Денис ГАРМАШ: "Мені подзвонив Петраков: "Ден, як твій загальний стан, як відчуваєш себе, чи зможеш нам допомогти?"

Один із найдосвідченіших виконавців збірної України Денис Гармаш отримав виклик на збір національної команди після чотирирічної перерви. В інтерв’ю прес-службі УАФ універсальний гравець київського «Динамо» розповів, які емоції це викликало в нього.

— Денисе, зважаючи на успішні виступи в клубі та позитивну пресу, чи здивував тебе виклик до головної команди країни, за яку ти не виступав із 2017 року?

— Насамперед хочу подякувати тренеру, який побачив мій прогрес у грі. Я дуже щасливий повернутися до збірної і, сподіваюся, зможу допомогти в матчі, який нам треба обов’язково виграти.

— Чи мав ти розмову з Олександром Петраковим перед тим, як він тебе викликав?

— Ми спілкуємося з Олександром Васильовичем упродовж тривалого часу й постійно були на зв’язку навіть до цього моменту. Я його підтримував, коли стежив за матчами чемпіонату світу 2019 року (U-20), на якому він переміг, і потім, коли він прийняв національну команду. А цього разу він набрав мене й запитав: «Дене, як твій загальний стан, як почуваєшся, чи зможеш нам допомогти?» На що я відповів, що почуваюся нормально, усе добре, і я готовий допомогти збірній.

— Ваш зв’язок із тренером фактично нерозривний із того часу, як 2006 року він запросив тебе з Луганського училища фізкультури до РВУФК ?

— Так, із того часу й донині. Буває, телефоную йому, запитую про те чи інше. Часом може видатися невдалий період у кар’єрі, і я знаю, що завжди можу набрати його й почути важливу для мене пораду, думку, слова підтримки.

— У вас з Олександром Васильовичем склалися такі довірливі стосунки, ти навіть якось в інтерв’ю назвав його своїм другим батьком…

— Можу лише підтвердити ці слова. Олександр Васильович довіряє мені, і його запрошення до збірної для мене водночас і виклик, і відповідальність. Звичайно, стовідсотковий результат у спорті ніхто не гарантує наперед. Але я можу точно сказати, що незалежно від того, гратиму чи ні, буду віддавати всі свої сили впродовж цих 10-ти днів, на які мене викликали до головної команди країни.

— За чотири роки відсутності у збірній чи була в тебе віра й внутрішнє відчуття, що ти ще отримаєш новий виклик до національної команди?

— Увесь цей час я спостерігав за матчами збірної, аналізуючи, чи зміг би допомогти команді. Був час, коли я перебував не в тих ігрових кондиціях, — тоді я сам собі відверто казав: «Зараз я не помічник». А коли починав набирати форму, функціонально почуватися нормально, тоді з’являлася думка: «О, зараз би я збірній допоміг». І от зараз я отримав виклик — і дуже щасливий і сповнений снаги бути корисним.

— Цікавий факт: у жовтні 2011 року ти дебютував за національну команду в матчі з Болгарією, з якою тепер можеш відновити свої виступи за збірну. Пам’ятаєш ту гру?

— Так, звісно, цього не забути! Це ж дебют! Грали на стадіоні «Динамо» ім. Валерія Лобановського, перемогли. Пам’ятаю, відчутно хвилювався, дуже хотів показати себе з найкращого боку, не тушуватися: менше втрат, головне — не переживати. Хоча, звичайно, я хвилювався (сміється), добре, що виграли — 3:0! А тепер прочитав у ЗМІ, які одразу ж підмітили цей факт — дебют із болгарами й повернення з болгарами. Що сказати — напевно, такий збіг (сміється).

— Тоді ти хвилювався, а зараз перед грою будуть переживання?

— Перед кожним матчем є момент хвилювання, як і перед виходом на поле. Усі ми люди й переживаємо за результат. Подивимося, не буду загадувати наперед.

— У збірній тебе раніше використовували в центрі півзахисту, а зараз у «Динамо» за Мірчі Луческу ти виходиш грати на атаку. На якій позиції ти все ж зручніше почуваєшся? Залишаєшся універсалом чи вже перелаштувався на гру нападником?

