"Російські окупанти поводяться гірше, ніж нацисти і Гітлер". Український голкіпер "Десни" Литовка про війну з Росією, народження дитини під обстрілами Києва і віру в перемогу

Голкіпер "Десни" Iгор Литовка в ексклюзивному інтерв'ю "Динамоманії" розповів про те, як пережив початок вторгнення Росії в Україну, поповнення в родині під час обстрілів Києва, возз'єднання з рідними після розлуки і своє бачення підсумку війни з окупантами.

- Те, що трапилося 24 лютого, багатьох привело в, м'яко кажучи, шоковий стан. Як для вас почався день, коли Росія оголосила війну Україні, і почалося злочинне вторгнення ворога в нашу країну?

- У мене день почався, як і у всієї нашої країни. Не пам'ятаю, в 4 або 5 ранку мені подзвонила дружина. Вона була в пологовому будинку в Києві. Сказала, що у них чутно вибухи. Я спросоння відразу не повірив. Прокинувся, в голові була каша. Дружина каже: "У нас вибухи, потрібно йти в бомбосховище". Мені було важко в це повірити. Можна сказати, був шок.

Навіть не уявляю, що вони вiдчували, коли були там. Відразу ж почав шукати в iнтернеті, заходити в Телеграм-канали і читати, що сталося. Якщо чесно, до останнього не вірив, що це реальність. Весь день були в напрузі, на зв'язку. Ми в цей час перебували на зборах в Туреччині. У нас о 10 годині повинне було бути тренування, але, природно, ніякого тренування не було. Всі ходили один до одного в кімнати, обговорювали ситуацію, зв'язувалися з рідними і думали, що робити далі.

- Війна з окупантами триває. Ворожі військові обстрілюють житлові райони міст, гинуть мирні люди. Як особисто на вас вплинули ці події?

- Вже три тижні йде війна, обстрілюють житлові райони, масово гинуть мирні люди. Б'ють по звичайних житлових будинках, по драмтеатрах, по пологових будинках. Це дуже страшно. Коли розумієш, що все це відбувається безпосередньо там, і люди все бачать - цей жах не передати словами. Навіть не знаю, які можна відчувати почуття. Це просто фашизм. Не знаю, якою потрібно бути людиною, точніше, нелюддю, щоб виконувати такі накази.

- Чернігів - одне з найбільш постраждалих міст України від звірств агресора. Зокрема, розбомбили стадіон "Десни". Наскільки важко спостерігати за тим, що відбувається в місці, де ви ще недавно жили і де напевно залишилися ваші близькі і друзі?

- Мої батьки з моєю старшою донькою під час обстрілів сиділи в Чернігові в підвалі. Моя дружина, поки не народила, постійно бігала з палати в бомбосховище. А вже після пологів бігала з дитиною. Вона тільки кілька годин як з'явивлася на світ, а вже була змушена сидіти в бомбосховищі.

В Чернігові дуже складна ситуація. Як і в Маріуполі, Харкові, Сумах. Чернігів тримає оборону. У зв'язку з тим, що окупанти не можуть зайти і наблизитися до міста, вони б'ють здалеку по об'єктах інфраструктури.

Кілька днів тому постраждав стадіон. Це жахливо. Близько шести снарядів потрапило безпосередньо в нього. Я так розумію, що по стадіону били цілеспрямовано. Важко спостерігати за цим. Постійно дивлюся фото і відео. Ще півтора-два місяці тому ми ходили по цих вулицях, грали на цих футбольних полях, відпочивали в цих парках, а зараз там просто воронки. Снаряд прилетів і в мій будинок, і в будинок моїх друзів - в сусідній під'їзд. Насправді це дуже страшно.

