"Коллина едва не выпрыгнул из трусов от гнева". Константин Андриюк охотится на "Лося" и зашквары нашего футбола
Інтерв’ю "Футбол 24" із колишнім журналістом "Профутболу", екс-ведучим "ТаТоТаке", автором популярного YouTube-проекту "ЗупиниЛося".
– Їх – відсотків 20. Конкретними "лосями" я називаю тих, хто відмовляється перепаркуватись і при цьому сперечається. Бо є такі, які просто відмовляються, втікають. Найбільша концентрація "лосів" – біля Ocean Plaza. Там просто пекло!
– В одному з нещодавніх випусків ви натрапили на "добродія", який погрожував відрізати вам вуха, переїхати і ще там щось наобіцяв. Страшно?
– Звичайно. Це нормально, коли людина чогось боїться. Бути безстрашним – дещо нерозумно, адже страх – це запобіжник. Певні побоювання є. Але позитивний момент у тому, що мені допомагають небайдужі люди. Я попросив їх: "Хлопці, якщо можна – просто будьте поруч". Це створює ефект масовки. Зрозуміло: коли людина одна – на неї легше тиснути. А можуть з авто вийти, наприклад, двоє-троє – оточити тебе і пресувати. Натомість двоє активістів, які поруч зі мною, позначають свою присутність і порушнику вже не настільки комфортно.
Є дуже гарне правило: той, хто найбільше кричить і погрожує, зазвичай найменше робить. У цьому конкретному випадку певні побоювання все ж є, адже, як ми бачимо, людина, вочевидь, із кавказьким корінням. У них – особливий темперамент і традиції, тож очікувати можна чого завгодно. Українці натомість покричать і розійдуться.
Я написав заяву, вона зареєстрована у поліції. Чесно кажучи, рухів щодо цієї заяви – нуль. Мені ніхто не передзвонив. Маю підозру, що її не розглядатимуть взагалі. Але ця заява – невеличка страховка. Не дай Боже щось станеться… Та все ж думаю, що до цього не дійде. Автомобіль – неушкоджений, трохи покричали, порушника показали. Сподіваюся, усі зроблять правильні висновки.
– Топові улови, якими ви пишаєтеся? Мені, наприклад, одразу пригадується Володимир Вєрємєєв…
– Так, із Вєрємєєвим – неймовірна історія (Сміється). Він – типовий представник радянської епохи. Радянський Союз пішов, але Вєрємєєв, як і безліч інших людей, у Радянському Союзі залишилися. Вони досі впевнені, що повинні бути закони СРСР, що за них усе повинна робити партія. Вєрємєєв, напевно, ніколи не знав про ці місця для людей з інвалідністю. У Союзі він ніколи не бачив цих місць, тож впевнений, що йому – можна. Так, пан Вєрємєєв – легенда київського Динамо, але у побуті – людина, яка почала у всьому звинувачувати керівництво держави: "Ти піди до Порошенка і Гройсмана…"
Знаєте, Олеже, чим я дійсно пишаюся? Ми провели рейд біля торгівельного центру Silver Breeze – там паркувалися автівки і зелена зона була суцільним місивом, болотом. "У вас місять зелену зону", – сказали ми, зателефонувавши їм. Через деякий час керівництво цього торгівельного центру дало команду – зелену зону обгородили парканом.
Ще раніше ми зробили рейд Троєщиною, де автомобілі гасали тротуарами. Повна безкарність і вакханалія. Після цього з’явилися стовпчики – їх поставила не держава, не міська влада. Їх установили місцеві ентузіасти. Класно, що наше відео допомагає реагувати на проблеми.
– Ще один яскравий спогад – інцидент з азербайджанськими тінейджерами…
– Скандал давно вичерпаний. Відео цього епізоду у YouTube набрало понад 700 тисяч переглядів, але я цим не пишаюся. Це просто збіг обставин. Так, наступного дня цих хлопчаків спіймали старійшини азербайджанської спільноти, люди дорослі, – і одразу погасили конфлікт. Я на цьому навіть не хочу акцентувати увагу.
