«Динамо»: післямова

Попередній мій блог був некрологом улюбленій команді після катастрофічного кадрового рішення Суркіса. Фактично «Динамо» спіткала доля «Дніпра» і «Металіста», але формально воно все ще існує: є футболісти, тренери, керівний і обслуговуючий персонал. Звісно, правильніше це дивне утворення було б назвати якось інакше, але не про номінативи мова. Спробуємо розібратися в тому, що маємо на виході після фактичного вбивства клубу, і які ймовірні перспективи цього постклубу.

Я не претендую на роль футуролога, але питання достатньо цікаве, щоб зробити деякі припущення. Спочатку про історичне тло – власне, те, що становило сутність динамівського клубу. Петеушники, які вже у більшості підтримали призначення Луческу за результатами опитування Динамоманії (на цей день 153 і 27 байдужих проти 136), певно, через вік і брак допитливості не знають, що успіхи команди Лобановського були не просто наслідком його інтуїції і вміння впливати на футболістів, а ґрунтувалися на виробленій ним і Олегом Базилевичем системі поглядів, яка мала витоки ще в діяльності Ошенкова, Соловйова і передусім Маслова. Час вносив доповнення й уточнення в систему, але принципи лишались непорушними і виправдовували себе. Ця система більшу частину тренерської діяльності Лобановського перебувала у протистоянні із системою головного тренера «Спартака» Бєскова, котрого підтримувало московське футбольне керівництво. «Спартак» віддавав перевагу грі у дрібний пас через центр, стіночки, імпровізацію, технічний вишкіл. «Динамо» орієнтувалося на варіюванні тактик (славнозвісна аритмія), універсалізації гравців, грі по всьому фронту з активним використанням флангів і розрізних вертикальних передач, пріоритеті фізичної підготовки і застосуванні на її основі пресингу. Суперечка двох шкіл точилася довго і не лише на футбольному полі, але й у засобах масової інформації. Винокурову і Кучеренку (та ін.) в Москві блискуче опонували Римаренко і Мирський (та ін.) у Києві. Звичайно, критерієм істини була спортивна практика. Відомо, що Бєсков, об’єктивно видатний тренер, публічно визнав перемогу Лобановського у цьому протистоянні.

Життєздатність своїх принципів Лобановський довів і за умов уже не лише адміністративно-командного функціонування команд, а й ринково-професійного. Приміром, 1997 року з порівняно скромним за виконавським потенціалом складом він вщент розніс «Барселону» з Рівалдо, Фігу та іншими зірками.

Протистояння двох світоглядів відбувалося не тільки на теренах радянського футболу. Нетривалий період гегемонії іспанської збірної свідчить про те, що на міжнародній арені динамівські принципи (близькі до принципів тотального футболу) постійно перебували в конфронтації з принципами Бєскова, трансформацію яких умовно можна назвати барселонськими принципами. Це приблизно, як у політиці протиборство правих і лівих: то попереду праві, за яких краще росте економіка, то ліві, які корегують розподіл національного продукту. І все ж помітний пріоритет правих, оскільки треба завжди мати, що розподіляти. Так і у футболі: умовно динамівські принципи дещо продуктивніші – особливо, коли клас гравців достатньо високий. Класичний приклад – як німецька збірна на полички розібрала зіркову команду Бразилії у фіналі ЧС.

Напевно, є сенс говорити про національну схильність до певних принципів: іспанські, бразильські, ті ж грузинські команди ніколи не зможуть втиснути себе у структури гри, які близькі німцям, англійцям чи українцям (за всіх відмінностей цих національних футбольних шкіл). І великою помилкою є насадження неприродних ігрових принципів у будь-яких командах.

Саме це сталося в київському «Динамо» після запрошення Реброва. Ми ще не осягнули вповні, наскільки руйнівним для команди було те, що зробив він разом з Раулем. Відбулася зміна курсу команди на 180 ° до чужого для ментальності українців барселонського стилю з пріоритетом дрібного пасу, поперечних передач і гіпертрофованої компактності (Рауль в одному з інтерв’ю наполягав, що відстань між футболістами не повинна бути більшою за 15 метрів!). Грати вертикальними передачами за такої компактності, користатися переведенням м’яча з флангу на фланг, навіть створювати чисельну більшість на певних ділянках поля стало важче. Ми стали звикати до «комбінацій», коли м’яч від штрафного майданчика суперника кияни дрібними пасами вели до свого воротаря, а м’яч в атаці приймали здебільшого спиною до воріт суперника. Звичайно, така компактність з іншого боку зменшувала ризик позиційних помилок в обороні. Але вона була безперспективною в атаці, оскільки вимагала наявності у складі гравців, спроможних постійно перегравати суперника на клаптику поля. Цей стиль у «Динамо» поступово зайшов у глухий кут – Рауль і Ребров, відчувши це не лише за результатом, а й за подальшою перспективою, змушені були піти. Але спадок вони лишили по собі: у команді не тільки працювали іспанські тренери – діяла хибна система, ними збудована. Не зламавши цю систему, годі було розраховувати на прогрес клубу, хто б не прийшов на місце Реброва. Я покладав обережні надії на Михайличенка: доводилося з ним спілкуватися – і він справляв враження мудрої людини. На хибному старому фундаменті протягом першого року (за який я волів би його взагалі не чіпати), він виконав поставлені завдання: виграв Кубок України і забезпечив кваліфікацію Ліги чемпіонів. Після виконання завдання – безпрецедентне рішення Суркіса: звільнення Михайличенка і призначення антагоніста «Динамо» Луческу. В інтерв’ю по закінченню чемпіонату Михайличенко чітко висловився: команда потребує чистки. Чи він мав на увазі, що в колективі були футболісти, які відверто «зливали» тренера, чи вони просто не відповідали вимогам клубу, хотілося б почути від нього. Якщо перше – такі гравці мали б отримати «вовчий білет» і забути про футбол. Якщо друге – це пом’якшує ситуацію, але підтверджує тезу про необхідність системних змін у клубі. Щоб робити висновки, треба знати «кухню» команди. Але можна пригадати тон, в якому до головного тренера звертався після закінчення основного часу фіналу Кубка України Сидорчук… Після цього він мав дуже надовго забути дорогу до основного складу команди. Здається, необхідну рішучість Михайличенко виявив тільки після завершення чемпіонату, але Суркіс вже приготувався до контрольного пострілу в команду.

