Евгений МОРОЗКО: "С "Динамо" памятный матч был, когда было удаление за игру носом нашего игрока"

Інтерв’ю з гравцем "Колоса" Євгенієм Морозком. Женя розповів про себе багато цікавого. Поїхали!

Євгеній, вітаємо! Добралися і до тебе! Як ти там на карантині?

Зрозуміло, що вдома знаходимося постійно. Але і про тренування не забуваю. Намагаюся висипатися максимально і знаходити час для вправ. Багато часу із дружиною проводжу. І також намагаюся приділяти час для своїх батьків. Тож, моє коло – батьки, жінка, сестра – ось і все.

Як підтримуєш форму?

Виходжу, бігаю один. Зараз всі люди «захворіли спортом», дуже багато спортсменів стало (сміється). У мене біля дому стадіончик є, там тренуюся. Якщо у батьків знаходжуся, у них будинок у Макарівському районі, і там поруч побудували непогане поле. Розмітка є, і ворота. Поруч ліс там, вийшов – побігав, людей не дуже багато. Клас. Тож, так і займаюся фізкультурою. Тому що, коли один тренуєшся – це називається фізкультура. Це зовсім не те, коли ти з командою. Так хочеться вже з командою нарешті зібратися, тренуватися та грати.

Всі кажуть, що важкувато на одинці займатися…

Так, це зовсім інші навантаження і інші вправи, коли ти працюєш з м’ячем, з командою, коли всі разом. Просто бігати кола та качати прес, це одна річ. Інша річ – рухатися з м’ячем на тренуванні, рваний темп, і там вже задіяні інші групи м’язів. Це дві різні роботи для організму. Хоча, краще нехай зараз так підтримувати форму, аніж взагалі ніяк.

Наше традиційне питання – як ти у футбол потрапив, хто привів у секцію?

Це було у 2000 році, коли мій батько Георгій Анатолійович зробив мені подарунок на День народження. Він повіз мене у школу «Динамо» (Київ) на Нивках, і я тоді пішов на перший набір хлопців 1993 року народження. Тоді, до речі, Женя Волинець був там, наш голкіпер нинішній у «Колосі». Ну і пішло-поїхало. Всі по черзі мене возили на заняття – мама, батько, сестра. Тепер можна сказати, що не просто так возили (сміється).

А в тебе було бажання футболом займатися?

Та я дуже хотів! Я буквально спав з цими м’ячами. В мене ось таке бувало – я ввечері засинав без м’яча, а вранці прокидався вже з м’ячем. Я не знаю, як так відбувалося. Можливо я лунатиком був – ходив уві сні за м’ячем по кімнаті, і потім з ним лягав.

Взагалі то, це завдяки батькові я закохався у футбол. Він сам мріяв стати футболістом, і потім надії були на мене. Батько грав за команду «Більшовик», це аматори були, ще у радянські часи. Тож, він футбол дуже любив, і на стадіони вболівати ходив. До речі, у школі він вчився разом із Олексієм Михайличенком.

Як у тебе пішло у ДЮСШ?

Напевно, пішло не одразу. Одразу може все виходити тільки у Мессі, тому що це талант. А звичайним хлопцям потрібно багато працювати, щоб чогось досягти. І тоді тобі повернеться. Якщо чесно, то я і центральних захисником грав, і фланговим захисником, і нападником. Але найбільше ставили крайнім хавом, ще пограв під нападниками. У півзахисті і праворуч грав, і ліворуч, без різниці. Нашими першими наставниками були Юрій Іванович Ястребінський, Віталій Григорович Хмельницький та Євген Васильович Рудаков.

Тож, я займався у динамівській Академії, але я був маленького зросту, тому мене відрахували. Раніше хлопців маленького зросту з динамівської Академії виганяли (сміється). Потім я пішов у ФК «Київ», наразі «Атлет». А потім вже у Академію столичного «Арсеналу» потрапив, до речі із Юрою Яковенко в одній групі були. І там у нас був тренер Андрій Михайлович Костенко, який наразі тренер молодіжної команди «Колосу». І я його випускник. А потім у дубль «Арсеналу» мене забрав Іщенко. Згодом і у дублі «Севастополя» опинився.

У складі «Арсеналу» не вдалося закріпитися?

Ну, тоді така конкуренція була! У ті часи в Україні був дуже високий рівень футболу. Тоді 16-річному хлопцю було майже неможливо потрапити в основу команди Вищої ліги. І мені якийсь агент подзвонив і сказав: «Я знаю ти бажаєш грати, прогресувати, і є така можливість поїхати у «Севастополь» на оглядини».

Я подумав – а чому би і ні? І поїхав. Приїхав – а там п’ятдесят футболістів на просмотрі! Я думаю – як таке взагалі можливо? У підсумку ми потренувалися, зіграли два контрольні матчі, і з п’ятдесяти взяли двох гравців – мене і ще одного хлопця. Ось така історія. Але я там був півроку, тому що постійно казали – ось-ось будете у першій команді. Як то кажуть, «сніданками годували». А мені вже дев’ятнадцять було. І ще травму отримав, тож після закінчення контракту я поїхав звідти.

Повернувся у Київ?

Так, я повернувся додому і потрапив у «Діназ». Я спочатку просто тренувався з командою, тому що планував на наступні оглядини в інший клуб їхати. У мене був варіант, але я знову отримав травму і після відновлення я залишився у «Діназі», і мене заявили на першість області.

