"Чтобы купить здесь билеты, надо иметь яйца". Известный телеведущий жестко раскритиковал организацию финала ЧМ-2019 U-20

– О 9-ій годині вечора ми виїхали зі Львова через Жешув на Лодзь. Прибули на місце призначення перед 16:00, за дві години до початку матчу. Припаркувалися біля стадіону і вирушили на пошуки квитків. Поруч із ареною – чимало українців, але ще більше корейців.

Тікети довелося купувати у перекупників. Їх розповсюджували два "качки". Потім я звернув увагу, що вони – знайомі волонтерів, адже їх самих пропустили на матч без квитків. Всюди є бариги – німецькі, польські, українські. Там, де великий турнір або важливий матч, завжди знайдуться люди, які захочуть на цьому заробити.

Ці "качки" стояли відкрито, не ховаючись, перед самими касами стадіону, і розмахували пачками квитків. Тікети, вартість яких становила 30 злотих, вони перепродували по 70.

Ми купили чотири квитки і відразу підійшли до каси. Я хотів перевірити, чи вони – справжні. "Ви можете мені сказати: це – дійсний квиток, чи ні?" – "Ми не можемо вам відповісти". Ось така організація молодіжного чемпіонату світу.

– У касах їх банально не було. Розповсюдження квитків відбувалося через офіційний сайт ФІФА заздалегідь. У вівторок, коли Україна пробилася у фінал, я одразу зайшов на цей сайт, щоб перевірити наявність квитків. Марно. Чомусь на півфінал можна було купити, як і на матч за третє місце… А тут – глухо.

Потім з’явилася новина, що УАФ намагається вибити квоту для українських уболівальників. Ніхто цієї квоти, наскільки розумію, не добився. На трибунах корейців було значно більше. Підтримку нашої команди організували, в основному, заробітчани, або такі відчайдухи, як ми, які зірвалися у поїздку в останній момент.

До речі, дорогою до Лодзя я шукав на OLX оголошення типу "продам квитки на матч". Фігурували суми у 125 злотих. А дехто, знаю, купував узагалі по 250.

Мені б хотілося розібратись у цій ситуації. Послухай, це – фінал юніорського чемпіонату світу. Ти бачив хоча б інструкцію для українських вболівальників – як дістатися на цей матч, що робити далі? Бо я не бачив. Це – перше. Друге: на місці матчу, перед стадіоном, розбийте хоча б якийсь намет, де наші люди могли б звернутися за необхідною інформацією, а також національною символікою. Не всі ж мали із собою "рози", прапори тощо…

Ти – громадянин України. Ти – звичайний фанат, який подолав неблизьку відстань, заплатив за це гроші, понаднормово працював, щоб встигнути дістатися у Лодзь. І от долаєш 700 кілометрів в один бік, навіть не маючи гарантії, що потрапиш на стадіон.

Добре, ми – четверо дорослих мужиків. Дамо собі раду. Але ж бачили, наприклад, чоловіка, який приїхав з дружиною та двома дітьми десь аж із Вінниці. Цитую його слова: "Щоб купити тут квитки, треба мати яйця". За свої тікети він виклав по 250 злотих.

Абсолютно не продумали зустріч збірної із уболівальниками. Команда підняла над головою кубок – і все. Де їх очікувати, щоб привітати? Не думаю, що хлопцям це було б неприємно. Вони грають для уболівальників, які, як виявилося, не мали нормальної можливості їм подякувати. Рівень професіоналізму наших молодих футболістів – значно вищий, аніж у чиновників.

– Із позитиву – непогана організація самого матчу і компактний сучасний стадіон на 18 тисяч місць. З будь-якої точки чудово видно поле. Із негативу – організатори розклали на кріслах дуже багато червоних прапорців. Навіть на тих, де сиділи українці. Українська символіка була лише на одному секторі – за воротами, у які Супряга забив перший гол.

Вся інша територія здебільшого – червоно-біла. У поляків і корейців – однакові кольори. Виникало враження, що ти – у тотальній меншості. Тим паче, чимало українців виявилися без розпізнавальних знаків – такі собі "іхтамнєти" (Усміхається).

– Так, нас було немало. Але перед нами сиділи два корейці. Якби у них відібрати їхні телефони, вони б не знали, чим у цьому житті зайнятися (Сміється). Знімали усе, і навіть те, як ми вболіваємо. Наприкінці другого тайму вони кудись пішли – типові глори. Ми ж заряджали "Хто не скаче – той москаль", співали "Червону руту". Після фінального свистка організатори ввімкнули на стадіоні два треки KAZKA – зокрема "Поплакала і знов…" (Усміхається). Коли ти перемагаєш, та ще й у такому матчі, хочеться слухати зовсім іншу музику.

– Не за Україну – це точно. Принаймні, ті поляки, які сиділи неподалік. Вони зберігали нейтралітет. Зате коли ми гуляли вулицями Лодзя після матчу, почули від місцевих крутий заряд. Поляки тролили корейців, наспівуючи: "Trzy do jednego, nic się nie stało, trzy do jednego…" Загалом у місті було абсолютно спокійно. Вболівальники швидко розійшлися – хто куди.

– Це гравці іншого менталітету. Вони не бояться, у них не тремтять коліна перед авторитетами. Це – свідомий, "збитий" колектив. У них психологія – суто проукраїнська. Пацанам по 20 років, а вони вже – національно свідомі. Вони знають, що таке "біле", а що таке "чорне", за яку збірну грають і честь якого прапора захищають.

Капітан Бондар "підривав" трибуни після кожної вдалої дії. Він розумів, що команда підсідає фізично, тож їй потрібна моральна підтримка. Зараз головне, щоб цих хлопців не зіпсували реалії нашого клубного футболу.