— Мабуть, таки залишаюся універсалом. Звісно, коли мене ставлять на позицію нападника, я прагну максимально показати те, що вмію. Але не таємниця, що я звик діяти з глибини. Однак усе залежить від рішення тренера: куди поставлять, там і готовий зіграти. Головне — принести користь команді. Скажуть грати в нападі — буду грати там.

— Ти уважно спостерігав за нашим домашнім матчем із боснійцями. Яке враження на тебе справив опонент?

— Команда нам до снаги. Шкода, що тоді не виграли у Львові, були хороші гольові моменти. Ці два очки нам би зараз дуже допомогли. Але нічого, шанс ще є, усе залежить від нас — потрібна лише перемога, і ми прагнемо її здобути.

— Ти не раз грав проти команд балканських країн — згадаємо Чорногорію, коли твій перший гол поклав початок розгрому господарів (4:0), і гру у Словенії, після якої ми вийшли на Євро-2016. Що можеш сказати про балканців?

— Вони сильні, намагаються взяти гору за рахунок бійцівських якостей, нав’язують боротьбу, але й ми володіємо такими чеснотами. Думаю, ми й вони — рівні команди, ми в однакових умовах.

— Ти зіграв у футболці збірної України 30 матчів. Які пригадуються тобі найбільше?

— Звісно, найпам’ятніші ті ігри, в яких забиваєш м’ячі. Та сама гра із Чорногорією, також пам’ятний для мене матч з Англією на «Вемблі», коли Євген Коноплянка забив супергол. Для мене та гра була знаковою ще й тому, що я діяв проти Стівена Джеррарда, якого завжди поважав як гравця. Ми класно грали тоді з англійцями, шкода, що не виграли. Для мене це була реалізація мрії. Джеррард грав за «Ліверпуль», за який я вболівав із дитинства, і ніяк не міг виграти чемпіонство Англії. Так і не виграв, до речі. Досі пам’ятаю, коли Стіві Джі послизнувся, Демба Ба забив, і «Ліверпуль» не став чемпіоном. Прикро було за нього.

— Які спогади в тебе залишила одеська публіка, коли ти грав за національну команду?

— Збірну гаряче підтримують у кожному місті — і в Києві, й у Львові, і в Одесі. Де б ти не був, завжди відчуваєш, як сильно наші фани бажають перемоги. Це круто! І ми будемо грати для наших уболівальників! Сподіваємося, що прийде повний стадіон. Бо для національної команди важливий кожен матч, незалежно від того, відбірний він чи товариський.

— Збірна України завершила шість із семи матчів відбору ЧС-2022 внічию. 1:1 — фатальний рахунок, який переслідує нашу команду всю кваліфікацію? Чи попередні результати можна назвати закономірними?

— Як на мене, більшою мірою нам не щастить. От навіть та домашня гра з Казахстаном: у них один момент — і зіграли 1:1. Або з фінами — контролювали гру, і тут — бах, пенальті: Миколенко не побачив гравця, який вискочив з-за спини. Для мене все це — збіг обставин. Ми заслуговували на кращі результати.

— Українська команда може не вийти навіть до плей-офф відбору ЧС-2022, так і не програвши жодного матчу. Поєдинок зі збірною Боснії і Герцеговини стає матчем життя для нашої команди і, зокрема, для найдосвідченіших її гравців?

— Погоджуюся. Матч дуже важливий, тому налаштування буде максимальним. Ми віддамо всі сили і, я сподіваюся та вірю, переможемо! Для того, аби зіграти на чемпіонаті світу, важливо зробити цей крок, щоб потім здійснити ще два.

— Збірна України вперше й востаннє грала на чемпіонаті світу ще 2006 року — 15 років тому. Чи до снаги нинішній команді переписати історію та поїхати до Катару? Чи мрієш ти зіграти на форумі найсильніших збірних планети?

— Упевнений, нам це до снаги! Кожен футболіст мріє зіграти на мундіалі, і я — не виняток. Звичайно, я мрію зіграти на чемпіонаті світу.