"Я залишаюсь". Мешканці Києва, які після початку війни вирішили залишитися в місті — історія консьєржки київського будинку Любові Внодченко

"Якщо мій останній мешканець забере валізки, від того і я поїду. Я, як капітан корабля, покидатиму його остання. Будинок треба ж комусь зачинити". Любов Внодченко, консьєржка київського будинку — про свою відповідальність та виховання.

У мене є свій будинок у 28 кілометрах від Києва по Одеській трасі. Там неподалік живуть дві мої дочки, вони приходять і доглядають за домом, коли мене немає. І сусіди наглядають, вони у нас згуртовані. Зв’язок є, одне одного підтримуємо.

Моя дочка каже: "Ти живеш життям своїх жильців". У мене зараз свого життя немає, діти живуть окремо. А я день і ніч тут. Я знаю про цей будинок все. Ми з людьми зріднилися. Мені і пожалітися можуть, і щоть запитати. Люди мене поважають.

"Навіть в першу мінуту війни у мене мисль поїхати не пролітала. Куди мені бігти, чого мені бігти. Я собі на роботі, у мене тут люди. Я знаю, що на мене надіються. А я така людина, що не люблю нікого підводить. Такого страху, щоб збирати чемодани і куда-то летіть, такого не було".

У нас тут є різні поважні люди… Я як побачила, з яким поспіхом вони збирають чемодани і запихують в машини — я цю всю картіну наблюдала в камеру — то спочатку здивувалась, тоді мені стало смішно, а тоді дойшов смисл — хто є хто. І ось ці люди, що мені розказували: "Люба, ти не бійся, жилі дома бомбити не будуть…" — ввечері як тюхнули, так і це все.

Мої дочки дуже за мене переживали, кликали додому. А я кажу: "Якщо мій останній жилець забере чемодани, от тоді і я поїду. Я, як капітан корабля, буду покидать його остання. Будинок треба ж комусь закрить".

Мене стало дратувать, що люди, які повиїжджали за кордон, звідти шлють репости, картинки, що вони такі патріоти, що вони нас підтримують. Стоять там десь біля моря і прапор на спідниці! Дивлюся і думаю: "Невже люди самі не розуміють, що вони такими своїми вставлянями у Фейсбуці просто дратують? Якщо ти такий патріот, будь вдома, допомагай". В цій сітуації кожна людина мислить так, як їй краще зробити, чи як краще для її сім'ї, для дітей. Але є такі, які б могли і не бігти, принести якусь користь тут.

Я наведу приклад. У нашому домі є мужчина, про якого би я сказала, що воїн він нікакой. Але він дуже башковитий. Він, по-перше, на ЗСУ відправив власні кошти, по-друге, він пише колегам по всьому світу. Не знаю, яка конкретна сума, але каже, що вже кілька мільйонів зібрав. Йому дай автомат, він не буде знати, куди його повернуть, але своєю головою він приносить користь.

Коли до нашого парадного підходять чоловіки зі зброєю, мені не страшно. Тривога є, як я не розумію, хто це, а як виясню, то все нормально. Я 15 років служила в пожежній охороні. Мене видресували там ніколи не впадати у паніку. По життю і на роботі. Так воно мені по життю і допомагає.

За всі дні війни мені було страшно лиш раз, коли впала ракета на Лук’янівці, що зовсім поряд. Земля так детонувала, що піднявся пил в паркінгу. Я не одразу зрозуміла, подумала, що це сніг залетів у вибиті вікна. А потім пішла подивилася, всі цілі, але так трусануло, таку пилюку повибивало, до якої невозможно було дістатись, щоб прибрати. З жильців ніхто не телефонував. Я вийшла на двір — там тихо. Відчула запах гарі, зрозуміла, що недалеко вибухнуло. Але паніки не було.

Моя дочка каже: "Мама, якщо би ти могла, то ти завтра вже в теробороні була би!". А їй відповідаю, що не завтра, а пару тижнів тому, якби я трохи молодша була. Дочка мене добре знає. Я би знайшла собі заняття. Я би могла працювати в госпіталі, обробляти рани. Я хоч і не медик, але крові не боюся. Що я не вміла — то навчилася би. Нічого важкого для мене немає. Куди би я не попала, я би докладала зусилля.

Я ніколи не скиглю. Тут деякі наші жінки кажуть: "Ой, я цілий вечір проплакала!". Чого, питаюся! «Ой, Люба, ви гєроїчєская женщіна!" — да нічого у мене гєроїчєского немає, я собі нормальна жінка. Просто мене воспітували як мальчіка. Мій папа служив в міліції, і вчив нічого не боятися, давати здачі. Тому сісти і плакати — це не про мене.

Я впевнена, що перемога буде скоро! Перше, що я би хотіла зробити — це обійняти своїх дітей, дочок, внуків і правнучку. Їй буде 2 роки наступного місяця.

Я завжди говорю: ви дойшли до сходів — це вже ваше. Будинок ваш, я тут тільки працюю. Ви маєте його берегти. Я сподіваюся, що люди як повернуться, будуть приділяти увагу будинку, будуть боліти за нього душею. Для цього треба з людьми згуртовуватися і разом наводити порядок, щось покращувати. Це зовсім не важко, потрібно просто людське бажання.

Фото - life.nv.ua