Перица ОГНЕНОВИЧ: "Главное, что б ты сам был доволен своей игрой"

Зовсім недавно почула цікаві (і що найголовніше - глибокі) слова наставника однієї з першолігових команд про те, що в кожному гравцеві він бачить спочатку людину, а вже потім футболіста…Пріоритетом журналістів також треба назвати можливість хоча б поверхово познайомитися із "зіркою" з "людського" боку, а не професіонального. Враження від цього вже підсвідомо формує твоє подальше ставлення до людини і творить її імідж в твоїх очах. Зрозуміло, це аж ніяк не може впливати на написання статей чи щось подібне. Але, гадаю, ви погодитеся, що набагато приємніше працювати тоді, коли співрозмовник (чи майбутній співрозмовник) також налаштований на плідну співпрацю. Не особливо позитивно сприймаються "зірково"-зверхні відмови або дитячі "фішки" на кшталт "не відповідати на дзвінок, про який домовилися заздалегідь". Але це особиста справа кожного…

Зараз же хочеться сказати про приємне враження від спілкування із сербським легіонером київського "Динамо" Перицею Огненовичем, котрий охоче знайшов час на розмову, під час якої і розповів читачам "Українського футболу" чимало цікавого. Саме зараз ви це і прочитаєте.

"НАЙКРАЩЕ ПОЧУВАЮСЯ В АТАЦІ"

- Перице, не відступатимемо від своєрідної традиції і розпочнемо з розповіді про твій футбольний шлях.

- Починав грати у маленькому клубі "Гоша", що неподалік Бєлграда - столиці Югославії. Це трапилося, коли мені було років десять. Далі поїхав до "Црвени Звєзди", де виступав п'ять років. Потім був "Реал" (Мадрид), у футболці якого я виходив на поле два з половиною роки. Після іспанського клубу пограв трохи у "Кайзерслаутерні" і Китаї. І ось зараз приїхав до Києва.

- Чому вирішив стати футболістом?

- Так сталося, що з дитинства любив футбол. Мій батько також був футболістом (грав, можна сказати, напівпрофесіонально), і я з ним у дворі частенько ганяв м'яча.

- Батьки, до речі, мешкають у Сербії?

- Так. Уже звикли. Як-не-як, усе життя там пройшло. Та й я звик до того, що вони вдома… Двічі на рік їх перевідуємо. Мама з татом теж планують в гості приїхати.

- Який із клубів, за які ти виступав, залишив найприємніше враження?

- Кожна команда - окремий життєвий епізод. Не можу сказати, що найбільше подобалося, наприклад, у "Реалі" чи "Динамо"… Просто найоптимальнішою для себе вважаю команду, в складі якої виходив на поле регулярно. Фактично, такою є "Црвена Звєзда". Був також період, коли досить стабільно грав у "Реалі". Утім, усе буде гаразд і в Києві, якщо, звісно, працюватиму і потраплятиму до "основи".

- У півобороні грав і раніше?

- Ні. І той факт, що у Києві мене почали ставити в півоборону, був спочатку дещо незвичним. Звісно, спробую пристосуватися до тактики, яку сповідують тут. Вийде чи ні - покаже час. А раніше я був "чистим" нападником. І найкраще почуваюся саме у лінії атаки.

- Виходить, забивав багато м'ячів…

- Ні. Більше асистував партнерам, тобто робив голеві передачі. А забивав стабільно 10-11 м'ячів за сезон. Моїм "козирем" були саме голеві передачі - за цим елементом мене і знали.

- Ти грав не в одному клубі - природно, працював під керівництвом різних тренерів. Когось можеш виокремити?

- У кожного наставника свої підходи. Спочатку мене тренував Любко Петрович. Потім Милорад Косалович - справжній фахівець своєї справи. Мабуть, саме під його керівництвом був у мене найкращий період кар'єри… Чимало тренерів змінилося за два з половиною роки і в "Реалі". Причому невеличкий проміжок часу я працював і з дель Боске… А взагалі, скажу вам так: мабуть, кожен гравець виокремлює для себе особисто наставників, під керівництвом яких він виходить стабільно на поле. Адже головне для футболіста - грати.

