"Хотіли поселити його в казармі". Дитяча історія Антона Боля - нового таланту "Динамо"

Ця історія, звісно, футбольна. Але в ньому більше життя, ніж самої гри. Життя, якого багато хто заздрить, упускаючи одну важливу деталь — дійти до неї вдається ціною неймовірних зусиль, пише zbirna.com. Цей хлопець ще нікуди не дійшов, але його впевнені кроки заслуговують на максимальну увагу…

Червоний м'яч та перший досвід

Пара центрбеків київського Динамо у складі Іллі Забарного та Олександра Сироти була однією з наймолодших у нинішній Лізі чемпіонів, але незабаром вона може стати ще молодшою. Захисник юнацької команди киян Антон Боль дедалі гучніше стукає у двері основи. Хто знає, може вже у весняних матчах Мірча Луческу довіриться і цьому вихованцю динамівської академії. Футболісту, який пройшов найцікавіший шлях до свого поки що скромного, але вже визнання. Згадати цю дорогу, яка точно не була всипана трояндами, ми попросили його батьків — Юрія та Антоніну Боль.

«Зізнаюся одразу: спортивні гени – це не про нашу сім'ю, – каже Юрій. — Та й футбольним уболівальником я ніколи не був. Більше того, те, що Антон почав займатися цим видом спорту, — переважно заслуга його мами. У нас у сім'ї вона — головний фахівець із талантів (усміхається)».

Антон Боль народився 8 січня 2003 року у Житомирі та був названий, як і його мама, на честь свого діда. Прізвище у нього німецьке, у Дрездені живе багато родичів по лінії батька. У тих місцях 2006 року базувалася збірна України, коли виступала на чемпіонаті світу в Німеччині. Приблизно на цей час припадає і перший футбольний досвід нашого героя.

«Справа була навесні, і я все життя запам'ятала цей момент, — згадує Антоніна. — Зібрала дітей надвір, але сама не встигла доробити домашніх справ і випустила їх у двір — Антона та його сестру Соню, яка на три роки старша. У передпокої лежав маленький червоний м'яч, і донька прихопила його із собою. Збираючись уже виходити, я глянула у вікно і побачила там наступну картину: Антон, одягнений у червону куртку, бігав із цим м'ячем, як із прив'язаним. Просто велика червона грудка, не видно, де син, а де м'яч (посміхається). Не можу сказати, що я надала цьому моменту особливого значення, але перше знайомство сина з м'ячем врізалося на згадку».

Дитячий садок та перший огляд

До футбольної школи нинішній динамівець потрапив ще у дитячому садку, у віці п'яти років. Допомогла сестра, яка брала Антона із собою на майданчик, а там грали у футбол її однокласники, які вже відвідували секцію. «Син захопився і попросив записати на футбол та його, – розповідає мама Боля. — Кажу, звісно, запишемо. Приходжу наступного дня до садка, а він мені: «Мамо, ти обіцяла». А у мене завал на роботі, хатні справи! І так кілька разів. Але Антон стояв на своєму, і ми зважилися.

Надворі — злива, дощ стіною. Я забираю Соню зі школи, ми йдемо за Антоном. Усі мокрі, піднімаємось до спортивної зали 15-го училища і бачимо там страшну картину. Приміщення наче тільки після ремонту, а дах уже тече. Відро в залі, все як годиться. Тренер дав Антону м'яч та вирішив перевірити його здібності. Син біжить, а липучки на кросівках весь час відстібаються, і ми їх виправляємо. Зрештою нам кажуть: «Знімайте взуття, давайте краще босоніж». Уявляєте, я мама, а там холодно, мокро, сиро! Як погодилася, сама не знаю, але в Антона почало виходити».

Болі прийняли до наймолодшої групи ФК Олімпієць, і мама на радощах похвалилася чоловікові успішним переглядом одразу з порога. «Моя реакція? — перепитує Юрій Боль. — Як завжди, говорю, ти записала, а мені його возити». Тоді тато ще не знав, що возити Житомиром — це одне, а три рази на тиждень мотатися до Києва — зовсім інше…

Авоська з магазину та перший хет-трик

У шість років, ще в дитсадку, Антон Боль став учасником першого у своєму житті міжнародного турніру в Чехії (виграв там із командою перше місце), а потім пішло-поїхало. Треба сказати, що хлопцю одразу пощастило з тренером. «Сергій Гвоздик любив возитися з хлопцями, — каже Юрій. — За першої нагоди возив їх на турніри, на ігри. Пам'ятаю, як узимку він уперше домовився з Динамо та повіз команду до Кончи-Заспи, щоб зіграти там у манежі. Під час цього візиту на нас звернув увагу київський тренер Валерій Краснощок. Як він сам потім згадував: «Приїхали, скажімо так, якісь селюки. Форма у всіх різна, сітка для м'ячів як авоська з магазину. Виходять на поле — і як нас погнали!»