Маленький і зовсім не ліричний відступ. Після Лобановського Суркіс зупиняв вибір, зокрема, на Дем’яненку, Лужному, Газзаєву, Сьоміну, Реброву, Блохіну, Михайличенку, Луческу. Що спільного між ними? Чим мотивувати цей вибір, інакше як методом випадкових чисел? Суркіс сказав після призначення Луческу футболістам приблизно так (по пам’яті): «Якщо й тепер нічого у вас не вийде, навіть не знаю, що робити». Що ж, чекаємо, як цей метод діятиме надалі.

А чи вийде? Ми наблизилися до питання, сформульованого на початку.

Утім, який критерій: вийде чи не вийде? Луческу почав працювати з клубом, не маючи чітко окреслених завдань. Мабуть, цю дурість слід вважати послідовною: Михайличенко мав завдання, виконав його і був звільнений. Луческу не має завдання – і оцінюй його як заманеться.

За повної відсутності критерію роботи, зупинимось на абстрактному покращенні результатів (бодай на одне очко). Чи є підстави сподіватися на нього? Гадаю, є. Я не піддаю сумніву професіоналізм Луческу в межах означеної спартаківсько-барселонської парадигми. Але я чітко бачу стелю для розвитку команди в цій парадигмі. У цю стелю свого часу вткнулися Ребров і Рауль. Цю стелю відчув Луческу, працюючи в «Шахтарі». Для успішної гри за такою методою потрібно мати у півзахисті й нападі південних хлопців: бразильців, аргентинців, іспанців – причому не другорядних… «Шахтар» за Луческу таким чином і будував кадрову політику. Слід віддати йому належне: південні молоді футболісти були віднайдені талановиті, і потім вони добре заграли в сильних клубах: Фернандіньйо, Вілліан, Мхітарян та інші. Але така побудова команди потребує серйозних фінансових можливостей, по-перше. Можливості для цього в Ахметова більші, ніж у Суркіса. По-друге, талановиті гравці повинні мати мотивацію їхати в Україну, де чемпіонат ослаб, де команди знімаються з першості, де йде війна. Тобто можливостей прогресувати у них мало. Отже, побудувати команду на цих основах у Луческу не вийде. Велике щастя, якщо в Київ приїде бодай один сильний конструктивний футболіст.

А що без них? Звернімося до досвіду «Шахтаря» Луческу: хто з молодих українських футболістів атакуючої ланки по-справжньому заграв у нього? Відповідь проста: аж ніхто! Були розмови (боюсь помилитися, але, здається це слова самого Луческу), що з Коваленка буде другий Шевченко. Ну і?! Скільки матчів ми бачили, коли вся атакуюча ланка «Шахтаря» всуціль складалася з легіонерів! Чи можна за таким принципом побудувати команду-зірку в Україні? Переконаний – ні! По-перше, тому що фінансові можливості будуть все одно незрівнянно менші, ніж у, приміром, «Барселони» чи «Мансіті». По-друге, тому що талановиті бразильці будуть менш охоче їхати в Україну, ніж раніше. Третій чинник стосується уболівальників. Традиційно футбольний клуб – це умовно «наші хлопці», до яких додали пару-трійку класних гостей. Я не уявляю, як нормальний любитель футболу може вболівати за космополітичний «Шахтар» чи навіть суперзірковий «Мансіті».

Зате можу уявити, як судомно Суркіс, Луческу і компанія шукають зараз умовних бразильців. Але цілком ясно, що покладатися доведеться на своїх. І з ними Луческу працювати не вміє, та й вони не підходять під його принципи.

Отже, за цілком можливої стабілізації гри генеральний напрямок команди відомий. Наш мертвяк прямує в яму…