Воїн на полі та на фронті: пам'яті Сергія Баланчука

Один із плеяди зіроньок «Динамо» початку 90-х загинув у визвольній боротьбі за Україну.

Він був одним із найбільш освічених футболістів «Динамо» ‒ відмінник у школі, різносторонній ерудит, фахівець із юридичною освітою, який, повісивши бутси на цвях, зайнявся адвокатською практикою та став третейським суддею. Можливо, люди, які перетиналися з Сергієм Баланчуком у щоденній практиці, й не здогадувалися, що перед ними – колишній гравець «Динамо», який вважався одним із найперспективніших оборонців українського футболу 90-х. І це за наявності Федорова, Ващука та Дмитруліна!

Він уже в 17 років дебютував у дорослому футболі, проте завершив виступи вже в 28. І дещо зник зі спортивної повістки, поринувши в юриспруденцію. Аж тепер його ім’я знову з’явилося на спортивних сайтах і телеканалах – у 47-річному віці Сергій Олександрович загинув під Бахмутом, обороняючи Батьківщину.

Сергій Баланчук народився 31 березня 1975 року в місті Київ – його родина не мала стосунку до спорту, та й батьки бачили його не футболістом. Але сам Сергій з дитинства полюбив цю Гру та «Динамо» ‒ команду, яка прогриміла на весь світ у рік його народження.

До певної міри, Баланчуку пощастило – він жив неподалік від столичної школи №170, яка надалі прославилася своїм знаменитим футбольним спецкласом. Намолене місце, Оболонь, там, де нині знаходиться красива арена однойменного клубу. Проте коли Баланчук, Шовковський, Федоров, Ващук, Клименко, Ковальчук, Венглинський-старший були юними – все тільки створювалося. Директор школи, фанат футболу, сказав: «Давайте спробуємо!», і з’явився спецклас, звідки вийшло відразу кілька іменитих збірників.

Класна керівниця не давала хлопцям спуску: тому, можливо, вони виросли не невігласами, а досить всесторонньо розвинутими особистостями. На золоту медаль ішло відразу кілька хлопців – майбутній філософ Шовковський вивчав іноземні мови і на закордонних турнірах навіть перекладав для дорослих, Медведєв, який пізніше стане провідним гравцем «Ворскли», добре справлявся з різними науками й закінчив школу, як пригадують товариші, зі срібною медаллю. Баланчук здобув освітянське «золото» ‒ йому прекрасно вдавалися історія, правознавство. Вдумливий, розсудливий – «Нестор Сєвєров», якому пряма дорога в університет і аспірантуру. А він, дивися ж ти, був дійсно обдарованим футболістом. І ось яким:

«Серьожа Баланчук був абсолютно незвичним для нашого футболу захисником – не надто високий, не «гора м’язів», він вирізнявся читанням гри та рідкісною для гравця оборони технікою. Грав у нідерландській манері. Десь за кордоном він став би культовим гравцем на кшталт Мальдіні, Кумана чи Йєрро. Проте в Україні захисники такого плану були рідкістю – тож Баланчукові доводилося працювати вдвічі більше, боротися вдвічі самовідданіше, щоб довести право на свій стиль», ‒ розповів відомий тренер Олег Федорчук, який чудово знав дитячо-юнацький футбол столиці початку 90-х.

Їхнє покоління було Богом обдароване – на відміну від попередників, відчуло дух свободи та мало змогу на світ подивитися та себе показати. У 1990 році підопічні Анатолія Крощенка та Сергія Богачека стали чемпіонами СРСР серед одноліток. Їх завозили на різноманітні міжнародні футбольні турніри, на яких грою юних динамівців Києва захоплювалися настільки, що готові були залишати їх за кордоном. «Динамо» намагалося зберегти це покоління, і ось яким чином.

З ініціативи пробивного Крощенка було створено «Динамо-3», яке грало в змаганнях колективів фізкультури. Існувало «Динамо-2», яке під керівництвом Онищенка стартувало в Першій лізі. Із покоління 75-х Сергій Баланчук найбільш рано дебютував у дорослих змаганнях неаматорських команд – 28 березня 1992 року 17-річний оборонець замінив Лактіонова наприкінці матчу з мукачівським «Приладистом». Кияни виграли – 1:0. Юнак став все активніше залучатися до дорослих змагань, ще й забивши два м’ячі – чортківському «Кристалу» та севастопольській «Чайці».

Був момент – «Динамо» могло втратити своїх зірочок. Коли Анатолій Дем’яненко прийняв аутсайдера Другої ліги ЦСК ЗСУ, залучив до армійської команди Шовковського, Ващука, Баланчука та Федорова. Останній, до слова, пізніше кілька років грав за спортклуб армії. Всіх їх мріяв перехопити амбітний «Борисфен». Але Трійка з чотирьох уже невдовзі повернулася в рідний клуб. Але якщо Ващук, Шовковський і інший їхній ровесник – Дмитрулін із Снігурівки, що на Миколаївщині, швидше скористалися шансами Онищенка, Фоменка та Сабо, то Баланчук затримався в резерві на кілька років.