Антон Боль забив у тому матчі три голи (у ранньому дитинстві він був нападником, в оборону його переведуть пізніше). Після цієї гри тато футболіста одразу потрапив під жорсткий пресинг. «Мені кажуть: «Хочемо Антона», – згадує Юрій. — Я їм відповідаю: Так ми з Житомира. Як ви собі це уявляєте?" Все одно укатали ... »

З весни 2010 року у Києві стартувала міська першість — з U-8. Юрій Боль що вихідні сідав у свій особистий автомобіль і возив сина на ігри. Думав, що це тимчасово, але зрештою Антон пройшов з Динамо всі вікові щаблі дитячої школи. З семи років!

«Так було три роки, – продовжує Юрій. — Синові навіть капітанську пов'язку дали, а потім кажуть: «Грати — мало, треба ще тренуватися». Ми, в принципі, й самі бачили, що у Антона виходить, адже в Динамо було чотири команди 2003 року, а наш син завжди був у першій. Але як ми могли тренуватися у Києві, проживаючи у Житомирі, мені було не зрозуміти».

Репетитор з англійської та перший ресторан

Розуміння прийшло пізніше. Починаючи з 10 років два роки поспіль Юрій Боль возив сина до Києва вже тричі на тиждень. На шкоду своїй роботі, на шкоду навчанню Антона у школі. «Ми написали заяву до школи про звільнення та забирали свого учня о 12.00, – каже тато. — Щоранку син збирав два рюкзаки — шкільний та футбольний. У мене в машині були з собою обід та вечеря, і там, в автомобілі, Антон мав свій ресторан. Там він та уроки робив».

«Хочу відзначити, – перебиває мама Боля, – що наш син був єдиним відмінником у класі. У нього англійська мова дуже хороша. Вже в Києві до Антона на базу «Динамо» до останнього року навчання ходив репетитор, і вiн добре освоїв цей предмет. Сподіваюся, в АПЛ йому це знадобиться (усміхається)».

Раніше до динамівської академії, що на Нивках, селили дітей з 14-ти років, і сім'ї Боль запропонували альтернативний варіант. Поруч із базою була казарма військового училища, і тренер Динамо домовився, щоб пацан жив там. «Ми на це не пішли, – сказав Юрій. — Вирішили, що краще вже возитиму. На Нивки ми заїхали в 12 років. Там і правила трохи змінилися, і нам зробили виняток».

Вдома, у школі Антон поводився дуже спокійно і стримано. «Мені здається, що у дитинстві він ніколи й не бився, – каже Антоніна. — Ми йому завжди пояснювали, що спочатку ти маєш перемогти свого опонента розумом, а потім уже, якщо не вийде, піде сила. Так і було. Та й на полі він такий — спершу думає, а потім грає». Хоча тато додає, що хлопець з характером: «Просто терпіти вміє, і витримка присутня». Недаремно наставник Динамо U-19 Ігор Костюк дав захиснику чітку характеристику: "Це дуже інтелектуальний футболіст".

Золотий м'яч та перший гімн у ЛЧ

Усі ці якості допоможуть Антону Болю вже у юнацькому віці. За ДЮФЛУ Динамо його віку виступало зі змінним успіхом — ставало чемпіоном (тоді захисник отримав Золотий м'яч дитячої ліги — приз найкращому гравцю у своїй віковій категорії), а іноді залишалося без медалей. Провал був у 2019 році, і цей фінальний турнір наш герой запам'ятав надовго.

«Перед вирішальним раундом U-16 ми купили Антону нові бутси, і про них я говорю не просто так, — згадує Юрій. — У стиковому матчі проти Маріуполя син отримав болісний удар по коліну, і воно опухло. На носі вирішальні ігри, а в команді складна кадрова ситуація. Декілька хлопців було травмовано, і ми грали майже без замін. Довелося виходити на жилах. Як зараз пам'ятаю той матч проти Дніпра. Треба ж — у стик із Антоном пішов хлопчик із... Житомира».

