Віталій МИКОЛЕНКО: "Ігор Суркіс сказав, що я йому як син, і мені вирішувати - чи залишатися в "Динамо", завойовувати трофеї і отримувати гідну зарплату"

Перед трансфером до «Евертона» Віталій Миколенко дав прощальне велике інтерв'ю клубному ТБ «Динамо TV». Щоб заощадити ваш час, пропонуємо витримку найцікавіших фрагментів інтерв'ю.

- Сергій Сидорчук якось казав, що половина команди не знає, як тебе насправді звуть. Це правда?

- Він це говорив два роки тому. Зараз у команді всі кажуть Микола, Коля мене вже ніхто не називає. Навіть моя дівчина та батьки нечасто називають мене Віталіком. Батьки кажуть «синку», дівчина найчастіше називає Миколою. З людей, що підходять на вулиці, 80 відсотків кажуть Коля.

- Зараз найнервовіший етап у твоєму житті?

- Напевно, так. І найемоційніший, як для мене, так і моїх батьків та дівчини, адже вона полетить зі мною.

- Хто тепер ставитиме музику в команді, адже раніше ти цим займався найчастіше?

- Та багато хто може це робити, перші кандидати – Шапаренко та Лєднєв. Та й не було такого, що я сам цим займався.

- Якоїсь миті твоїм найкращим другом у команді став Сашко Караваєв незважаючи на пристойну різницю у віці. Що вас поєднало?

- Ще до приходу Сашка до «Динамо» ми вже у збірній добре спілкувалися. Це не можна пояснити – чому ти з кимось товаришуєш. Просто, коли людина тобі приємна, ти будеш з нею спілкуватися.

- Кому ще з «Динамо» ти можеш зателефонувати, поговорити до душам?

- Саня Андрієвський, Микита Бурда. Зараз ще Бодя Лєднєв, Коля Шапаренко.

- Довелося почути історію, що одного разу в тебе в однокімнатній квартирі ночувало 8 людей.

- Мабуть, у мене від батьків таке виховання. Ми з батьками винаймали квартиру на Героїв Дніпра, вона була в жахливому стані. Я там мешкав 8 років. Але все одно, коли пацанам не було де спати, ми їх запросили додому. Кімната там дуже маленька, але всі помістились.

- Чому у збірній тебе привітали з днем народження яйцями та мукою?

- Я не знаю. Але мені було дуже приємно у той момент. Коли пацани це зробили, і ми вже сіли в автобус, вони подумали, що образився. А я насправді був такий щасливий. Нікого так не вітали. Я так зрозумів, це Сидорчук запропонував, але сам він стояв осторонь.

- У збірній немає поділу на гравців «Динамо» та «Шахтаря»?

- Коли ти не бачиш товариша з іншої команди три-чотири місяці, ти в будь-якому випадку сумуєш. Ми приїжджаємо на цих емоціях. Звісно, коли ми були на Євро-2020 півтора місяці разом, уже було не так емоційно, всі втомлювалися. Але не було сварок, як писали в інтернеті.

- Всі почули фразу Андрія Шевченка, адресовану тобі: «Синку, мені не смішно»…

- Ще раз повторюся, я не сміявся тоді. Я сміявся перед тренуванням, але я не сміявся у той момент. Зазвичай, коли я сміюся, я хоча б головою махаю. Якщо на відео подивитись, я там максимум посміхався. Але я завжди посміхаюся. Андрій Миколайович просто пересмикнув мене та пояснив, що до цієї гри потрібно готуватися максимально серйозно. Звісно, я дуже злякався. Але вже через 15 хвилин ми нормально говорили, все було добре.

- На нагородженні Кубка України був душевний момент, коли після того, як ти отримав травму, команда пропустила тебе першим отримувати медаль…

- Та просто ніхто не хотів іти першим. Наді мною ще довго сміятимуться з приводу цього епізоду, як мене замінили, у трансляції показали крупний план, як я плачу. Потім Ярмола мені скидав скріншоти, як я плачу. Мене замінили на сьомій хвилині, а наступного дня я приїжджаю до збірної, і в мене вже все гаразд. Просто в мене була операція на руці, і, як сказав лікар, просто при падінні нерв защеміло. Через це на той момент було реально боляче. Але потім стало соромно, думав, навіщо мене замінили.

- У свої 22 ти вже не почуваєшся молодим гравцем у команді.

