Стефан РЕШКО: "Сейчас можно сказать - хорошо, что мы проиграли в финале Кубка СССР 1973 года"

Стефан Решко по праву считается одним из лучших либеро в истории киевского «Динамо». В свое время он опасался переходить в киевский клуб, но впоследствии выиграл в его составе практически все возможные трофеи и вписал свое имя в «динамовскую» историю.

Выдающийся защитник киевского «Динамо» рассказал, с какими приключениями избежал перехода во львовский СКА, поделился своими воспоминаниями о Валерии Лобановском и Олеге Базилевиче, вспомнил экстремальное турне советской олимпийской сборной в Южную Америку и лучшие матчи «Динамо», в которых ему довелось сыграть, а также рассказал, почему связал свою жизнь с правоохранительными органами.

Предлагаем вашему вниманию первую часть интервью со Стефаном Решко (публикуется на языке оригинала):

- Після 7 класу ви з села практично втекли у місто. Мабуть, було зовсім непросто це зробити. Які перепони зустрілися на вашому шляху?

- Тоді з села взагалі було важко кудись потрапити. Мені це вдалося завдяки тому, що батько був інвалідом праці 1 групи. Він пішов в райвно і отримав там дозвіл, щоб я міг поїхати навчатися в Ужгород. Нас у сім’ї було четверо дітей і мені дали такий дозвіл після сьомого класу. 1961 року я вступив в Ужгородське професійно-технічне училище і вчився на столяра-червонодеревщика. Вирвався з трудового рабства, щоб влитися в трудовий робочий клас (посміхається).

- В ті часи не віталися імена, які вибивалися із загальної маси. Ви мали якісь проблеми через ім’я Стефан?

- Явних не мав, але коли заповнював документи для виїзду закордон чи писав автобіографію, то вносив ім’я Степан. Усюди було Стьопа, Степан – і в Одесі, і в Києві. Стефан взагалі не звучало, бо тоді дійсно вважалося, що це закордонне ім’я. Мене всі, включно з Лобановським, називали Стьопа – так було прийнято. З часом і сам звик, що я Стьопа.

- Як вам вдалося уникнути спортивної військової служби і зам’яти цю ситуацію? В Союзі ж це було практично неможливо.

- Так, нереально, але мені вдалося. Я 1966 року готувався вступити в Ужгородський державний університет заочно, а заочників в ті часи не брали в армію. Проте десь у травні-червні мені прийшов спеціальний виклик, щоб на наступний день з’явитися у військомат з документами.

Старшим тренером «Верховини», в якій я грав, був досвідчений Михайло Михалина – заслужений майстер спорту, свого часу був капітаном київського «Динамо». Я з цією повісткою прийшов до нього, а він мені одразу сказав, що це спецпризов у львівську спортроту від тренера СКА Сергія Шапошникова. У львів’ян тоді зібралася хороша команда – Анатолій Пузач, Володимир Капличний… Ми ж входили у Прикарпатський військовий округ.

А мене якраз запрошували у Вінницю, де грав мій земляк Янош Габовда. Це була Перша ліга. Михалина мені прямо сказав, щоб я ввечері сідав на потяг і їхав у Вінницю, бо завтра прийдуть і заберуть. Так і зробив. Після того всіма документами зайнявся клуб без моєї участі – мене якось одразу перевели в Київський військовий округ. Я тут же вступив у Вінницький педінститут і почав грати. Так про мене й забули.

Проте через 2 роки про мене згадав Шапошников. Після СКА його запросили в московський ЦСКА, однак він там пробув недовго – десь рік. Щось у нього там не вийшло, але він був військовим і пішов на пенсію, а після того прийняв одеський «Чорноморець». Ще в січні-лютому 1968 року мене запрошували до стану «моряків», але я був капітаном «Локомотива», тому дограв перше коло і вже весною переїхав в Одесу. Тоді існувало правило, яке забороняло перехід у будь-який клуб Першої чи навіть Вищої ліги, якщо ти зіграв бодай один матч другого кола за стару команду. Мене все одно дискваліфікували на 2-3 місяці, але в кінці сезону вже грав за «основу». Два наступні роки був основним гравцем, а 1970 року став капітаном, грав в молодіжній збірній Союзу, яка згодом стала олімпійською. А в кінці 1970 року мене запросили в «Динамо».

- Як ви вважаєте, чи справедливо з «Динамо» звільнили Олександра Севідова? Все-таки при ньому команда показувала непогані результати – чемпіонство, два «срібла» і фінал Кубка.