– Чи є у планах пошук "лосів" в інших містах?
– Цей проект не створений для заробітку, скандалів, хайпу. Ми не ставимо собі за мету зібрати якомога більше донатів. Цей проект, перш за все, – громадянська позиція. Я за це вболіваю з 2014 року, коли перемогла Революція Гідності. Подумав: "А чим я можу бути корисний для своєї країни?" Я – не народний депутат, не держчиновник, але, як активіст, надаватиму розголосу проблемам. Сергій Болотніков мислив у тому ж напрямку і переконав мене: "Давай робити "Лося". З’ясувалося, що це може бути доволі успішним медійним проектом. Згодом Сергій пішов, але я не мав морального права кинути справу напівдорозі.
Розширитися на інші міста можна, якщо б це дозволяли фінанси і час. Потрібно оплатити переїзд, послуги оператора і так далі. Наразі ресурсів недостатньо, щоб будувати мережу. До того ж, було б добре знайти кількох однодумців, адже зрозуміло, що у Львові – одна культура, в Одесі – інша, а в Харкові – ще інша.
Розкрию невеличкий секрет. Місяць-два тому мені написали люди зі Львова: "Ми хочемо робити те саме. Допоможіть нам". Я їм усе розписав по пунктах. "Хлопці, ми з радістю вас прорекламуємо, зробимо промо і будемо раді, якщо процес дійсно піде". А ще до мене звернулася людина з Херсону – ми опосередковано знайомі. Цей чоловік також хоче ловити "лосів", я вже вислав йому наліпки. Наш рух так чи інакше розширюється.
– Як поводитись із "лосями" у конфліктних ситуаціях – коли запахло рукоприкладством?
– Моя позиція така: у бійку я лізти не буду. Нехай опонент ображає, брутально лається – байдуже. Цими словами він лише демонструє свій рівень і виховання. У коментарях читаю, як правило, одне і те ж: "дякую вам за терпіння", "дякую за професіоналізм", "як ви це все витримуєте?" .
Якщо конфлікт доходить до того, що ваш опонент тягнеться за зброєю, то зрозуміло, що краще – відійти подалі: "Давай заспокоїмося і вирішимо це питання". Інстинкт самозбереження – на першому місці. Дотримуюся позиції, що немає нічого ціннішого за людське життя та здоров’я.
Як усе відбувається? Спершу інформуємо людину про порушення. Завжди чуємо одні і ті ж відмазки: "Немає де паркуватися". Але ми спеціально обираємо такі місця, де паркінги – поруч (Усміхається). Показуєш їм: "Паркінг – ось тут". Погоджуються перепаркуватись – все, в чому проблема? Якщо ж ні – пропонуємо дочекатися поліцію. І тільки потім, коли діалог доходить до стадії загострення, ми змушені наклеїти наліпку – як попередження.
Активізм – це добре, але не завжди безпечно. Тому ніколи не працюйте один. У кадрі я – один, але поруч перебувають небайдужі люди, які готові допомогти. По-друге, якщо ви бачите, що вам щось загрожує, просто зупиніться і відійдіть. По-третє, якщо отримали погрози, не соромтеся написати заяву у поліцію. Це буде вашою страхівкою.
Ще одне важливе правило: будьте максимально компетентними у тому, що робите. Боротьба проти незаконних забудов, чи, скажімо, за зелені насадження – ви повинні знати усе. Чому це – зелена зона? Чим вона відрізняється від газону? Що таке природоохоронна зона? І так далі. Щоб людям, які з вами спілкуються агресивно, ви могли відповідати буквою закону і здобути моральну перемогу.
– Чому з проекту пішов Сергій Болотніков?
