Журналіст: "Є очевидна тимчасова кандидатура на посаду головного тренера збірної України. Це Мірча Луческу"

Збірна України поки далека від виходу на ЧС-2022, але проблема наставника в ній назріла настільки ж гостро. При цьому до її тимчасового в. о. Олександра Петракова, на швидку руку, при досить сумнівних обставинах, покликаному замінити Андрія Шевченка, не може бути будь-яких серйозних претензій – він робить, що вміє і як вміє…

Незадоволеними при цьому залишаються всі ті, хто виявилися мимовільними заручниками волюнтаристів з УАФ, які привласнили собі право вирішувати долі національного футболу. І, гаразд би, з розумом, так ще й кричуще некваліфіковано! Втім, чи варто було очікувати чогось іншого від політичних призначенців?..

Але зараз не про це. Якщо до теми сумлінного управління повернутися ще встигне, то з путівкою на ЧС-2022 потрібно або щось вирішувати, або остаточно довірити її долю простому випадку.

Власне, як і вчинила УАФ, відправивши на тренерський поміст Олександра Петракова. Під його керівництвом наша національна команда встигла провести чотири офіційні поєдинки. І результат - два провали (Казахстан і Боснія) і два успіхи (Франція і Фінляндія). Як і очікувалося, ймовірність вдалого результату подій 50/50…

Непогані шанси перед візитом у відповідь до Боснії, чи не так? Але чи всіх вони влаштовують?

Я говорю не про вболівальників збірної України, які будуть змушені прийняти будь-яке рішення. Не про журналістів, які смиренно конспектують будь-які одкровення в.о. тимчасового спікера. І навіть не про футболістів збірної, вже недвозначно, вустами її ключових гравців, що посилають нам цілком однозначні сигнали...

А ось що думають про справи збірної власники клубів, особливо – тих, які готують і постачають своїх гравців в національні команди: від юнацьких до головної команди країни?

Чи влаштовує їх такий управлінський підхід, при якому провал і успіх їх футболістів – це всього лише справа випадку, 50/50?

Як-не-як виступи гравців за збірні впливають на їх трансферну вартість ніяк не в меншій мірі, ніж їх гра за клуб. Не кажучи вже про супутні морально-психологічні аспекти-наслідки кожної такої удачі і невдачі…

Наші провідні клуби - насамперед "Динамо" і "Шахтар" - зацікавлені в тому, щоб їхні футболісти зіграли на фінальному турнірі ЧС-2022? Або ж, з їхньої точки зору, додаткове навантаження в грудні, коли буде проводитися турнір в Катарі, не в ряду клубних пріоритетів? Зрештою можливий же і такий підхід…

Але є ще одна категорія потенційно впливових персон, здатних щось змінити в долі головної команди країни - це 11 членів відповідного комітету УАФ національних збірних.

До слова, четверо з них - Олег Блохін і Олексій Михайличенко, Олег Протасов і Анатолій Дем'яненко - в 1986 році не тільки були лідерами збірної СРСР, а й брали активну участь у подіях, що спричинили за собою відставку Едуарда Малофєєва і призначення Валерія Лобановського…

У складі цього ж органу фігурують ще й представники клубів - Сергій Мохник (заступник генерального директора ФК "Динамо") та Олександр Черкасов (генеральний секретар ФК "Шахтар"). Таким чином, нехай і не прямий, але надійний зв'язок між першими особами клубів і керівництвом Комітету налагоджено.

А, значить, перші, якщо вважатимуть за необхідне, своє слово скажуть. Зараз воно тільки за ними! Все інше зводиться лише до наявності такого консенсусу. Бо немає ні найменшого сумніву в тому, що будь такий компроміс досягнутий, політичні призначенці УАФ навіть не пікнуть.

Є й очевидна кандидатура для вироблення такого рішення - нехай на тій же тимчасовій основі, до завершення відбіркового циклу ЧС-2022 - до загального блага футболу України.

З моєї точки зору, це Мірча Луческу. А Ви там собі вже думайте…