Володимир ЧЕСНАКОВ: "Ми заспокоювали легіонерів, говорили, що нічого не буде, а 24-го почалася війна"

– Привіт. В принципі вже зміг більш-менш налагодити свій ритм.

Не забуваємо про футбол: у нас кожного дня є тренування, але це не офіційно, а хто бажає, той приходить тренуватися. Часто збираємось з хлопцями та граємо у футбол.

Також зараз проводжу багато часу із сім’єю - з дружиною та трьома дітьми.

– Ми в той період готувалися до відновлення чемпіонату, до матчу проти рівненського Вереса. 24-го лютого зранку ми спали, проте дружина прокинулась і сказала, що почула звук, нібито щось полетіло. Вже за декілька хвилин нам написали наші друзі, що теж щось чули.

Спочатку не могли вірили в це, підозрювали, що це можуть бути реактивні літаки, щось такого типу. Та згодом у новинах побачили, що відбулись вибухи в Києві, прилетіли ракети та все зрозуміли. Ось так ранок і розпочався, наш воєнний період.

– Я думаю, що ніхто цього не міг очікувати. Можливо, військові знали, бо бачили, що щось готується. Однак цивільні люди не могли очікувати, що розпочнеться повномасштабна війна в Україні.

– Дехто виїхав з міста, а хлопці, які залишилися у Полтаві, а це було приблизно п’ять людей, то перші днів 20 ми ходили на стадіон і насипали пісок у мішки. Згодом їх відправляли на різні блокпости для укріплення.

Пізніше наш президент Володимир Зеленський сказав, що, попри воєнний стан, потрібно працювати, щоб економіка не зупинялась. Ми вирішили, якщо президент сказав, що треба, то, значить, будемо виходити і тренуватися, чисто для себе. Адже наша робота – це футбол.

Ми тренуємося не офіційно, а за бажанням. Якщо раніше було 5-6 чоловік, то зараз до нас підтягнулися хлопці з U-19, також з нами тренуються гравці з інших команд. У нас зараз майже 20 людей займається. Можна сказати, що вже такий повноцінний тренувальний процес.

– Були такі думки, але у мене дружина зі мною, троє дітей, тому залишився з ними.

– Ні, я про це навіть не думав.

– Ні, не грала та наразі нам ніхто ще не говорив про жодні турніри.

– Усі чекають завершення війни. Більш конкретно кажуть, якщо все буде добре, то в 20-х числах червня ми повинні всі зібратися, хто є на контракті у Ворскли, та розпочати підготовку до Ліги Конференцій. Адже кваліфікаційний раунд має відбутися вже наприкінці липня.

За місяць до першої офіційної гри ми повинні зібратися. Не знаю, де саме це буде: чи в Полтаві, чи на Заході України, чи за кордоном. У теорії у нас є такі плани – зібрати команду та розпочати підготовку до єврокубків. Проте подивимось, як їх вдасться втілити.

– Нам платять зарплату, але не у повному обсязі. Потрібно сказати нашому керівництву дякую за те, що в даній ситуації продовжують платити гроші команді. Ми самі знаємо, що в інших командах взагалі нічого не платять. Тому нашим керівникам треба подякувати за те, що у таку важку хвилину нас підтримують: і морально, і фінансово.

– На мою думку, вони вже не повернуться в Україну.

Що вони говорили? Коли ми були у Туреччині на зборах і вже ходили розмови про війну, то вони лише запитували: “А як це буде”? Ми їх заспокоювали та говорили, що нічого не буде: “Це неможливо, щоб була повномасштабна війна. Приїжджайте в Україну, у нас у Полтаві все спокійно”.

Виходить, що ми 19-го лютого повернулися у Полтаву, а 24-го розпочалася війна. Хлопці виїжджали за кордон, добиралися по 20 годин до кордону, а можливо й більше.

Усі були в шоці від того, що відбувається. У нас усі легіонери поїхали, зараз вони по орендах у інших клубах до кінця сезону. Не знаю, як їх сюди повернути. Якщо далі буде відбуватися війна, то мало хто сюди захоче їхати.

– Це дуже складне питання. Наприклад, Ворскла готова вийти та зібратися. Якщо нам скажуть, що старт чемпіонату в серпні, то наша команда готова до відновлення чемпіонату, а що робити з такими клубами, як Маріуполь, Десна… Що їм робити?