– Я бачив багато коментарів у стилі "його залякали", "вони посварилися між собою" і таке інше. Відповім чесно – як є. Ми запустили проект "ТаТоТаке". Сергій – така людина, яка любить усе контролювати, у хорошому сенсі цього слова. Як керівник, він повністю впрягся у роботу. Пошук і розробка тем, сценарій і навіть монтаж.
Щоб ви собі розуміли, як робиться "ТаТоТаке"… Люди прокидаються після Ліги чемпіонів чи інших важливих матчів і за горнятком ранкової кави вмикають свіжий випуск. Болотніков у цей момент тільки лягає спати. Він працює над "ТаТоТаке" до сьомої ранку. Ми закінчували писати програму о першій-другій ночі, після чого Сергій їхав додому і монтував це всю ніч. Добрячий шмат роботи!
Коли ми запустили "Лося", він автоматично впрягся у ці обов'язки також. Тут тексту практично не було, але Болотніков взяв на себе ведення сторінки у Facebook, пошук тем, локацій, переговорів щодо реклами. Він якось тягнув це все, але у певний момент сказав: "Мені реально важко – бракує часу".
Насправді Болотніков хотів піти влітку – от десь зараз. Але плани змінилися – він покинув "Лося" передчасно і достатньо несподівано. "Хлопці, ще тиждень і все – мене немає". Ось так Сергій пішов. Жодних підводних течій тут немає.
– Продовжимо тему. Чому ви пішли з "ТаТоТаке"?
– Тут також усе доволі банально. Я пішов, бо запрошували в інший проект на YouTube. Мені відводили рубрику – повинен був стати повноцінним розслідувачем та інсайдером. Я пішов із "ТоТаТаке", а там не склалося. Не зійшлися у творчих та деяких інших моментах. Тож я зосередився на "Лосі", адже сказав Болотнікову "до побачення" і він вже встиг запросити іншого співведучого. Більше того, повертатися назад – неправильно. Але я не скаржуся. Тим паче, зважаючи на мої пости у Facebook, які чомусь активно цитуються у ЗМІ, я не випадав із футбольно-спортивного життя (Сміється).
– У спортивній журналістиці ви зробили собі ім'я, працюючи на "Плюсах", звідки вас звільнили у 2017-му. Чому так сталося?
– Ох, ця тема – дійсно делікатна. Для мене вона дотепер – щемна. Скажу чесно: я не знаю досі, чому так сталося. Не маю жодних офіційних пояснень.
Керівник редакції "Профутболу" – Степан Щербачов. Рік 2016-й. Відбувається планове підвищення зарплат в усій компанії. Процедура така: викликають кожного працівника, керівник департаменту видає папірець: "Твою зарплату підвищили на стільки-то". Заходжу до Щербачова. Переговорили кілька хвилин. Він мені сказав: "Ти – найкращий". Це – 2016-й.
А у 2017-му я з "найкращого" став людиною, яка потрапила у список на скорочення. Щербачов так і не назвав мені причини, обмежившись формальним: "Скорочують" (Сміється). За яким критерієм воно відбулося – невідомо. Я сприйняв це стоїчно. Вирішив рухатися далі і професійно розвиватися.
На думку спадає мій сюжет про 2 роки діяльності новообраної ФФУ. Багато кому він сподобався, був резонанс. І після цього сюжету я чомусь ніяких серйозних речей не робив – не пропонували. А невдовзі повідомили про скорочення. Ось так.
У мене є певні припущення, але я б не хотів їх озвучувати, щоб це не було якимось наклепом. Думаю, ви стежите за тим, як я пишу у Facebook. Роблю це, по суті, як цивільна особа. Але потім ці речі підтверджуються. Якщо це – чутка, інсайд, я перевіряю інформацію у різних людей. Якщо ж знаю, що це – правда, хоча й немає документального підтвердження, пишу, бо переконаний, що воно рано чи пізно випірне.
Так було з історією арбітра Сергія Беккера, у якого трапився інсульт. Я дав цій інформації хід, вона вийшла у новинах і через три години на це відреагувала ФФУ. Чому я так зробив? Бо був упевнений. Щодо причин свого звільнення не впевнений, тому наразі мовчу. Настане час – і я розповім більше деталей. Наразі нехай це буде маленькою інтрижкою.
