше, й виконавців недостатньо для повноцінних тренувань.

Ще до першої гри з шотландцями було відомо, що через дискваліфікацію у Глазго не зіграють Забарний та Зінченко. За тиждень до початку зборів Олександр травмувався і, взагалі, вибув з гри. Важкі травми Бущана та Шапаренка викинули й цих гравців з числа учасників вирішальних вересневих зустрічей. Усі троє – важливі гравці для збірної . І якщо плеяда талановитих воротарів давала надію на майбутнє, то відсутність одразу двох виконавців, визначальних для творення гри команди, спричинювали серйозні хвилювання. Непросто було й замінити Іллю Забарного (на додаток, ще й травмувався Денис Попов).

У Глазго Петраков поставив в обороні пару центрбеків з донецького «Шахтаря» Бондар-Матвієнко, які у такому поєднанні провели два матчі Ліги чемпіонів – достатня підстава для того, щоби довірити виконавцям місце в основі збірної. З ушкодженням приїхав Миколенко і також був змушений пропустити матч – його замінив Михайличенко. Тим часом, у центрі поля разом зі Степаненком та Малиновським вийшов Піхальонок.

Шотландці «переламали» нас у другій половині матчу. Це треба визнати. Молоді й малодосвідчені на рівні збірних гравці – Бондар, Михайличенко, Піхальонок – не зуміли витримати натиску господарів. Відповідно, важко було показати свою гру й лідерам команди: в іграх, де треба витримати натиск, дієздатність кожного виконавця має велике значення. Хлопці не показали очікуваного виконання не тому, що не хотіли або виконували свою роботу з небажанням (такі думки довелося почути від деяких «оцінювачів дійсності», яких язик не повертається назвати експертами). Основний склад збірної Шотландії, за винятком 2-3 гравців – це виконавці з англійської Прем’єр-Ліги (хлопці з іменитих шотландських «Селтіка» та «Рейнджерса» виходять на поле з лави запасних). Шанувальники футболу добре знають, які швидкості в елітному англійському дивізіоні, який багато хто з експертів називає найсильнішою лігою світу. Коли проти вас виходять швидкі й жорсткі футболісти, дуже непросто витримати їхній тиск, особливо якщо у команді відсутня майже половина гравців «основи». Зінченко, Шапаренко, Забарний, Миколенко, Бущан – 5 гравців, половина складу…

Після поразки у Глазго Петраков уже вдруге за турнір випустив на наступну гру повністю оновлений стартовий склад – цього разу вже всі одинадцять (варто зазначити, що як і у першому випадку, головний тренер одразу повідомив гравців, що буде саме так, відтак футболісти готувалися до матчу із розумінням цього факту). Перемога 5:0 у Вірменії – найбільша і у кар’єрі Петракова у збірній, як і в історії нашої національної команди у Лізі націй) підняла бойовий дух команди і дала необхідний позитивний настрій перед вирішальною грою у Польщі.

Збірна готувалася до цього матчу із відповідальністю та натхненням: хлопці розуміли значення гри – всім хотілося на мажорній ноті закінчити цей важкий рік. Атмосферу та настрій перед третім за рік матчем з шотландцями можна охарактеризувати так – «максимальна концентрація та впевненість у своїх силах». Саме впевненість – не самовпевненість. Певна річ, хвилювання за позитивний результат завжди має місце. Але це було таке добре хвилювання, що підсилювало мотивацію. Андрій П’ятов та Сергій Сидорчук, котрий через перебір карток пропускав гра, приїхали до Кракова підтримати хлопців, що є зайвим доказом згуртованого духу команди. Сергій перед грою зізнався, що має гарне передчуття…

І матч давався. Так, на початку гри була парочка небезпечних комбінацій від шотландців, але далі українці створювали один небезпечний момент за іншим: були гольові шанси і у першому таймі, і у другому. Створили цілком достатньо, щоби забити бодай один гол, який би вирішив питання переможця матчу. Але… Десь забракло майстерності, десь елементарного везіння… Хтось скаже, «от знову»… Можливо, знову, але на полі були найкращі українські гравці з тих, котрі були здоровими й готовими до гри на даний момент. Інших у нас просто немає. Україна мала перевагу у грі – тренери та гравці зробили для цього все можливе, однак у футболі, на жаль, перевага не завжди визначає результат. Хай як прикро, але це факт.

Знаючи ситуацію й атмосферу зсередини, думається, що, певне, саме величезне бажання гравців здобути перемоги, яких чекала вся Україна, часом впливало на їхню холоднокровність у моменти завершальних ударів. І тут доречним буде порівняння з кожним із нас, українців, які важко переживають нинішнє воєнне лихоліття. Кожен українець нині знає, що ми зараз не такі, як раніше, не такі як завжди… Війна залишає свій відбиток на кожному із нас, змінюючи поведінкові реакції та й, до певної міри, професійні здібності. Усе це не можна не враховувати, аналізуючи ігри збірної України у воєнний 2022-ий… Через війну збірна не могла грати вдома – це також дуже важливий момент, який не можна випускати з уваги. Наші вболівальники разом з польськими друзями створювали чудову атмосферу на стадіонах у Польщі, однак повністю відчути себе вдома, якщо ти не там, просто неможливо…

Назвати цьогорічний виступ провальним не просто несправедливо, а не фахово і образливо для людей, які віддали всі сили, відстоюючи честь України. У всіх матчах, за винятком гри 21 вересня у Глазго, синьо-жовті або перемагали, або були близькими до перемоги. Знову ж таки, за винятком одного матчу, українці створювали чимало моментів, а їхня гра приносила задоволення. З огляду на дві невдачі у вирішальних іграх, виступ збірної України можна назвати невдалим, але ніяк не провальним.

За рік роботи Олександра Петракова у національній команді є всі підстави сказати, що гравці розуміють його ідеї та підтримують їх. Цей фахівець знає футбол зсередини, вміє оцінити здібності та готовність гравця до певного матчу і обрати оптимальну ігрову схему відповідно до наявних виконавців та стилю гри суперника. Для футболу ці чинники найважливіші. Неодноразово рішення Олександра Петракова допомагали у подальшому клубам. З останніх прикладів – саме Петраков не побоявся поставити в іграх Олександра Тимчика, який після ушкодження не мав ігрової практики в «Динамо», однак після ігор у збірній знову заграв у клубі. Те ж саме, можна сказати і про Богдана Михайличенка, який почав виходити в основному складі «Шахтаря» після матчів за національну команду.

Посада наставника головної команди країни – електричний стілець найвищої напруги. Але за рік роботи на цій позиції видається, що Олександр Петраков адаптувався до цієї напруги, якщо до неї, взагалі, можна адаптуватися. Він чимало навчився на цьому місці і багато чого віддав у зворотньому напрямку – зусиль, вміння, мотивації, безсонних ночей та нервів.

Невдача у цьогорічній Лізі націй сплелася у ланцюжок наступних подій – жеребкування кваліфікації Євро-2024, де синьо-жовтим випали у суперники два гранди світового футболу Італія та Англія, з якими буде дуже непросто вести боротьбу за дві путівки до фінального турніру. До того ж, в опонентах і непоступливі Північна Македонія та Мальта. Такий склад групи, схоже, не спричинює, черги бажаючих очолити збірну Україну. Та й чи потрібен команді інший наставник, якщо нинішній показав себе сміливим стратегом, який не боїться найважчих викликів та невтомно шукає шляхів виходу із найскладніших турнірних ситуацій?