Інтерв'ю з минулого. Олександр Головко: "Реал" почав дорожчати після зустрічі з "Динамо"

До 25-річчя колись популярної газети КОМАНДА ми вирішили відкрити рубрику Інтерв'ю з минулого, в якій знайдемо місце найбільш резонансним та пам'ятним публікаціям різних років, пише zbirna.com.

Сьогодні герой проекту – екс-захисник київського Динамо та збірної України Олександр Головко. Розмова відбулася восени 2006 року.

99-го Олександр Головко та компанія пустили під укіс прославлений Реал...

У ніч із 17-го на 18 березня 1999 року Київ не спав. Феноменальне Динамо Валерія Лобановського не дозволило око зімкнути. Літопис київського клубу розцвічений не одним десятком яскравих перемог, але той, над вінценосним мадридським Реалом, без жодних натяжок можна віднести до розряду епохальних. Хто пам'ятає ту вікторію – погодиться. Ні до, ні після цього ми не втирали носа наймастичнішому гранду сучасності. А тут не тільки посадили на м'яке місце чинного володаря одразу двох Кубків, чемпіонського та Міжконтинентального, а й першими на пострадянській території прорвалися до квартету найкращих команд Суперліги!

Після була Баварія, біса педантичний і не прощав найменших похибок колектив, були сльози засмучення від безглуздо втраченого шансу зійти ще вище. Але саме той сезон і досі залишається дороговказом, орієнтиром для нового покоління біло-блакитних. Напередодні чергового випробування Реалом ми зустрілися з Олександром ГОЛОВКОМ — одним із стовпів оборони тієї чудової та по-своєму унікальної для нашої дійсності команди семирічної давності. Занурились у приємні спогади, але й від сьогоднішніх реалій далеко не відривалися...

Нам було байдуже, з ким грати...

— Сашко, які перші асоціації у вас виникають при згадці про ті незабутні для вас особисто та для всього вітчизняного футболу часи?

— Я не став би висмикувати із загального контексту всього сезону якісь окремі епізоди. На всі без винятку матчі ми виходили, як на останній. Хоча що ні суперник випадав, то ім'я, гранд. Але, знаєте, нам тоді, за великим рахунком, було байдуже, з ким грати. Коли вийшли на Реал, виникло природне бажання не лише перевірити себе на тлі такого грізного і титулованого супротивника, а й довести, що й ми не ликом шиті, що теж дещо у футболі вміємо.

У Мадриді, пригадую, довелося дуже непросто. Зрозуміло, що ми спеціально готувалися до цих зустрічей, але нестача практики змагання, природно, давалася взнаки. Адже для нас це був по суті перший поєдинок після зимової паузи. Але нічого, впоралися. Господарі володіли певною перевагою (у них сезон не переривався), проте більшого, ніж нічия, домогтися не зуміли. А з київського матчу першим у пам'яті чомусь спливає поле. Тяжким воно виявилося на Олімпійському. Втім, на початку весни іншого, напевно, наївно було очікувати.

Суперник? Так, імена були гучні — Рауль, Міятович, Шукер... Але й у нас команда тоді підібралася дай боже, могла того сезону Лігу брати. А Реал, на мою думку, незважаючи на невдачу, після тих поєдинків почав тільки дорожчати. І досі зупинитися не може...

— Виділите складові тієї перемоги?

— Фізика, колосальна самовіддача, ну і, звісно, Шева з Ребрухою... Противник намагався забивати, а ми намагалися не пропускати.

— Загальновідомо, що перші ігри після довгої зими були й залишаються бичем радянських, а після українських команд. Завдяки чому у 99-му Динамо подолало горезвісний весняний синдром?

— Для того і є традиції, щоб їх ламати. А завдяки чому... Напевно, саме цей сезон, а не попередній, у якому ми поступилися - 1:4 Ювентусу, виявився піковим для команди і найповніше розкрив її можливості.

Мабуть, нашому поколінню десь пощастило, що одного разу в одному місці зібралося і згуртувалося стільки сильних гравців під керівництвом великого тренера. Такі команди не з'являються щороку. Ми десь були винятком із правил. Через багато чинників — економічну ситуацію в державі, рівень життя людей, ставлення до футболу в цілому... Але й випадковими наші результати в жодному разі не були. Для їх досягнення був виконаний титанічний обсяг роботи.

— Для того Динамо, схоже, просто не існувало авторитетів.

- Повірте, існували. Виходячи на поле, ми завжди усвідомлювали те, з ким належить грати. Можливо, не ці люди робили історію тієї ж Барси, Реала, але саме собою ім'я суперника теж дуже багато що означає.