– "Плюси" – це Коломойський. Ви перетиналися?
– У мене ніколи не було безпосереднього спілкування з Коломойським. Мені навіть не випадало можливості взяти у нього інтерв’ю тет-а-тет. Буквально кілька запитань йому поставив під час імпровізованих виходів до преси. Якщо ще хтось пригадує, я був першим ведучим "Профутболу" у 2010 році – разом із Лідією Таран. Тоді ходили чутки, що Коломойський дивиться цю програму, що вона йому цікава. Із ним спілкувався Ігор Циганик, я – ні.
Моє ставлення до Коломойського? Нехай про нього говорять дії. Футбольний клуб Дніпро – його фактично немає… ПриватБанк… Міжнародні авіалінії, від сервісу яких постійно плюються клієнти у соцмережах. Зараз Коломойського направду дуже багато. Порахуйте, скільки він роздав інтерв’ю від початку року. Статус ексклюзивності давно втрачено. Кожне його інтерв’ю розтягують на цитати, але їх щоразу менше.
Не скажу, що це – комплімент. Коломойський вміє відчувати настрої суспільства і грати на них. Свого часу він наполегливо боровся за телеканал "1+1". Чому? Тому що прекрасно розумів: це дуже потужний інструмент впливу. Зрештою, домігся свого, ставши повноцінним власником "Плюсів". І "Плюси" зробили свою справу. Фактично, цей телеканал зробив Зеленського президентом України. Там крутився "Квартал" і "Слуга народу". Там Зеленський створив хайп у новорічну ніч. Цього виявилося достатньо.
Порошенко не поборов Коломойського, хоча упродовж 5 років мав достатньо адмінресурсу і можливостей. Він міг притягти Коломойського до відповідальності за ПриватБанк. Всі ми чули, читали і бачили, що коли цей банк націоналізували, там була діра у 6 мільярдів доларів. І далі була купа розслідувань на тему, як Коломойський і партнери вивели ці гроші за допомогою своїх схем. Ось у цьому – велика помилка попередньої влади.
– Упродовж тривалого періоду у ваших розслідуваннях фігурували Колліна, Лучі, Павелко. Зараз, у сухому залишку, які ваші відчуття після цієї боротьби?
– (Усміхається) Це – добре запитання. Я не тішитиму себе ілюзіями. Я не проти Колліни боровся. Не ставив завдання бомбити його чи по-журналістськи мочити. Чому це почалося? Я виявив, що у нас упродовж років заплющують очі на кричущі порушення.
Найбільше мене вразив випадок із арбітром, який приїхав п’яним судити матч у Сімферополі. Цей арбітр – Кузьмін. За моєю інформацією, за день до гри він випивав. Настав день матчу, а суддя – не в кондиціях. Почали терміново шукати йому заміну – викликали арбітра із Одеси.
Про це доповіли Колліні. Колліна неймовірно розлютився. Він сказав: "Кузьміна звільнити з арбітражу". Абсолютно правильно – я аплодую Колліні за це рішення. Але потім, як мені стало відомо, Кузьмін підключив свої зв’язки у федерації. "Послухай, П’єрлуїджі, за цю людину просять. Давай, треба". І Колліна, вочевидь, подумав: "Та ну його, те болото. Чому я повинен боротися? Зарплата ж капає". Італієць погодився, але поставив умову: "Нехай судить, але тільки не в УПЛ, бо це буде ганьбою". Кузьміну дали Першу лігу, де він красиво собі досудив.
Якщо ти сказав "А", то навіщо дав задню і не сказав "Б"? У світі Колліна – мегаавторитет, проте в Україні він піддався правилам договірняків і, по суті, став їхньою частиною. Я розповів тільки про один випадок, а таких випадків – вагони!
