Антон КРАМАР: "Коломойский обещал "Буковине" миллион долларов за победу над "Севастополем" и полмиллиона за ничью"

Захисник ЛНЗ-Лебедина Антон Крамар у великому інтерв‘ю розповів про враження від ЛНЗ, пік кар‘єри в Севастополі, гроші, вплив Олександра Рябоконя, бенкети від Левандовського і нове життя.

- Були варіанти різні: і в Черкасах залишитися, і з Першої ліги дзвонили (Миколаїв, Краматорськ), і з Другої ліги (Верес, Полісся) та інші варіанти. Але ж мені, по-перше, не 20 років, по-друге, в мене двоє дітей і, якщо їхати кудись, то заробляти нормальні гроші. А їхати, аби просто грати й платити за квартиру і їжу не сильно цікаво. Я цього не захотів. Це не те, що я хочу поїхати в Барселону, просто це поїхати собі і сім‘ї в мінус. Я зараз уже по-іншому мислю. Якби я сам був, то може і поїхав би, а так треба все будувати інакше, щоб не тягти рідних в інше місто і виживати там. Тому з Черкасами контракт вирішив не продовжувати і півроку сидів дома, але постійно спілкувався з Василем Гречаним, тому скористався варіантом з ЛНЗ.

– Ти пограв у десяти професіональних клубах. Де був твій пік?

– У Севастополі за сукупністю факторів. Це була команда зовсім іншого рівня серед тих, у яких я грав. І підхід до футболу, і організація, і фінансовий аспект – зовсім інший рівень. Особливо, коли виходили в Прем‘єр-лігу. Там і по футболістах команда була дуже пристойна: Дуляй, Левандовський, Малиновський, Караваєв, Танчик, Ковпак, Махновський, Литовка, Будківський – усі хороші. І тренер тоді ж Кононов був, який зараз у московському Спартаку працює. Також Рябоконь нас тренував. Це був дуже високий рівень футболу як для мене. Там я сильно виріс як футболіст у тактичному та ігровому плані. Коли варишся в кухні з такими партнерами, то сам зростаєш. Там я дебютував у Прем‘єр-лізі і виграв Першу лігу. До цього був у Львові, де забив 8 голів, але це був більше як трамплін. Якби гроші не зникли у команди, то могли б і за УПЛ боротися спокійно.

– При цьому в Севастополі ти не був основним.

– Так, я не грав усі ігри по 90 хвилин. Десь я грав переважно у складі, десь частіше виходив на заміну. При Кононові це було 50/50 – склад/не склад, бо тоді я грав опорника, а там були Левандовський і Дуляй. Утім, я завжди почувався потрібним команді й тренеру. Була постійна ротація. З Динамо в УПЛ я грав правого захисника в основі.

– Що там тобі найбільше запам‘яталося?

– Та майже кожен день. За ці два з половиною-три роки я багато чого побачив. Ми коли тільки прилетіли туди і прийшли на перше тренування, у роздягальні Левандовський телефонує дружині: «Ало, ти де?», – «Я не змогла вилетіти», – «Я ж тобі казав. Ну добре, зараз чартер тобі викличу». Розумієш рівень? А ми там прості хлопці зі Львова приїхали. У мене аж вуха завернулися. Приїжджаєш і розумієш, що там багаті люди і все по-іншому. Коли у сина Маріуша був день народження, то запрошувалася команда КВК, якісь артисти обов‘язково, усе на березі моря, бенкети нереальні. Контраст із тим, що було до цього. Левандовський знімав триповерховий будинок за 5000$ і постійно запрошував усю команду футбол дивитися, коли Ліга чемпіонів – всі приїжджають, він усім пригощає: їмо, п‘ємо – все забито їжеє та напоями. Він був організатором по таких заходах. Потім дізнаємося, що витратив 10-15 тисяч доларів на гуляння. Щедрий хлопець. А Дуляй, наприклад, був інший. Якщо Маріуш на Каєні їздив, то Дуляй на звичайному Хюндаї, був економним. Але я чув, що у нього в Сербії своя дитяча школа. Він був максимальним професіоналом: перед тренуванням тренажерний зал, після – теж робота, не пив, не курив.