- Перших півроку, коли я прийшов в основну команду за керівництва Хацкевича я просто ні з ким не розмовляв. При тому, що я комунікабельний, веселий хлопець. Навіть боявся зайти до їдальні, швидко поїв і втік. Потренувався – і швидко втік. Але потім усе стало на свої місця, і зараз мені в команді, мабуть, було складно закрити рота. В хорошому сенсі.

- У «Динамо» U19, яке блискуче виступало в ЮЛЧ, ти грав на позиції центрального захисника. Чиєю ініціативою було перевести тебе на фланг?

- Чиєю конкретно – я не питав. Вочевидь вирішував весь тренерський штаб. Можливо Максима Санича Шацьких, який знав мене з академії, де я грав і лівим, і правим захисником. Спочатку мені було незвично, тому що у матчах дубля я грав на позиції центрбека, а в іграх першої команди – на фланзі. Навіть зараз, коли я грав у центрі, я відчував, що це зовсім різні позиції, і треба повністю перебудовуватись.

- Раніше у тебе була інша зачіска, волосся трохи довше. Чому раптово зважився на зміну іміджу?

- Я сам себе з довшим волоссям, напевно, вже не уявляю. Одного разу була відома історія, коли ми поголилися під нуль з Буяльським і Бурдою. Зручно – ти прокидаєшся з ранку і тобі нічого не заважає, нічого не потрібно поправляти.

- Ходять чутки, що ти найняв найдорожчого репетитора англійської мови – Андрія Ярмоленка. Скільки б ти був готовий платити за заняття з ним?

- Я навіть не знаю, чи добре він знає англійську :). Сподіваюся на це. Півтора роки тому він казав, що йому складно. Сподіваюся, що він мені допомагатиме і відповідатиме на мої дзвінки, коли мені буде складно.

- Як взагалі склалася вся ця історія з трансфером до «Евертона»?

- Дізнався про інтерес 12 грудня після гри із «Зорею». Мені сказали, що мені потрібно бути наступного дня у клубному офісі і що, можливо, буде пропозиція. Я навіть не знав який клуб. Коли запитали, чи маю англійську візу, я зрозумів, що це англійський клуб.

Коли я приїхав, Ігор Михайлович навів приклад своєї дочки. Він сказав, що я йому як син, і мені вирішувати – чи залишатись у «Динамо», завойовувати трофеї та отримувати гідну зарплату. «Але якщо ти готовий, то скажи це, і ми далі вестимемо переговори» - сказав він. Я відповів, що не знаю, чи я готовий, але я дуже хочу. А бажання – це, напевно, найважливіше у футболі та взагалі у житті. Коли Ігор Михайлович сказав мені «ти мені як син», я задумався. Сльози були потім уже, коли була розмова між президентами двох клубів, і все погодили. Було багато чуток, і спершу я не вірив, що це може бути зі мною.

Мені мої батьки, дівчина говорили, що це ніби у кіно. І коли все погодили, я сів у машину і заплакав. Мені додому їхати 40 хвилин, і, мабуть, 30 з них я плакав. Подзвонив батькам дівчини, поплакав ще з ними, потім ще сам плакав. Складно пояснити почуття – я був дуже радий, і водночас було дуже страшно.

- Не боїшся конкуренції?

- Я для того туди і їду, аби рости у професійному плані та навчатися у такого конкурента як Люка Дінь. Ми перетиналися з ним, граючи за збірні. Це великий крок і великий успіх, що я вчитимусь і на рівних тренуватимуся з такими футболістами.

- Як згадуватимеш період кар'єри в «Динамо»? Що згадується насамперед?

- Напевно, насамперед усі виїзди, коли ти вже їдеш після переможної гри, відчуваєш розслабленість. Також заїзд на базу. Останнім часом ми заїжджаємо на базу рано о 12:30, а тренування ввечері. І команда весь час разом, усі спілкуються. Багато моментів, які можна пригадувати, але не можна розповідати.

- Як би ти подякував «Динамо» кількома словами?

- Дякую за любов до мене, за розуміння. Я згадував усіх людей, кому я вдячний, міг би їх перерахувати. Для мене важлива не лише команда, а й люди, які біля команди. Усі люди, які працюють на базі, також ті, які працюють на базі на Нивках, в академії. Тітка Наташа, тітка Іра – офіціантки, тітка Оля – покоївка. Ті люди, які про нас опікувалися і нас виховували.

- Чи було прощання із командою?

- Мене дуже засмутило, що я не можу нормально попрощатися, адже команда у відпустці та всіх нереально зібрати. Але я розмовляв із хлопцями, що це можна перенести на кінець весни, коли буде кінець сезону.