Ця людина – гастарбайтер, найманий працівник, який, як з’ясувалося, приїжджає в Україну раз у три місяці, і з панського плеча затуляє усім рота. Це він буде ставити мене на місце?
Я прийшов на одну прес-конференцію – Колліна ледь не вистрибнув із трусів від гніву. Наступну прес-конференцію він дав через рік і три місяці. Я прийшов знову і поставив одне-єдине запитання. Італієць почав скандалити і зупинив цю прес-конференцію. А невдовзі тихенько попрощався з Україною. Багато хто пов’язував це зі мною, але ні. Це простий збіг обставин.
– Лучі...
– Щодо Лучано Лучі, то можете так і написати – це моє антидосягнення. Він проводив щорічний збір арбітрів у Туреччині – там вони проходять тести і так далі. У мене є інформація, що на якихось планових зборах Лучано прямо так і сказав: "Якщо я дізнаюся, що хтось із вас спілкується з Андріюком, ви закінчите кар’єру". Мені це не вкладається у голові. Усі бояться.
Лучі – гідний послідовник Колліни. Він погрожує арбітрам за спілкування із журналістом. Хто він такий? Кім Чен Ин? Це що, якась Північна Корея? Все дуже просто: в українській спортивній журналістиці немає єдності, на жаль. Я прекрасно розумію: не кожен журналіст може рити, копати. Але, народе: якщо ви побачили розслідування чи якісь факти, чому ви не можете відреагувати на готове? Просто запитати у тих же Лучі чи Павелка: "А чому так?"
У вересні 2017 року була інформація про диплом Костюченка. Після цього він не з’являвся на пресі. Зараз усе заспокоїлося. Ніхто з журналістів не поставив йому запитання: "Вадиме Костянтиновичу, що з вашим дипломом? Може, ви його покажете?" Першим, хто поставив Костюченку це запитання, був я – у своєму фільмі "Операція Федерація". Ну от, зараз на мене образяться (Усміхається).
На початку року журналісти видання Deutsche Welle знайшли докази, що Андрій Шевченко причетний до бізнесу Абрамовича. Я маю підозру, який там бізнес. Йому, вочевидь, запропонували увійти в долю і бути формальним директором. Проте журналісти це накопали. І виглядає це не дуже: "Андрій Шевченко веде бізнес із представником країни-агресора". Можна ж і такий заголовок – він буде правильним. У матеріалі Deutsche Welle була примітка: "Ми попросили Шевченка прокоментувати ситуацію, але він нам не дав цього коментаря".
Далі – матч збірної України у Португалії. Перший вихід Шевченка до преси після цієї історії. Мене там не було, але я б поставив йому це запитання: "Андрію Миколайовичу, була стаття. Ви можете її прокоментувати?" Я проглянув усю прес-конференцію. Ніхто з журналістів цього не запитав. Їхня логіка така: ми будемо запитувати тільки про спорт, голи та очки. Ну, ок.
– А Павелка навіщо ви діймали?
– З Павелком у нас особливі стосунки (Усміхається). Частково ця історія нагадує випадок із Колліною. Повернімося до мого останнього серйозного сюжету на "2+2" перед звільненням. Тоді це робилося редакційно, колективно – ідея була не моя. Нагадаю, Павелко очолив федерацію у 2015 році. Звичайно, щоб провести усі реформи – потрібен час. Упродовж 2 років його ніхто не чіпав. Не було розслідувань, критики.
Але минули 2 роки. У редакції ми вирішили: час відповідати, що зробила твоя федерація за цей час. Вже тоді я бачив, що у федерацію зайшли дуже багато народних депутатів. І от коли став розпитувати Павелка про нардепів, про людей, які були причетними до заворушень проти Євромайдану (Віктор Межейко), Андрій Васильович почав викручуватися. Я бачив, що у нього немає відповідей, але він намагався говорити багато і ні про що.