"ДИНАМО" І "ШАХТАР" - КОМАНДИ З КЛАСОМ…"

- Друзі з колишніх команд залишилися?

- Так. Багато із "Црвени Звєзди". Щоправда, не вдається часто з ними спілкуватися. Буває, приїжджаю додому - тоді бачимось. А так телефонуємо один одному.

- Переїзд до чужої країни призводить до ряду проблем та незручностей, зокрема, мовних. Не було труднощів з іспанською, коли грав у "Реалі"?

- Можна сказати, що ні. Іспанська мова легко дається людям, які володіють сербською. Достатньо 6-7 місяців.

- А як щодо російської?

- Ця мова належить до групи слов'янських - як і сербська… Не скажу, що зараз розмовляю російською добре, швидше - нормально (щодо цього Периця применшив свої успіхи, адже спілкується російською досить пристойно. - Прим. авт.).

- Як же розумівся з партнерами і тренерами, тілько-но приїхавши до України?

- Хлопці допомагали. Горан Гавранчич, Горан Саблич, Єрко Леко - всі охоче підказували, перекладали, що треба.

- Тобто ти обходився без допомоги вчителів?

- Так. Як на мене, так можна вивчити мову навіть швидше. Хоча, можливо, з викладачами знання були б досконалішими. Але наш режим (працюємо 7-8 годин на добу) не особливо дає змогу знаходити час на заняття.

- Перице, з ким із динамівців товаришуєш найдужче?

- Переважно із сербськими та хорватськими легіонерами: Гавранчичем, Сабличем, Леко, Петковичем, Главиною, Пиричем… Спілкуюся і з Нанні - можна сказати, що нас пов'язує мова (моя дружина також знає іспанську). На тренуваннях, звісно, розмовляємо і з українцями, і з росіянами - без проблем. А от поза футбольним полем - серйозно - лише із сербами та хорватами.

- Як тобі Київ? Можливо, була річ (чи речі), що здивувала?

- Напевне, погода - тут холодніше. Якщо у Києві взимку -15C, то у Бєлграді - -3-4C. Хоча за останній рік і в Сербії клімат змінився, став більше схожим на український. А так мені все подобається. У Києві відсотків на п'ятдесят почуваюся як у Бєлграді. Чудове місто, багато зелені… Є чимало місць, куди можна поїхати з дітьми. Гідропарк, наприклад. Атракціони, пляж - це їм дуже подобається. З дружиною також дуже часто ходимо гуляти, зустрічаємося з друзями.

- Повернімося все ж до футбольної тематики. Розкажи, якщо можна, про твої "плюси" і недоліки на полі?

- Важко щось сказати. Про це треба запитувати тренерів… Традиційно, права нога у мене сильніша, ніж ліва. Це - нормально. Гра головою? Розумію, що не можу назвати її своїм "козирем"… Оскільки я гравець атакувального плану, є дриблінг, швидкість. Це те, що мені подобається. Не можу також сказати, що блискуче граю у півобороні, швидше - нормально.

- Після ряду не надто складних ходів робимо висновок, що тобі не зовсім подобається те, що у Києві тебе ставлять у півоборону…

- У кожного гравця є позиція, яка є улюбленою. Я найкраще почуваюся в атаці. Гадаю, це найоптимальніший для мене варіант. Якщо тренер вважає інакше - нічого не поробиш. Треба пристосовуватися і грати. Головне, аби це було корисним для команди.

- На скільки років у тебе угода із "Динамо"?

- На чотири.

- Тобто залишилося ще три. Термін немалий.

- Так. І це добре. Я добре все обдумав, перш ніж укладати угоду. Зараз просто хочу працювати і допомагати команді.

- Перице, що скажеш про рівень українського чемпіонату?

- Є великі відмінності у стилях гри команд. Я виходив на поле проти небагатьох клубів української "вишки", тому щось конкретне сказати важко… Можу стверджувати, звісно, що пристойний футбол демонструють "Динамо" і "Шахтар" - клас є клас… Порівнювати українську першість з іспанською немає сенсу, бо відмінностей більше, аніж спільного.

- А як щодо паралелей між збірними України та Сербії і Чорногорії?

- Як в однієї, так і в іншої команди немає результату, хоча хороших виконавців вистачає… Можливо, й успіхи з'являться з часом.