- Результаті були достатні, але його зняли за той фінальний матч у Кубку СРСР. Ми вигравали 1:0 у важкій грі, бо «Арарат» на той час був хорошою командою. Він поміняв Блохіна і Буряка на Зуєва і Кондратова для того, щоб ті отримали звання майстрів спорту. У нього була хороша мета – підтримати футболістів, бо це звання отримував той, хто грав у фіналі. Але ми за ці дві хвилини, що залишалися, пропустили необов’язковий гол після помилки, а в додатковий час нам забили ще один м’яч і ми поступилися. Після цієї зустрічі вважали, що це його помилка із замінами, а тому ми втратили Кубок. Потім ми «Арарату» ще й чемпіонат програли.

Але нема лиха без добра. Мабуть, добре, що ми програли фінал Кубка СРСР. Зрозуміло, що ми тоді переживали , але зміна тренера привела до того, що прийшов Лобановський і ми виграли Кубок кубків, Суперкубок УЄФА, перемогли зі збірною у відбірковому турнірі до чемпіонату Європи-1976 і т.д. Якби ми виграли Кубок СРСР, то Севідова, може, й не прибрали б. Тоді могло б і не бути всіх тих перемог. Пішла така «ланцюгова реакція».

Після фіналу у нас відбувся маленький спад і ми програли пару матчів. У разі перемоги в Кубку на підйомі могли б виграти чемпіонат і в такому випадку виступали б у Кубку чемпіонів. Ми б там з Севідовим нічого не виграли – я більш ніж впевнений. Методика роботи Севідова і Лобановського – це абсолютно різний рівень. Севідов міг щось виграти в чемпіонаті Союзу, але не у європейських змаганнях. Він не знав європейского футболу, а Лобановський – знав. Валерій Васильович постійно їздив, дивився і записував різні матчі. Це була людина зовсім іншої формації. Ми зараз згадуємо Лобановського, але ж іще був Базилевич. Вони працювали вдвох. І Олег Петрович зробив не менше, ніж Лобановський.

- За що в цьому дуеті відповідав Лобановський, а за що Базилевич?

- Головне – це результат, а за нього відповідали вони обидва. Науковий підхід і нові методики тренування більше були прерогативою Базилевича. Він працював із Зеленцовим над дисертацією. Олег Петрович ще під час роботи в «Шахтарі» дещо з цього пробував. Лобановський був націлений на найсуворішу дисципліну у побуті та грі, і великі навантаження з акцентом на швидкість та витривалість. Дехто з тренерів робив акцент на кросову підготовку, але він саме на швидкісну. Вони доповнювали один одного. Лобановський був жорсткий і сухий, а Базилевич – м’якіший, дипломатичніший. Вони нормально працювали і ніяких розбіжностей не відчувалося. Взагалі з гравцями і треба таким бути. Хороший дядько зі спортсменами результату не доб’ється. Тренер має бути вимогливим і справедливим. Вони і були справедливі, бо не мали улюбленців. Все було по-спортивному.

- Як змінилися програми тренувань після бунту гравців і відходу Базилевича?

- Пом’якшилася підготовка. В цьому ж 1976 році навантаження стали меншими. Всі пройшли медогляд і виявилося, що 5-6 гравців дуже перевтомлені. Дехто навіть пішов на лікарняний. Ми ніяк не могли перемогти і тільки в кінці сезону 1976 року прийшли до тями.

Тренери захопилися голою наукою. Вони увірували в свою модель. Ми не виграли Олімпійські ігри 1976 року, хоча повинні були. У нас був психологічний занепад, бо ми їхали за золотом, але були не готові, бо стомилися і фізично, і психологічно. Тренери там припустилися багатьох помилок. Вони забували, що гравців – це люди, а не роботи. А от 1977 року ми грали добре – стали чемпіонами і грали у півфіналі Кубка чемпіонів. У чвертьфіналі пройшли «Баварію», а у півфіналі програли «Борусії» (Менхенгладбах). Виграли вдома 1:0, але на виїзді програли 0:2. Там нам не пощастило. Пенальті і штрафний – ось так ми пропустили ті два м’ячі, хоча у нас були можливості забити і наші гравців виходили віч-на-віч з воротарем, але трохи не пішло. А могли ж бути у фіналі КЄЧ – це ж рівень! Коли тепер наша команда буде у півфіналі Ліги чемпіонів? «Шахтар» 2011 року вийшов у чвертьфінал і це був великий успіх, а ми на цій стадії грали майже щороку. Звісно, були трохи не такі змагання з іншою системою розіграшу, але ж все одно треба було перемагати і не було можливості помилитися, бо застосовувалася кубкова система.

- Кажуть, що Лобановский в свої сорок років регулярно бігав тест Купера. Було таке?

- Зимою, коли починали сезон, у нас була кросова підготовка у лісі в Конча-Заспі. Спочатку по 40 хвилин, потім по годині, а після того бігали тест Купера. Так Лобановський завжди біг попереду. Базилевич, правда, десь позаду був. Валерій Васильович був у відмінній фізичній формі. Нам було важко після відпустки, а він же ж порівняно з нами у віці був – молодець. Дуже часто він біг на характері і був попереду у кросовій підготовці.