Деякі близькі і друзі зуміли виїхати, деякі залишилися там, тому що осколками побило машини. Розбиті вікна, порізані покришки. Не представляється можливим виїхати. Вони сидять в підвалах і бомбосховищах. Намагаюся бути з ними на зв'язку, але там дуже погано ловить мобільний зв'язок, не кажучи вже про інтернет. По-моєму, мобільний зв'язок ловить тільки в центрі міста. Тому в кращому випадку відповідають раз на добу.

- Не так давно ви вдруге стали батьком. З одного боку, безумовно, радісна подія, з іншого, ви не могли бути поруч з дружиною в цей момент в Києві. Напевно, зайве говорити, наскільки сильно ви переживали. Як пройшло ваше возз'єднання?

- Безумовно, стати батьком вдруге - радісна подія. Вона сталося на третій день війни. Всі мої думки були тільки там і з моїми батьками, які на той час перебували в Чернігові в бомбосховищі з моєю старшою донькою. Я дуже переживав. Намагався якнайшвидше знайти можливість їх об'єднати та вивезти на безпечну територію.

Хочу сказати спасибі всім тим людям, які мені допомагали. Дійсно, дуже багато відгукнулися і запропонували свою допомогу. У підсумку вийшло поїздом дістатися до Хмельницького, де дружина возз'єдналася з моїми батьками і старшою донькою.

Ми після зборів сиділи в Туреччині. Нам дохідливо сказали, що за готель ніхто платити не буде. Що ніхто взагалі не дасть ніяких грошей. Сказали, що якщо є варіант, то сидите за свої або летите куди хочете, скажімо так. Деяким організували квитки до Румунії. Ми туди долетіли, там нам допомогли волонтери. Розмістили нас в хостелі, годували, а потім організували автобус до Польщі. Там живе моя сестра. Їхали 30-32 години.

У підсумку дісталися до Польщі. Хтось вийшов у Кракові, а ми з деякими хлопцями поїхали до Варшави. Потім моя дружина зусиллями друзів, батьків і всіх, хто допомагав, разом зі своєю сестрою і двома грудними дітьми перетнули кордон у Чернівцях з Румунією, і я з чоловіком моєї сестри поїхав з Варшави забирати їх на машині.

Там ми зустрілися, навіть не пам'ятаю скільки часу потому. По-моєму, через тиждень або днів десять з моменту народження дитини. Але, враховуючи те, що я ще два тижні був на зборах, ми побачилися майже через місяць. Може, трохи менше. Зустріч була дуже емоційною.

- Багато експертів дають оптимістичні прогнози з приводу війни України з Росією, віщуючи нашу відносно швидку перемогу і падіння кривавого путінського режиму. Поділяєте їхню думку?

- Я постійно слухаю думки людей і експертів, які розбираються в цій війні. Часто слухаю Арестовича. Стежу за всіма новинами і виступами нашого президента, який показав себе як справжній лідер і довів всьому світу, що він є справжнім президентом України.

Що стосується прогнозів, то хочеться вірити тільки в оптимістичні. Вірю в те, що ми переможемо і відбудуємо Україну, відбудуємо кожне місто і будинок, який був зруйнований. Дуже шкода, що гинуть наші люди. Як військові, так і мирні. Особливо діти. Це дуже страшно. Важко таке пережити. Цьому немає прощення. Але я вірю в нашу перемогу і в те, що ми обов'язково повернемося і все відбудуємо. Все буде Україна.

Також вірю в наші ЗСУ. Хлопці молодці. Вони показують, що ми на нашій землі, і у фашистських окупантів, які поводяться гірше, ніж нацисти і Гітлер, стріляючи по дитячих будинках і пологових будинках, немає шансів на порятунок і прощення. Слава Україні.

Також хочу сказати, що тут (у Польщі - прим.ред) дуже допомагають волонтери. Люди зі співчуттям до нас ставляться, надають житло, речі, продукти гігієни та харчування для дітей. Це неймовірно. Наш, здавалося б, "братній народ", на нас нападає, а люди, які говорять іншою мовою, надають неймовірну допомогу і підтримку, за що їм велике спасибі.