Чув, що там цікава історія була у матчах проти «Колосу»…

Так, ми грали проти «Колосу» у Чемпіонаті Київської області, і я в обох матчах їм забивав. І Руслан Володимирович Костишин зателефонував мені і запросив у ковалівську команду (сміється). Хоча я відверто сказав – я не хочу грати на область, я хочу дограти у «Діназі» і в міжсезоння спробувати перейти у команду Першої ліги. Але Руслан Володимирович знову телефонував і озвучив плани «Колосу» піднятися у Другу лігу, і у перспективі поборотися за вихід у Першу. Звісно, якщо керівництво такі завдання ставило, то мені це було дуже цікаво.

Тим більше, мене запросили на товариську гру проти київського «Динамо». А у «Колоса» вже було два тижні відпустки, і ми зібралися буквально за два дні до матчу, потренувалися і провели спаринг з динамівцями. І хоча ми поступилися 1:2, але зіграла команда добре. Тоді у складі киян були Мбокані, Беланда, Джермейн Ленс, інші сильні футболісти проти нас грали. Це було здається у листопаді 2014-го, і мені після того матчу запропонували залишитися у «Колосі». Одразу у нас зимова пауза була, тож ми зібралися у січні 2015-го, я приїхав і мене заявили на першість області, де ми друге коло відіграли. А потім ми одразу виграли Другу лігу, і піднялися у Першу.

Ти одразу повірив у ковалівський проект?

Так, я одразу вірив, що так і буде. Коли я переходив з «Діназа», я сказав одній людині: «Побачиш, я ще «Колос» у Прем’єр-Лігу виведу!» (сміється). То, звісно, жарт був тоді, але все одно віра у мене була, і слава Богу, у нас все вийшло.

Всі відзначають силу «Колосу» у його колективі…

Так, головна сила – наш колектив! Протягом цих років все тримається на нашому колективі. Руслан Володимирович зібрав хороших футболістів, і хороших людей насамперед. У нас немає зірок, і ніколи не було, а всі хлопці горять бажанням вигравати. Всі добрі, чуйні, один одному допомагають. У нас єдиний колектив, всі один за одного.

У цьому сезоні на твоєму рахунку гол + гольовий пас. Могло бути більше?

Ну, звісно. Завжди хочеться забивати, але значить потрібно більше працювати на тренуваннях, і тоді буде віддача у іграх. Для мене це перший сезон у Вищому дивізіоні України, тож, добре що вдалося відзначитися і допомогти команді.

Казали, що «Колос» у ТОП-6 – це сенсація. Згодний?

Ти знаєш, нам не щастило в деяких іграх. З «Маріуполем» другий матч грали, там чистий пенальті був у ворота маріупольців, але не призначили. З «Динамо» пам’ятний матч був, коли вилучення було за гру носом нашого гравця, і три «точки» у наші ворота поставили. Але нам повернулося в інших іграх, і ми поступово йшли до першої шістки. Вигравали, набирали очки. А значить це закономірно, що ми туди потрапили.

Хто із суперників вразив більше за всіх у Прем’єр-Лізі?

Ну, зрозуміло, що донецький «Шахтар». Це команда ТОП-рівня. Але відзначу, що важче за всіх було грати проти луганської «Зорі». Ми коли з ним грали, мені здавалося що у них у центрі грають десять футболістів. Вони знають, хто куди біжить, хто кого закриває, підказують один одному. Все роблять дуже швидко, у них багато молодих гравців, які все роблять на швидкості. Тож, було складно, але водночас і приємно з такою командою грати. Є чому вчитися у них. Відзначу і їхнього тренера, у якого європейське бачення футболу.

Хто найсильніший півзахисник в Україні прямо зараз?

Тайсон. Швидкість на полі, швидкість прийняття рішень, мислення. Техніка. Та у нього все на найвищому рівні. Дуже розумний гравець, дуже хитрий. Всі потрібні футбольні якості є.

Твоя трійка найкращих світових півзахисників…

Вілліан, Сане, Роналду.

У хлопців вже цікавилися, хто за яким європейським чемпіонатом слідкує. Питаємо і у тебе.

Для мене АПЛ на першому місці. У цьому сезоні дуже цікаво було, там «Ліверпуль» просто неймовірний був. За Іспанією також дуже цікаво спостерігати. Взагалі я за «Ліверпуль» вболіваю та «Манчестер Сіті», але за «Ліверпуль» дуже давно фанатію.

Я не скажу, що прямо так люблю соцмережі. Але ось Інстаграм – так, постійно заходжу. Коли телефон у руках цікаво подивитися стрічку новин, що нового у друзів. Інстаграм останніми роками дуже сильно прогресує.

Іноді у Фейсбук заходжу. А ось в Однокласніках та Вконтакті мені вже давно немає, слава Богу (сміється).

Політикою цікавишся? Українською чи світовою?

Якщо з’являються у телефоні повідомлення. В мене в телефоні настройки Гугл-новини, тож приходять сповіщення про головні події. І читаю, якщо щось цікаве.

Твоя перша футболка у дитинстві?

Це була футболка Андрія Шевченка, яку мені подарували на День народження. Він тоді вже у «Мілан» перейшов. Пам’ятаю, коли він отримав Золотий м’яч, він у Київ приїхав, і привіз на Нивки Золотий м’яч. Я був поруч з ним, а він мені тоді сказав: «Хлопче, ми з тобою ще побачимося пізніше». І я приїхав додому, плакав, адже і не сфотографувався, і автограф не отримав від кумира, і до трофею не доторкнувся.

Тож, Андрій Миколайович тобі винен виклик в збірну?

Ну, дай Бог! (сміється). Мені є над чим працювати!