Загалом за «Динамо-2» та «Динамо-3» Сергій награв більше півтори сотні матчів, ще три – за армійців, регулярно викликався в вікові збірні України до молодіжної. Аж 13 серпня 1995 року в матчі проти СК «Миколаїв» Баланчук дебютував за першу клубну команду. Виграли – 3:0. Загалом у Вищій лізі сезону 1995/96 Сергій Баланчук відіграв чотири матчі, і це єдиний його досвід у київському «Динамо». Проте кваліфікованого гравця центрального плацдарму запам’ятало багато фахівців. Все вирішило те, що динамівська легенда Андрій Баль якраз працював у тренерському штабі хайфського «Маккабі» ‒ одного дня Баланчуку подзвонили й повідомили, що він їде в Ізраїль.

Під керівництвом Жори Шпігеля, Даніеля Браїловського та віце-чемпіона Європи Душана Угрина Сергій Баланчук провів за «Маккабі» (Хайфа) 79 матчів, відзначившись 5 голами. Дебютував у єврокубках, де «Маккабі» регулярно «шумів» у матчах із суперниками рівня «Парми» чи «Парі-Сен-Жермен». Його одноклубниками були Сергій Кандауров, Алон Харазі, Ейял Беркович, Хаїм Ревіво, Йоссі Бенаюн. Яскраві спогади – перемога над «Антальяспором» в Кубку Інтертото 1997-го (2:0 в гостях у Шенола Гюнеша) та матч 1998-го на «Парк-де-Пренс» у Кубку УЄФА, де парижани не змогли обіграти хайфівців - 1:1. А під керівництвом легендарного Алена Жіресса грали Лама, Вьормс, Окоча, Уедек, Сімоне, Локо...

Із «Маккабі» (Хайфа) Сергій Баланчук став бронзовим призером чемпіонату Ізраїлю 1998/99 і володарем кубка країни 1998 року – фінал 12 травня 1998-го став його місцем слави. Всі 90 хвилин єрусалимський «Хапоель» утримував нульову нічию, аж поки на 110-й хвилині Баланчук не підключився на кутовий. Вже через дві хвилини після того, як українець відкрив рахунок, Алон Мізрахі подвоїв цифри на табло – 2:0. Трофей – в руках у Сергія!

На володаря ізраїльських медалі та кубка захотів подивитися Лобановський – навесні 1999-го Сергій Баланчук повернувся в рідній клуб, однак зачепитися в основі супер-команди з Ващуком, Головком і Федоровим не зумів. 15 матчів провів за резервні склади в нижчих лігах і відправився в оренду – «Ворскла» на той час регулярно позичала динамівців, і в 1999—2002 роках Баланчук провів за команду 103 матчі, відзначившись кількома голами.

Під керівництвом Сергія Морозова Сергій Баланчук знову зіграв у єврокубках – симпатична «Боавішта» Жайме Пашеку з Педро Еммануелем, Руй Бенту, Елпідіу Сільвою та Ервіном Санчесом двічі виграла 2:1. Загалом на континентальній арені Баланчук зіграв дев’ять матчів за «Маккабі» та «Ворсклу», спробувавши все, крім хіба Ліги чемпіонів. На жаль, тодішній вітчизняний футбол лишався нестабільним – «Ворскла» часто змінювала тренерів, змінювалася й господарська ситуація в клубі.

Посеред сезону 2002/03 Баланчук змінив «Ворсклу» на «Металіст», однак у складі харків’ян провів лише 9 матчів. Влітку харків’яни під керівництвом Михайла Фоменка вилетіли з Вищої ліги, і Сергій, змучений травмами, прийняв рішення завершити футбольну кар’єру. Не дочекався кращих часів «Металіста» ‒ з його манерою та технічним оснащенням, був би провідним гравцем у Красникова…

Тим не менш, місто Харків відіграло важливу роль у житті Сергія Олександровича – він вступив на заочне відділення Харківського університету внутрішніх справ, отримав вищу юридичну освіту й почав адвокатську практику. Був суддею постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків. Успішний юрист з головою поринув у свою роботу – на відміну від багатьох друзів дитинства, мало брав участь у ветеранських матчах, навіть не розглядав можливості стати тренером. Але людиною він був чудовою – як доказ, рішення боронити Вітчизну зі зброєю в руках. Як футболіст, Сергій Баланчук не раз грав у Донецькій області. Хто ж міг подумати, що надто рано загине він на цій споконвічно українській землі в бою на її захист. Був захисником – залишився захисником навіки… Навіки у нашій пам’яті та серцях.

Фото: ФК "Динамо"