З того часу пішла конфронтація. Я вирішив таки вивести його на чисту воду – без пересмикувань і перекручувань. Якщо моя інформація не відповідає дійсності – нема питань. Якщо дадуть докази – я готовий публічно вибачитися.
Федерація – це той орган, який керує футболом. Я подивився, скільки там тем, які можна розслідувати, і зрозумів – роботи вистачить з головою. А якщо взятися ще й за клуби – доведеться клонуватись (Сміється).
Коли запитуєш у Павелка: "Андрію Васильовичу, ну ви ж народний депутат. Чи не будете використовувати футбол для депутатства? Або депутатство – для футболу?" – він починає давати відповіді, від яких смішно. "У федерації – 10 народних депутатів, а ви – 11-й". Знаєте, що відповів Павелко? "Ну хіба я винен, що ця людина – народний депутат?" (Сміється). Я сміюсь. А як іще реагувати?
– Кого з футболістів, тренерів та функціонерів ви поважаєте і чому?
– З тренерів мені подобається Олександр Головко, хоча ми персонально не знайомі. Я кілька разів бачив цю людину і читав його інтерв’ю. За фактом він – продукт радянської епохи. Але помітно, що намагається йти в ногу з часом і цікавиться сучасними трендами.
Мені сподобався один епізод з інтерв’ю Головка, і я готовий процитувати. Його запитали: "Чому наші футболісти програють важливі матчі, не вміють тримати удар?" Він відповідає: "Знаєте, можливо це – від релігії. У православній українській церкві ти повинен стояти, опущена голова, смиренність. Натомість у римо-католицькому храмі ти сідаєш, почуваєшся впевнено. Навколо метушаться діти – ніхто їх по пальцях за це бити не буде. Тому у них з дитинства формується такий менталітет". Я із цим згідний.
Зрозуміло, що мені імпонує Володя Єзерський – своїм характером. Він же – Скорпіон, як і я. Пригадую, Єзерський розповідав історію про Костянтина Кравченка. Це було ще у Дніпрі, в епоху Кучеревського. Під час тренування всі працюють, а Кравченко не добігає – на розслабоні. Тут не добіг, там недопрацював. Костя – ще юнак, а Єзерський вже з чималим досвідом.
"Молодий, ти що? Я тут бігаю, а ти філониш. Працюй давай!" Кравченко у відповідь "ха-ха" і знову не добіг. Єзерський відрегаував блискавично – запотиличником. Вломив з метою профілактики. Кучеревський до Володі: "Геть з тренування!" Але потім, вже після тренування, Мефодійович тихенько підійшов до Єзерського: "Володя, дякую! Ти все зробив правильно" (Усміхається).
Був ще один випадок. Шахтар виграв Кубок УЄФА у Стамбулі. Команда сідає на автобус до аеропорту. Я стояв з іншими журналістами, неподалік – Мармазов. Він помітив, що йдуть бразильські легіонери, і відтісняє репортерів: "Дайте пройти". Мармазов не побачив, що з нами спілкувався Єзерський. Володя повертає голову – і до прес-аташе: "Руслан! То нічого, що я тут?" Присадив Мармазова. Мені сподобалося, що Єзерський не змовчав у цій ситуації.
Не можу не відзначити Сашка Караваєва. Він – дуже порядна, вихована людина. Я не знаю, який Караваєв у побуті, але у футболі – це неймовірний трудяга, який ніколи не створюватиме конфліктів у команді. А ще він – гарний сім’янин. Сімейні цінності у нього – на першому місці. Це дуже класно. Як прикро, що футболіст, який не купує Мазераті чи Феррарі, який не є зіркою Instagram чи YouTube, нашим уболівальникам не настільки цікавий. Його ж не залайкаєш.
– Згадався нещодавній скандал із збірною України U-18. По-перше, як перемкнути цей рубильник у головах наших молодих футболістів? По-друге, чи вірите ви у щирість їхнього розкаяння?