По-друге, не лише ці дві команди. Чимало клубів зараз під загрозою припинення існування. Про яке тоді відновлення чемпіонату може йти мова? Це дуже складна тема. Якщо ми назбираємо з УПЛ і Першої ліги бодай 16 клубів, то це буде дуже добре, щоб розпочати новий чемпіонат.

– Я думаю, що рівень футболу впаде, як це було у 2014-му році. Зараз може бути таке саме. Один крок назад, але зробимо пізніше п’ять вперед. Це і про футбол, і про нашу країну, яка буде могутнішою, сильнішою, однією з передових держав світу.

– Після кожного матчу вони дають цифри, скільки вони зібрали коштів для ЗСУ, для потреб людей і вони передають ці гроші. Значить, це правильно, якщо вони зможуть допомогти цим, то нехай допомагають. Який був би сенс, якби вони всі сиділи по своїх містах? За кордоном вони здобувають більший об’єм допомоги.

Про війну в Україні вони завжди говорять і люди, які приходять на стадіони по всій Європі, нас усі підтримують. Тому вважаю, що нічого поганого в цьому немає.

Також слід пам’ятати, що футболісти Шахтаря та Динамо - це наші збірники. Україна гратиме проти Шотландії, так що для хлопців такі благодійні та товариські матчі - це гарна підготовка до цього поєдинку.

– Очікую перемоги. Хочеться, щоб Україна за спортивним принципом здобула перемогу і вийшла на чемпіонат світу. І щоб через футбол заявила всьому світу, яка у нас сильна країна.

– Звичайно, правильно, це навіть не обговорюється.

– Можливо, бояться. Люди, які щось сказали, були змушені виїхати.

– Відчуваю, що маю сили грати. Скільки ще років - я не знаю, але буду займатись футболом, поки матиму фізичний ресурс.

– Хотілося би бути при клубі. Бачу себе у структурі менеджменту, наразі у тренерській діяльності я себе не бачу.

– Мені би хотілося, щоб завтра, або вже сьогодні. Поки ми зараз із тобою говоримо, якби вона завершилася, то було би дуже добре. Взагалі хотілося, щоб вона ніколи не розпочиналася.

– Жити не планую. Моя дружина хоче будинок на березі моря, це ми плануємо та мріємо. Це більше для відпочинку та релаксу.

– Дай Боже, щоб так було.

– Дякувати Богу, що все добре. Був випадок, що збили ракету поблизу Глобиного. Загалом все гаразд. З інфраструктурою футболу все добре.

– Ми з друзями завжди грали у футбол у дворі. Я жив у Глобині, на окраїні міста. Хтось приїхав і сказав, що є футбольна команда, яка грає у ДЮФЛУ і якщо у когось є бажання, то можете поїхати і спробувати свої сили на тренуванні у місцевій команді.

Ми з моїм другом Олегом Клімовим поїхали показати себе, нас відразу побачив тренер і сказав, щоб ми приходили на тренування і будемо грати за Глобине. Ось так у 12 років я розпочав займатися футболом.

Два роки я пограв у ДЮФЛУ і у 14 років приїхав у інтернат у Полтаву. Там був з 9-го по 11-й клас. Після цього вступив у інститут і на першому курсі я потрапив до Ворскли. І з цього розпочалася моя професійна футбольна кар’єра.

– Мама працювала на цукровому заводі, а батько на м’ясокомбінаті Глобине. Вони дуже заперечували, а мама взагалі не хотіла відпускати. Я одна дитина в сім’ї, вона хотіла, щоб я був поруч. Але я вже 18 років у Полтаві та 16 з них у Ворсклі.

– Він нас вчив, як ставитися до старших. Наприклад, на базі у нас були прибиральниці та прачки та Павлов завжди казав, що ми маємо ставитися до них, як до наших мам - великою повагою.

Також мені запам’яталося, як він говорив, коли нові футболісти приходять у команду, то щоб ми до них ставилися так, як відносилися до вас, коли ви приходили у команду, давали їм поради та допомагали. Микола Петрович дав багато життєвих порад. Мені дуже сильно у житті пощастило, що в мене був і зараз є такий наставник.

