"Я їду і плачу, від новин розривається душа": екс-форвард 90-х курсує Європою на фурі – його рідні під обстрілами щодня

"Футбол 24" поспілкувався із Вадимом Колесником, знаменитим нападником Нафтовика, Металіста і львівських Карпат 90-х - початку 2000-х.

Головною командою у житті Вадима Колесника був охтирський Нафтовик, у складі якого він провів майже три сотні матчів. У проміжках між виступами на Сумщині Колесник грав у Харкові та Маріуполі, що, як і Охтирка, безжально обстрілюються російськими терористами.

Три роки тому Вадим Леонідович розпрощався з футболом, залишив Україну та працює далекобійником. Дзвінок Футбол 24 застав Колесника в Італії. Однак його серце – разом з Україною.

***

На Батьківщині залишилася уся моя рідня. Наприклад, в Охтирці мешкають мої тесть та теща. Знаю, що ситуація там особливо скрутна через постійні обстріли. Фактично знищено житловий масив Дачний, де колись базувалася наша футбольна команда, де мешкав я із сім’єю. Неподалік розташовувалася військова частина, яку також розбомбили росіяни.

Охтирка залишилася без світла та тепла, але місцеве населення та наші воїни стоять і не здаються. Я надзвичайно пишаюся українською армією та нашими земляками і сильно переживаю за них. Батьки дружини розповідали, що поруч із їхнім будинком вибухнув снаряд. Пошкодження, в принципі, незначні, відновити будівлю можна – вибило лише вікна та шифер злетів з даху.

Бабахає щодня. Рідні ховаються у погребі, де раніше зберігали картоплю. Укриття не дуже глибоке – якщо ракета влучить, то воно не врятує. З продовольством у місті великих проблем немає. Зв'язок з Полтавою зберігається, волонтери привозять харчі. Більше дошкуляє холод та відсутність електроенергії.

Моя дружина зараз прямує до кордону в Ужгороді. У Словаччині давно мешкають мої двоюрідні брат та сестра. Син Владислав залишився у Сумах, категорично відмовляється їхати у більш безпечне місце. Записався у територіальну оборону.

Я їду і плачу. Не можу з цим змиритися, від новин розривається душа. Намагаюся хоча б фінансово допомагати ЗСУ. Вони – наша опора. Я чимало спілкуюся з людьми у Європі. Реакція загалом у всіх однакова. Усі переживають, але більшість живе своїм життям. У великих містах проводять масштабні акції, а от у невеличких населених пунктах люди турбуються про себе. Щось чули, десь бачили. Хвилинку попереживали і забули – нічого дивного у цьому немає.

У процесі роботи зустрічаюся з білоруськими водіями. Якщо говорити про адекватність, то тут, мабуть, 50 на 50. Половина Україну підтримує, але приблизно стільки ж зазомбовані "рускім міром". Щодо росіян, то у мене навіть слів немає, хто вони такі і як їх назвати. Варвари – це дуже м'яко. Не знаю, як боротися з тим гіпнозом, який на них давно подіяв.

Наша рана болітиме ще дуже довго. За загиблих дітей, за людей, за знищені будинки і зруйноване життя. Особливо боляче дивитися на дорогі мені Маріуполь та Харків. Але я вірю у перемогу. Дай Боже, щоб цей жах закінчився якнайшвидше, а міста ми відбудуємо.