— Я мав на увазі завидну психологічну стійкість плеяди динамівців...

— То ж у нас теж клуб не з останніх. Ми пишалися і пишаємося приналежністю до нього. І ступаючи на газон, завжди прагнули довести, що Динамо не гірше, а може, й краще за умовно взяту Барселону.

— І мандраж анітрохи не бив?

— Усі переживання та сумніви залишалися за кромкою поля. І потім ми чудово усвідомлювали, що за поразку від клубу з категорії великих ніхто таврувати не стане. Від нас потрібно вийти і показати те, на що ми здатні. Постаратися натиснути на слабкі місця суперника, нівелювати його сильні якості власними козирями, найважливішими з яких є божевільна самовіддача, взаємопідстраховка, командний дух. Думаю, нам це непогано вдавалося.

Морієнтес гарний. Але Рауль небезпечніший

— Які у вас залишилися спогади від персональних дуелей із фактурним форвардом Реала Фернандо Морієнтесом?

- Гарний нападник. І час це підтвердив - Морієнтес на високому рівні грав і продовжує грати у солідних клубах. Але й ми, зауважу, тоді були не найслабшими футболістами та командою в Європі.

Щодо опіки іспанця, то скажу так: я зробив ту роботу, яку вважав за потрібну проти нього робити. Головне – максимум концентрації! Чим запам'ятався... Зрозуміло, що з гольовим чуттям гравець. Але не з таким загостреним, як, скажімо, у Рауля. Протистояти цьому хлопцеві було набагато складніше, ніж Морієнтес. Уявіть: стоїть собі людина, нічого не робить, а потім — раз! — і на крок попереду тебе виявляється. Такий нюх на гольові моменти дається із народженням.

— Пригадайте, якими словами наказав команду на ці матчі Лобановський?

— Так, загалом, нічого особливого. Зрозумійте, слова були не такі вже й важливі. Існувала система. На всі без винятку поєдинки настрій був один — намагатись виграти. У день матчу тренер збирав нас спочатку за ланками — захисниками, півзахисниками, нападниками, потім розмовляв з усією командою. Перед такими іграми, як з Реалом, нас не треба було чатувати. Швидше навпаки — потрібно поміряти запал, зняти зайву напруженість. З цією метою Лобановський десь навмисне применшував сильні сторони супротивника та акцентував увагу на слабких, розбирав їх по кісточках. Такий хід часто себе виправдовував.

— За всієї своєї небагатослівності у роботі Валерій Васильович знайшов якісь особливі слова для команди після київської перемоги?

- Зараз і не згадаю. Пам'ятаю власні думки, що тепер, після Реалу, нам будь-які гори під силу... Ні-ні, це не була ейфорія, це була природна людська радість від вирішення найсерйознішого завдання. Лобановський, мені здається, теж у душі тріумфував, хоча на людях він намагався тримати емоції в собі. Думаю, для нього ця перемога теж багато важила...

Васильович завжди повторював: так, ми пройшли чергового суперника, але попереду ще серйозніші завдання, не можна зупинятися. У цьому він був весь. Виграли — добре, але розслаблятися, святкувати колись через кілька днів нове випробування. Перед нами не стояла конкретна мета – обов'язково завоювати євротрофей. Ми грали, щоб пройти якнайдалі. І тоді, 99-го, ми повинні були йти до фіналу і вигравати його...

— Зізнайтеся, чи обмивали перемогу над володарем Кубка чемпіонів?

— Та ми загалом кожну значну перемогу відзначали. Далі від тренерських очей, зрозуміло... Навіть коли після матчу був заїзд на базу і там знаходили можливість. Інше питання – як відзначати. Мені здається, класний спортсмен тим і відрізняється від посереднього, що знає, коли і наскільки йому можна вийти за рамки режиму. У всьому важливий захід.

— У наступні роки Динамо ще чотири рази зустрічалося з Королівським клубом, але жодного разу перемоги не здобуло. Закономірно?

- Закономірно. Все-таки кінець 90-х виявився для нашої команди піком можливостей і фізіологічних, і моральних. Ми вихлюпнули все, що могли. А після таких злетів неймовірно важко подолати внутрішню спустошеність, знайти нові стимули. Плюс пішли Шевченко, Лужний, Каладзе... Спад був неминучий.

Тим часом акценти у комплектації українських команд, у системі підготовки та відсіву кадрів почали зрушуватись. Та що там казати, весь наш футбол змінився. З'явилися легіонери, а спробуй їм розтлумач, що таке школа динамівців, динамівські традиції. Вони приїхали насамперед заробляти, і звинувачувати їх у цьому безглуздо...

Олег Лисенко, 22.09.2006