– Звичайно, що вірили, але розуміли та оцінювали свої сили. У нас був один шанс із 99. Ми вийшли тоді у фінал і так раділи, нібито вже виграли Кубок України.

Спочатку була боязнь перед Шахтарем, але згодом вони виграли Кубок УЄФА та ми зрозуміли, що, можливо, донеччани не будуть сильно налаштованими на Ворсклу, на фінал Кубку України, адже здобули такий великий трофей.

Ось ці всі факти зрослися у одне русло, що вони нас трішки недооцінили, а ми в свою чергу добре налаштувалися та ми здобули Кубок України.

– Звичайно, були. Шанси були навіть не у серії післяматчевих пенальті, а ще в основний час. Були хороші моменти, які ми не реалізували. Динамо теж мали свої нагоди. Я вважаю, що гра була на рівних.

Юрій Максимов потім говорив, що якби йому хтось сказав до початку післяматчевих пенальті, що ми заб’ємо сім поспіль і не виграємо, то він би ніколи в житті не повірив.

– Артем Мілевський, Євген Селезньов і Лучіан Бурдужан. Це перша трійка, яка відразу спадає на думку. Однак грав проти чимало класних футболістів.

– Я сам про себе не буду нічого говорити. Нехай вболівальники про це говорять. Звичайно, що хотілося би, щоб у моїй кар’єрі був етап у Національній збірній України, але є, як є.

– Я вважаю, що Олександр Васильович викликає зараз дуже сильних захисників, тим паче молодих. В принципі, якщо тренер їх викликав, то значить, що він не помилився.

– Із Жеваго я особисто не знайомий, але по всіх розмовах, які я чув за нього, то він дуже порядна та професійна людина.

З Олегом Бабаєвим я був знайомий особисто. Це була людина слова, яка заходить у роздягальню та враження, що біля нього все світиться. Дуже позитивна людина. Він завжди заходив до нас, обіймав нас, вітав із перемогою. Також відвідував наші тренування, питав, як команда, що потрібно. Все, що він обіцяв, виконував.

Також подивіться на Кременчук: коли він там був, то місто почало розцвітати - облаштували парки, встановили та облагородили фонтани та чимало інших речей зробив. Це велика втрата для всього українського футболу та для України загалом.

– У мене була цікава історія пов’язана з Олегом Бабаєвим, буквально недавно її пригадував.

Здається, у 2012-му році ми прилетіли зі зборів і я з дружиною поїхав у Київ святкувати свій день народження, який був 12-го лютого. Ми прийшли в ресторані, вечеряємо. І тут мені телефонують, з невідомого номера, який в мене не підписаний. Та побачив, що номер майже з одних сімок і зрозумів, що хтось крутенький телефонує.

Я беру слухавку і мені кажуть: “привіт”, я відповідаю. Мене запитують “впізнав?”. Я сказав, що ні. Згодом сказали: “А ну швидко встань”. Я встав у ресторані, думаю, що може хтось сидить і мене побачив. Та мені кажуть “Вова, це ж Олег Бабаєв, твій президент”.

Я відповідаю “Йолки-палки, Олег Мейданович, я ж навіть вашого номера телефону не знаю”. Бабаєв особисто мені зателефонував, щоб привітати з днем народження. Це було дуже приємно. Це перший і найпам’ятніший спогад, який з ним пов’язаний.

– Погоджуюся з цим. У чому проявляється духовність Полтави? Та навіть зараз у нас дуже багато переселенців і Полтава їх дуже добре зустріла, з душею, місто кожному готове допомогти та дати притулок. Я дивлюся, як працюють наші гуманітарні штаби, як люди носять речі, продукти. Це все з душею. У нас дуже добрі люди.

– Сходити на білу альтанку, там гарний краєвид відкривається. Одне з перших, що треба зробити – це відвідати матч Ворскли у Лізі Конференцій, чи Лізі Європи, а можливо й Ліги чемпіонів у найближчі роки, коли все відновимо. Також треба спробувати полтавський борщ і галушки. І прогулятися центром міста, у нас затишно.

– (Сміється – прим.). Напевно, що так. Вулицю ще не планують називати у мою честь (посміхається – прим.).