- Чого хотілося б досягти на нинішньому етапі кар'єри?

- Мрію про рівень, на якому грав раніше. Головне, аби я сам був задоволений собою. Докладаю зараз усіх зусиль задля цього. Що вийде - подивимось.

- Очевидно, найближча ціль - місце в основному складі "Динамо"?

- Звичайно, наполегливо працюю і намагатимуся довести, що потрібен команді.

- Можеш порівняти українських і сербських уболівальників?

- Різниця є. Тут люди абсолютно спокійно поводяться на стадіоні, дивляться футбол, а сербські фани чимось схожі на англійських, тобто є хулігани…

- Загалом же менталітет українського і сербського народів суттєво відрізняється?

- Різниця є - це точно. Важко сказати, що хтось кращий, а хтось гірший… Я суджу з того, що бачу. Наприклад, на Хрещатику народ поводиться вільно, постійно музика, караоке… У Сербії все дещо не так. Хоча обидва народи належать до сім'ї слов'янських, тому спільного багато.

- Тобто в Іспанії різниця відчутніша?

- Звичайно. Інший менталітет, спосіб життя, робота…

- Твій улюблений світовий чемпіонат?

- Іспанський. Команда - "Реал", а також "Барселона".

- До речі, якою була психологічна атмосфера в "Реалі"?

- Зрозуміло, що це клуб з великими традиціями, який мав незмінне завдання на кожен матч - вигравати. Судіть самі - кожне тренування транслює телебачення.

"ЄЛЕНА - ПРОСТО МОЛОДЕЦЬ"

- Перице, кілька слів про сім'ю.

- Батьки мої зараз уже не працюють, а раніше були вчителями у школі. Є старший брат - інженер. У нього також своя сім'я, діти…

- Мама не була проти твоїх занять футболом?

- У принципі, ні. Єдина проблема - школа, а так - нормально.

- До речі, як вчився?

- У початкових класах непогано, а потім почав займатися футболом і навчання відійшло на другий план. Школу закінчив…

- Після цього ніде не навчався?

- Ні. Знаєте, у професіональному футболі дуже важко - вільного часу майже немає. Звісно, не вистачає його і на навчання. Може, є футболісти, які здобули чи здобувають вищу освіту, це добре. Я ж поки що робити цього не можу.

- Не думаєш, що диплом знадобився б у майбутньому?

- Не люблю планувати. Можливо, і надалі працюватиму у футболі - час покаже. Поки мені це дуже подобається, а далі буде видно.

- У школі улюбленим предметом, очевидно, була фізкультура?

- Так. Любив абсолютно всі види спорту, зокрема баскетбол, теніс… Та й зараз у вільний час не проти згадати минуле… Однак треба бути дуже обережним, аби не травмуватися.

- Розкажи, як познайомилися з дружиною.

- Ми ходили до однієї школи, після закінчення якої і почали жити разом. Тобто, знаємо одне одного вже досить давно.

- Як звуть "половинку"?

- Єленою.

- Ім'я, доволі поширене в Росії…

- Так, у Сербії дуже багато імен, ідентичних або схожих на російські та українські.

- Єлена завжди поряд?

- Звичайно. Була зі мною і в Іспанії (там у нас народилася дитина).

- Розкажи про діток.

- Маємо двох донечок: старшій чотири з половиною роки, молодшій - два з половиною. Маю сказати, що їхнє виховання - на плечах дружини. Я також стараюся приділяти дітям якомога більше часу, але його справді не так багато, як хотілося б. Тому Єлена просто молодець…

- Не хотів би, аби донечки у майбутньому пов'язали життя зі спортом?

- Я не проти. Дружина вже ходила з ними до фахівців, і ті сказали, що фізичні дані у дівчаток непогані. Обидві дуже гнучкі. Тут усе залежатиме від них. Захочуть - займатимуться, ні - так ні.

- А дружина до твоєї кар'єри як ставиться?

- Їй непросто. Однак Єлена з величезним розумінням до всього ставиться і неабияк мені допомагає. За це я їй щиро вдячний.

- На стадіон повболівати приходить?

