Мірча ЛУЧЕСКУ: "Українці вважають себе колискою Східної Європи"

Головний тренер «Динамо» Мірча Луческу, котрий кілька днів тому евакуювався з Києва і нині перебуває в Румунії, дав інтерв'ю європейській пресі, в якому поділився своїми поглядами на війну, яку проти України розв'язала Росія за підтримки Білорусі.

- Ми приїхали зі зборів, бо чемпіонат в Україні ось-ось мав відновитись. У Туреччині було багато українських команд, які грали між собою. Була така собі міні-ліга. Потім ми повернулися, у четвер увечері готувалися до наступної гри, і тут сталося те, чого ми ніяк не очікували.

- Як війна прийшла до Києва?

- У певний момент я прокинувся серед ночі, і перша думка, що прийшла у голову, що за вікном літо. Знаєте, коли бувають літні бурі, сповнені блискавок та дуже сильного грому? Але ні, на жаль, ні. Нам сказали, що почалася війна і що вона дійшла до нашого міста.

- Чи чекав на це Київ?

- Ні, цього ніхто не очікував. Думалося, що максимум, що станеться, – це сутичка на Донбасі. У таке вторгнення ніхто не вірив.

- Що вам сказала влада?

- Те, що у футбол ми більше не гратимемо. Я чекав протягом дня. Тим часом посольство Румунії наполягало на тому, щоб я залишив Україну. Тому я переговорив із президентом «Динамо», заспокоїв гравців, ми подбали про те, щоб їхні сім'ї були у безпеці. Потім ми з помічниками розпочали справу.

- Розкажіть про свою подорож додому.

- Сімнадцять важких годин між митницею та контрольно-пропускними пунктами. Щоб вибратися з міста, ми їхали сім годин, тому що вулиці були забиті машинами з біженцями. За Києвом ми звернули на другорядні дороги, але зустріли колони солдатів, які прямували на південь, бо і там почалися бомбардування. Там я бачив важкі сцени, коли чоловіки супроводжували жінок і дітей до кордону, стежили, щоб вони пройшли, а потім поверталися назад. У такі моменти реально розумієш драматизм війни.

- Що ви зробили після приїзду до Бухареста?

- Я поговорив із Разваном Бурляну, президентом Федерації футболу Румунії, і ми разом висловили інтерес до того, щоб забезпечити від'їзд легіонерів не лише з «Динамо». Особливо південноамериканців, котрих ми забрали сюди. Я стежив за їхнім шляхом крок за кроком разом із Жуніором Мораесом, нападником «Шахтаря», котрий був старшим у групі. Дякую йому за виявлену мужність.

- Кому ще можна подякувати?

- Александеру Чеферіну та президентам федерацій України, Молдови та Румунії. Я був морально винен бути поруч із цими хлопцями, а вони – ні. Але тепер ми маємо дивитися вперед. Якщо війна продовжиться, сподіваюся, УЄФА дасть гравцям можливість звільнитися чи хоча б піти в оренду дограти сезон. Ми говоримо про молодих гравців із сім'ями, вони повинні продовжувати грати, адже футбол – це їхня робота. І футбол має величезну силу…

- Про яку силу мова?

- Без футболу світ буде жорсткішим. Ви бачили, що сталося з пандемією? Театри, кінотеатри та інші види розваг опинилися в безвихідній ситуації, а футбол – ні, він підтримував інтерес людей навіть без глядачів. І щойно стадіони знову відкрилися, люди повернулися на трибуни. Ви розумієте, у чому сила футболу? Це благо, яке потрібно зберегти.

- Щоб футбол продовжувався, говорять про сусідні країни, які готові прийняти у себе чемпіонат України. Чи знаєте ви про це щось?

- Так, ця пропозиція на столі. Румунія готова, Польща та Угорщина теж. Я знаю, що Чеферін думає про це, і не складе великих зусиль таке організувати.

- Ви працюєте в Україні з 2004 року, вона вже стала вашою другою батьківщиною і ви вже пережили попередній конфлікт на Донбасі. Як зараз почуваються ці люди?

- Як у країні, яка пережила завоювання, це їхня історія. Тепер у неї вторгаються росіяни, як у колишні століття це проробляли поляки, монголи, татари, німці… Тоді їм не вдалося утворити сильну і незалежну державу, тепер, коли вони це зробили, сталося вторгнення. Проте саме воно сприяло тому, що вони надзвичайно горді бути українцями.

- Справді, багато хто не очікував такого опору.

- Точно: це нова, окрилена держава, яка з гордістю говорить своєю рідною мовою, чого раніше не було. Вони вважають себе колискою Східної Європи, від культури до релігії, і це той народ, який легко не змириться із окупантами.

- Як ви вважаєте, чим це закінчиться?

- Сподіваюся, що буде досягнута політична угода і, насамперед, що не будуть й надалі гинути люди. Повторюся: такої трагедії ніхто не очікував, українці слухали Путіна та думали, що це словесні перепалки, погрози. Історія завжди розповідатиме нам цю історію, як приклад того, як одна братська країна нападає на іншу. Це неймовірна рана. Коли вони відкриють очі на шкоду, яку завдають Україні, можливо, вони зупиняться. Зараз треба думати про мир, а вже потім ми подумаємо про футбол...