– Коли я прочитав ту статтю, у мені все перевернулося. Добре, давайте повіримо їм на слово. Можливо там усе перекрутили. Можливо наших гравців банально підловили. Але, хлопці, якщо ви – команда, яка б’ється за честь країни, чому ніхто з вас не записав відеозвернення, де б сказав: "Росія – агресор! Ми – за Україну. Нам дуже шкода, що це перекрутили і використали проти нас, але повірте – це брехня".
Я гарантую: якщо б людина записала таке відео і виклала в Instagram, воно б моментально розлетілося. Всі претензії до нього і, можливо, всієї команди – відпали б. Я б тоді й сам вибачився: "Народе, погарячкував. Мене кремлівські пропагандони спантеличили".
Замість того, щоб це зробити, футболіст Литвиненко забігає до мене у Facebook і починає повчати: "Журналісти, не піартеся на цій темі". "Чому ти до мене прийшов? – відписую. – Я взяв першоджерело – російський сайт".
Вважаю, що це – дуже прикро. Не ведеться (і не велася) системна робота. Якщо ми пригадаємо Ігри в Ріо, 2016 рік, – це з тієї ж опери. Летять наші бадмінтоністи, легкоатлети – і з ними в тому ж літаку летить пропагандонка Скабєєва! Вона позаписувала їх усіх. І наші розповідають: "Російські легкоатлети, яких дискваліфікували, – це політика, їх задушили". Скабєєва робить чистісінькі пропагандонські сюжети, мовляв, які ж українці мишебратья. І коли спалахнув скандал, що наших спортсменів просто використали, на це швиденько почали реагувати наші чиновники: "А-я-яй, ми будемо з ними говорити – щоб вони не давали росіянам інтерв’ю". А де ж ви були до початку Ігор?
Та сама претензія – до Федерації футболу. Якщо ви берете патріотизм за основу, якщо ви кричите "Слава Україні", то чому ж ви не провели цю роботу раніше? Юнацьку збірну, наприклад, поселили в тому ж готелі, що й росіян. Потрібно було одразу попередити тренерів і гравців: "Бажано не спілкуватися. І жодних фотографій чи постів в Instagram!"
Я не знаю, хто писав ці тексти Литвиненку і Мудрику, але для мене вони звучать непереконливо. Якщо ти хочеш переконати людей, це потрібно робити інакше. Розумію: вони – спортсмени. Щось зараз скажуть, а потім доведеться знову перетнутися зі збірною Росії. Хочеться і рибку з’їсти, і… Але настає такий момент, коли потрібно визначатися. Як от Роман Зозуля. Він прекрасно розуміє, що коїться на фронті. І допомагає, чим може.
– Що думаєте про вперте ігнорування Зозулі тренерським штабом збірної України?
– Моя версія: Шевченко справді з якихось причин боїться Зозулю. Він вважає так: я робитиму все, що заманеться, і коли буде позитивний результат – це забудеться. Така логіка має право на життя. Але якщо результату не буде, йому пригадають усе.
Особисто мені прикро, коли гравців не викликають за спортивним принципом. Це відрізняє нас від цивілізованих країн. Я не пригадую, щоб в Англії не викликали гравця, який буквально рве і метає в АПЛ. Такого тренера преса буквально з’їсть.
У нас же вважається, що тренеру дозволено все. Ми нічого не доведемо. Тренер скаже: "Я – художник, я так бачу". Але в житті бувають різні ситуації. Є закони карми. Я вважаю, що карму гнівити не потрібно. І тренувати, і жити, і писати треба по честі.
– Олег Гусєв близький до того, щоб відмовитися від уболівання за збірну України, якщо натуралізація триватиме…
– Гусєв сказав добре. Але мені цікаво: якби він досі був гравцем цієї збірної, чи сказав би такі ж слова? Так чи інакше, нам вже вилізла боком натуралізація Мораєса. Справа нібито закрита, але ще є апеляції. Я не виступатиму проти федерації, а хочу пройтися конкретно буквою закону, бо спеціально цікавився цією темою.