- Любить ходити, коли граю я. І маленьких з собою бере (якщо погода хороша).

- Дівчатка татка, мабуть, впізнають?

- За грою вони спостерігають хвилин п'ять (сміється). А далі - розмови і пішло…

"Я - ЛЮДИНА НЕ ДОМАШНЯ. АЛЕ НА БЕЗЛЮДНИЙ ОСТРІВ ВСЕ Ж НЕ ХОЧЕТЬСЯ…"

- Перице, якій кухні віддаєш перевагу?

- Дуже часто їмо в ресторанах. А найбільше люблю, коли готує дружина - це нагадує про дім…

- Скучив за сербською кухнею?

- Так, нечасто доводиться поласувати національними стравами… Дуже люблю хачапурі та шашлик.

- Стиль одягу.

- Залежить від обставин. Йдучи в місто на прогулянку, вдягаюся так, аби було зручно. На базі - спортивний.

- До речі, як тобі база?

- Супер. Гадаю, це одна з найкращих баз у світі. Умови для праці просто ідеальні.

- А якщо порівнювати із базою "Реала"?

- Коли я там грав, мадридці бази не мали - вона саме будувалася. Напевно, зараз роботи вже завершені - ні з ким не говорив на цю тему. Тому не знаю. Якщо ж говорити про поля, то там, як і тут, вони чудові.

- Яким авто віддаєш перевагу?

- Зараз дуже багато хороших машин. Одну якусь назвати важко.

- А швидка їзда подобається?

- Коли я з сім'єю, то ні. А якщо сам - не без цього. Але в мене все у межах допустимого, 210 кілометрів за годину не практикую… Безпека - це немаловажливо.

- Читати любиш?

- Ні, ні, і ще раз ні.

- А пресу?

- Не люблю. Якщо чесно, просто її не читаю. Буває, кажуть: є щось про тебе - тоді подивлюся. А так - ні. Просто після роботи хочеться відпочити. Я й так постійно думаю про футбол, а тут ще й газети…

- А музику любиш?

- Музику - так. Причому подобаються абсолютно різні напрями. Люблю й національні мелодії.

- Когось із українських чи російських виконавців можеш виокремити?

- Ось дивились Євробачення, коли ваша Руслана посіла перше місце. Представник Сербії і Чорногорії, до речі, був другим… Дуже сподобалося. І діти дивилися.

- На базі у вільний від тренувань час чим займаєтеся?

- Спілкуємося з хлопцями, відпочиваємо, переглядаємо фільми. Мені дуже подобаються комедії.

- А як на базі з дисципліною, зокрема із запізненнями?

- Приходити невчасно - звісно, погано. Якщо ж це трапиться один раз на місяць - нічого страшного, але якщо постійно - неприємностей не уникнути.

- Може, є якісь штрафи?

- Гадаю, за регулярні запізнення - так.

- Можеш назвати себе домашньою людиною?

- Напевно, ні. Ми багато часу проводимо, фактично, "під замком" на базі, тому у вільний час хочеться вийти кудись погуляти.

- По закінченні ігрової кар'єри плануєш повернутися на батьківщину?

- Напевно, так. Принаймні, мені хотілося б. А як вийде - не знаю. Усе залежить від того, де я працюватиму, де ходитимуть до школи діти… А так - бажання є.

- І на завершення, Перице, два запитання, як-то кажуть, з однієї когорти. Перше. Уяви: так трапилося, що ти негайно мусиш їхати на безлюдний острів. Які три речі візьмеш із собою?

- Навіть не думав про таке (сміється). Напевно, "мобілку", аби зателефонувати і якнайшвидше повернутися назад. І ще сім'ю… І, мабуть, воду - пити ж захочеться (сміється).

- І друге. Сповістили, що завтра - кінець світу. Що робитимеш?

- Буду плакати (сміється). А якщо серйозно, то весь час, який залишився, проведу з рідними.

Ирина Холод, газета «Український футбол»

P.S. Під час розмови Периці разів зо три телефонували партнери (зокрема, Амісулашвілі та Чеснаускис). Як пояснив мій співрозмовник, разом їздять на тренування - просто, буденно, але так якось щиро і по-доброму… Утім, таким можу назвати і спілкування із сербським легіонером.