Виктор ЛЕОНЕНКО: "Сейчас играю в хоккей"

Найпопулярніший футболіст України початку та середини 90-х, 36-річний Віктор Леоненко нині займається будівництвом. Три роки тому він створив власну фірму і нині в районі Обухівської траси споруджує два будинки — собі та на замовлення. З футболом же пов’язаний опосередковано: виступає за команду ветеранів київського “Динамо”.

— Твоя пунктуальність тебе врятувала. Сідай, — говорить Леоненко, відчиняючи дверцята свого “Лексуса” і вітаючись. Одягнений він по-спортивному: костюм, кросівки, на голові бейсболка. Дещо повнотілий, але такий же невимушений у спілкуванні. Перш ніж розпочати розмову, просить вибачення — дзеленчить телефон.

— Друг телефонував. Зараз підійде.

Кажуть, ви і хокеєм займаєтесь?

— Виходжу на лід. Зараз треба форму купити. Мені, Саленку, Калитвинцеву, Шматоваленку, Морозу. На “Крижинці” граємо.

Ця п’ятірка і складає коло вашого оточення?

— Я з усіма нормально спілкуюсь: і з ними, і з Хацкевичем, Белькевичем, Ребровим. З пивом сидимо. Щоправда, зараз цей напій не вживаю і не палю. Таблетки приймаю, які дружина дістала. Кишечник прочищую. Хліб не можна їсти, м’ясо також. Тільки рибу і суші. З Дем’яненком говорив місяць тому. До речі, треба з ним зв’язатись, привітати з перемогою над “Шахтарем”.

Теми футбольні з наставником “Динамо” обговорюєте?

— Ні, побутові здебільшого. Як життя –буття.

Футбол “вживу” дивитесь?

— Дуже давно на стадіоні не був. Мені по телевізору краще футбол глянути: і повтори є, і результати інших матчів з допомогою телетексту можна відразу відстежувати.

З Сабо стосунки напружені і дотепер?

— Ніяких напружених стосунків у мене з ним немає. Просто він у інтерв’ю любить говорити про талановитого футболіста Леоненка, який сам же свій талант і знищив. Я не ображаюсь на нього і не вважаю, що Сабо — мій ворог (сміється). Що Сабо про мене думає? Він знає, що я футболіст, а інше мене не цікавить. Взагалі тренери у нас жорсткі були. Той же Фоменко. У роздягальні він міг на воротаря Кутепова і вдарити.

Ви були улюбленцем Григорія Суркіса?

— Був. Можливо, через це мені і не поталанило. Міг грати за кордоном, але тодішній президент “Динамо” не відпустив. Утім, згоден: будь-який президент не захоче розлучатись з хорошим гравцем? Хоча у кінці моєї кар’єри міг же дати “добро”. Суркіс, мабуть, гадає, що винен, як завжди, я. Нормально до цього ставлюсь. А от те, що понабирали іноземців, обурює. Як і поводження молодих українських футболістів. Їх поки що і футболістами назвати важко, а пихатості — на кілька поколінь вистачить. Пам’ятаєш, у 2001 році “молодіжка” у Польщі грала? Трьох з поля вилучили. За це треба з людьми дуже жорстко розмовляти.

Леоненко часто бачив перед собою червону картку?

— Одного разу. У 1992 році в Угорщині збірна грала товариський матч. Зробив жорсткий підкат і не дотягнувся до м’яча, ноги ж не занадто довгі. Суперник упав, суддя миттєво до кишені поліз. Але я навіть не засмутився: грали у якомусь селищі, людей майже не було. А для перемоги, арбітр додав стільки часу, скільки потрібна. Поступились ми тоді — 1:2.

Ви проти засилля легіонерів. З “Дніпра”, яких їх практично не має приклад треба брати?

— Хоча я за дніпропетровців і вболіваю, вважаю, що керівництво “Дніпра” не надто серйозно ставиться до команди. Тому й комплектація така. Іноземці — іноземцями, але і своїх відпускають — Ротаня, Шевчука.

Давно не зустрічав у пресі ваші інтерв'ю. Чому?

— Журналісти набридають одними і тими ж питаннями: про Сабо, про матч зі “Спартаком”. Неначе не було у мене інших яскравих поєдинків: з Барселоною” тією ж, з “Карпатами” у фіналі Кубка 1993 року. Хоча після поєдинку проти “Спартака” машиною преміювали. Газет теж не читаю І інтерв’ю свої не зберігаю. Недавно дружина матері віднесла купу старих газет. Сказав, щоб їх викинула.

Тут Леоненку телефонує Хацкевич і каже, що він у Києві. Віктор тут же пропонує колишньому партнеру поїхати до ресторану “Край” і поїсти шашлики.

Як у вас складалися стосунки з Лобановським?

— Мені здається, що він був не дуже порядним. По відношенню до мене та Калитвинцева — точно. І не відпускав, і грати не давав. Можливо, я слабкий був. Тоді чого б не продати? “Шахтар” пропонував у 1997 році.

Тренером бути не хочете?

— Дуже емоційний для такої роботи. Але якби і був, то сліпо, як інші, методи Лобановського не копіював би.

Чемпіонат України з плином часу стає цікавішим?

— Трохи. Грошей більше з’явилося. А нам за нічиї, наприклад, їх не давали. Ну, були договірні матчі, це ні для кого не секрет. Але це слабкі команди домовлялись. “Динамо” ж матчі “купляти” чи “здавати” не могло: проти нас усі виходили “наелектризованими” і кістьми лягали на полі.

Подейкували, ви погано впливали на Андрія Шевченка. Це правда?

— Дурниці. Нині, до речі, не перетинаємося. Тільки якось випадково зустрілися у суші барі. Привітались…

Дружина Леоненка, Олена, дизайнер, працює вдома. Шістнадцятирічна Олеся, донька, ходить до школи і на танцювальний гурток. З ними Віктор проведе вечір

Роман Шахрай, «Газета по-українськи».
(печатается на языке оригинала)