Ну і звісно, зовсім інший рівень футболу в Севастополі запам‘ятався, особливо коли Кононов був. Багато чому він навчив у тактичному плані. До цього думаєш: та я ж уже професіонал і багато знаю, але зіштовхуєшся з таким і розумієш, що ти дикун насправді.

– Де у тебе були максимальні фінанси в кар‘єрі?

– Там же – в Севастополі. У футболістів зарплати були по 20-30 тисяч доларів. Це ті гроші, які в принципі були всюди в Прем‘єр-лізі до війни. Потім усе дуже змінилося. До війни в Першій лізі нормально було 1-1,5 тис. доларів премії і зарплата 1,5-2,5 тис. доларів. Зараз такі гроші – це космос у Першій лізі. 15-20 тисяч гривень приблизно – це норма. Так само і в УПЛ: 20-30 тисяч доларів було нормально в Кривбасі чи Арсеналі. А зараз 10-15 тисяч це дуже пристойно, не враховуючи Шахтар і Динамо. Зрозуміло, що нас тоді розбалували. І легіонери їздили сюди, бо грошами манили.

– Різкі зміни сильно вдарили по тобі?

– Я завжди звітував собі скільки і що в мене є. Голова не паморочилася. Я розумів, що треба купити житло та інші необхідні речі. А куди діватися нам футболістам? Ми з дитинства цим займаємося і тільки цим можемо заробляти.

– Найбільшу премію пам‘ятаєш?

– Так. Але це була специфічна премія. У сезоні 2011/2012 запорізький Металург боровся за путівку до Прем‘єр-ліги з Севастополем, якому я належав, але був в оренді в Буковині. Так от, в останньому турі Буковина грала з Севастополем. Морякам треба була лише перемога, щоб вийти в УПЛ. Коломойський пообіцяв Буковині мільйон доларів за перемогу над Севастополем і півмільйона за нічию. Ми зіграли 1:1. А я в тому матчі не грав, бо за умовами контратаку не міг виходити проти Севастополя, однак гроші отримав. Ті, хто були в основі заробили близько 18 тисяч доларів, а я трохи менше.

Ще пам‘ятаю, коли починав у Черкасах кар‘єру в 2006 році, ми виграли п‘ять чи шість матчів підряд і з нами одним платежем розрахувалися за ці ігри. Це вийшло до 4 тисяч доларів. Для мене вісімнадцятирічного це був космос, я їх розклав і фотографував. Половину віддав батькам на ремонт.

– Як Олександр Рябоконь, нинішній тренер Десни, вплинув на твою кар‘єру?

– Знакова фігура для мене. Він дав мені дорогу ще в Черкасах. Тоді був ценз у Першій лізі, що в складі мав грати обов‘язково один футболіст 1988 року народження і я саме потрапив на це. На друге коло чемпіонату Рябоконь прийшов у команду і почав стабільно ставити мене в основу. У нас одразу склалися хороші стосунки. Він любить передусім працьовитих футболістів, у яких рот на замку, і цінує людські якості. Я таким був. Пізніше він мене забрав у Львів. Там ще така ситуація була: у Білій Церкві мені посеред чемпіонату прямо сказали, що я не гратиму, тож я два місяці бігав за Явір-Смілу під керівництвом Василя Гречаного. Тоді здалося, що я вже вище області не стрибну. Я зателефонував Рябоконю і він мене забрав у Львів, який для мене став трампліном. Там і з Грицаєм разом пограли. Ще пізніше Рябоконь узяв мене в Десну. Розумієш, у нас з ним були такі стосунки, та і зараз так само, я міг йому зателефонувати і сказати: «Так і так, Дмитровичу, вам потрібен футболіст?», а він відповідав: «Так, приїжджай, когось виженемо». Наче і жарт, а наче і не жарт.

– Чому Черкаський Дніпро не вийшов в УПЛ за підсумками сезону 15/16?

– Чесно, не знаю. Це загадка, ти ж розумієш. Купа різних теорій, але ніхто точно не скаже. Є офіційна інформація і закрита. Просто в кабінетах так вирішили. Я так само нічого точного не знаю. Клуб поставили перед фактом, що ми не виходимо.

– Команда була готова до підвищення в класі?

– Ну, а чого ні? Зрозуміло, що це інший рівень, але в Черкасах на той момент також була непогана команда. Усі хлопці були голодні до такого виклику. Щодо інфраструктури, то нічого не