Хрести... Така травма є складною в будь-якому віці, а в 16 років піди знай, як поведеться організм, що росте. Боля оперували у Києві, у потрібні терміни він відновився, повернувся на колишній рівень і різко рвонув угору. Так, що, по суті, пропустив команду U-19 і одразу потрапив до U-21. Восени 2020 року Антон навіть з'явився на… НСК Олімпійський. Зрозуміло, що тоді вирувала корона, і Мірча Луческу взяв на гру кілька юних хлопців, але сам факт — гімн Ліги чемпіонів цей хлопець уперше почув на лавочці, коли йому було 17 років.

Весь цей час ті найновіші бутси, а батьки Боля віддали за них майже 6 000 гривень, лежали вдома, у Житомирі. Не хотів Антон грати в них, і це цілком нормально. У футболі, та й взагалі у спорті, ви рідко знайдете людей без забобонiв. Кар'єра хлопця пішла вгору, і він стояв на порозі того самого переходу з дитячого до професійного футболу. Бувай…

Бутси від Ротаня та перша гра в молодіжці

«У відпустку Антон пішов щасливим, – каже мама. — У клубі його попередили, що на зимові збори він поїде з першою командою і сказали провести відпочинок, так би мовити, з користю. Проте син завжди готувався навіть під час відпустки. Ось і цього разу, виконуючи програму з фізичної підготовки, він, граючи у футбол у тих самих бутсах, неприродно впав без будь-якого стику. Це сталося на новому стадіоні – Спартак-Арені.

Знову хрестоподібна зв'язка, але розриву не було. Операцію, власне, довелося переробляти. І вже не у Києві, а у Барселоні. «Нам одразу зателефонували друзі Антона, і ми приїхали на це поле, де син зазнав ушкодження, — розповідає Антоніна. — Забрали його, а він іде, опустив голову. Я дістала з машини порожній пакет, поклала їх. Антон взяв їх і викинув у смітник. Із цього моменту все по-новому. Потрібно бути найсильнішим».

Наступного дня Болю полегшало, і в нього закралася думка приховати цей інцидент від клубних лікарів. Так хотілося на збори! "Антон сказав, що, мовляв, все нормально, можна потерпіти, але ми його відмовили від цієї ідеї", - зізнався батько.

До ладу Антон Боль повернувся наприкінці літа 2021 року, а вже в жовтні дебютував у складі молодіжної збірної України, куди Руслан Ротань викликав його, здається, ще трохи кульгаючого — настільки підходить цей гравець під футбольні ідеї тренера молодіжки. Захисник дебютував у матчі з Фарерами, а напередодні наставник подарував йому нові бутси. Після всіх своїх травм та викинутої пари взуття Антон ніяк не наважувався грати у бутсах на шести шипах (у таких, як правило, просто зобов'язані виходити на поле справжні захисники), але Ротань допоміг хлопцеві впоратися із цим страхом, і той його не підвів.

«Взагалі Антон тоді, на початку жовтня, зателефонував нам сильно засмучений, — каже Юрій Боль. — Запитую: «Що сталося?». А він: «Та мене в юнацьку збірну не викликали». Тут одразу ввімкнулась мама. «Не хвилюйся ти, — каже. — Може, тебе одразу в молодіжку візьмуть». Так і вийшло — хотіла підтримати сина і потрапила до самого яблучка».

Підтримка Петракова та перше випробування славою

Зі збірними, до речі, у Боля якось раніше не складалося — виходить, що з U-15 він одразу потрапив до U-21. Повз пройшли відразу чотири (!) вікові категорії.

«У збірній України серед 15-річних Антон грав регулярно, був капітаном, — згадує мати. — Мені здається, що у них утворилася тоді чудова зв'язка з Марком Мампассі. Але потім була травма, карантин тощо. Але я хочу сказати велике дякую Олександру Петракову, який раніше вів 2003 рік. Тренер часто дзвонив до Антона, підтримував, питав, як справи».

Цими днями наставник уже національної збірної України наочно дивиться за тим, як Антон Боль грає за першу команду Динамо. Поки що в спарингах, але це поки що. Кажуть, що Мірча Луческу просто у захваті від гри цього захисника, а Ігор Костюк розраховує на нього у найближчому матчі Юнацької ліги УЄФА. У березні він може зіграти у складі юнацької збірної України в еліт-раунді чемпіонату Європи, але це відбудеться лише у тому випадку, якщо його знову не забере у молодіжку Руслан Ротань.

Хлопець, словом, нарозхват, і тут включається, мабуть, найважливіший момент у його нинішній кар'єрі – треба пройти випробування першою славою. Такі тексти теж не про кожен талант пишуть, але цей, здається, заслужив. Та й сама історія Антона Боля зовсім не така, як у всіх…

Сергій ДЕМ'ЯНЧУК