Он заинтересовал Диего Симеоне: украинец стал капитаном аргентинской команды и мечтает о сборной Украины

Річард Лазарєв – одна з головних надій аргентинського клубу Ланус. Запам'ятайте ім'я цього парубка.

Густаво Бланко Лещук та Дієго Клімович – найбільш відомі аргентинські футболісти українського походження. Українська еміграція в Аргентину відбувалася не тільки на початку минулого століття, але й у непрості 90-ті.

Річард Лазарєв – аргентинський футболіст українського походження, який виховувався у Бока Хуніорс та Рівер Плейт. За чутками, на цього хлопця поклав око сам Дієго Сімеоне.

"Футбол 24" поспілкувався з Ігорем Лазарєвим, батьком Річарда, про їхню еміграцію в Аргентину, життя у новій країні, місцевий футбол та кар’єру сина.

– Ігоре, розкажіть свою українську історію. Чим ви тут займалися, якою була ваша професія, де мешкали?

– Мої батьки походять з Алчевська Луганської області, але все життя в Україні я провів у Білій Церкві та її околицях. Це – мала батьківщина моєї матері. Ми туди переїхали родиною майже відразу після мого народження. Моя дружина – із військового містечка Узин, що поряд із Білою Церквою. Спочатку я працював сержантом у поліції, потім перейшов у приватну агрофірму керівником відділу безпеки. А жона працювала акушеркою в Узинській лікарні.

– Як доля занесла вас у далеку Аргентину?

– Після аварії на ЧАЕС наш старший син Олександр почав сильно хворіти, мав великі проблеми із легенями. Нам нічого не залишалося, як їхати із країни в пошуках належного клімату для життя сина, щоб не залишити його інвалідом.

Якраз у цей час між Україною та Аргентиною був підписаний договір про можливість для людей, які мешкали в зоні радіоактивної дії, легально переїхати до цієї південноамериканської країни з правом проживання та еміграції. Ми тут із 1998 року. Через два роки подали документи на отримання аргентинського громадянства. Ходили всією родиною на курси вивчення іспанської мови. Через 5 років вже мали аргентинські паспорти.

– В Україні ви встигли трохи пограти у футбол.

– Наша Терезинська спортивна школа мала обласне значення. Наталя Тарханова у метанні диска стала чемпіонкою Європи. Це моя знайома. Тільки я жив удома, а вона змушена була мешкати в гуртожитку. Терезинська команда виступала у першості Білоцерківського району. Окрім того я грав за обласну команду Рось із Білої Церкви.

Згодом спробував свої сили у другій лізі чемпіонату Польщі. Але зіткнувся із проблемою документів. Щоб грати там офіційно, належало мати польську дружину або ж громадянство цієї країни. Вимагалося працювати та паралельно грати у футбол. Такими були тодішні реалії.

– Чим ви займаєтеся в Аргентині? У якому місті живете?

– Мешкаю із сім'єю у Буенос-Айресі. У новій країні довелося розпочинати з нуля. Належало братися за важку роботу: будівництво, миття посуду, ремонт, охорону. Змушений був постійно змінювати місце проживання. Але крок за кроком підіймався вгору.

Мені допомогла українська діаспора. Познайомили з одним відомим дизайнером. Почав працювати на нього. Коли отримав громадянство, почав навчатися. Отримав фах психобiоенергетичного терапевта та професiйного масажиста. Без роботи зі спортсменами не обходиться. Відновлюю футболістів після операцій фізично та психобiоенергетично. Старший син вже виріс і живе окремо. Працює у сфері ІТ.

– Чи бували в Україні після того, як емігрували в Аргентину?

– На жаль, ні. За 20 років додому так і не вдалося потрапити. Спочатку був важкий період адаптації у новій країні. У 2002 році по Аргентині вдарила важка криза. Довелося складно із роботою. Народився другий син, який потребував багато уваги.

– Зараз ваш син Річард Лазарєв подає великі сподівання у футболі. Розкажіть про нього.

– Першого травня йому виповнилося 18 років. Капітан юнацької команди Лануса.

– На якій позиції він грає?

– Спочатку діяв на позиції центрального півзахисника. В Аргентині є такий період, коли із 7 до 12 років молодого футболіста пробують на різних позиціях, дивляться, де він найкраще себе проявить. Адже футболісти ростуть і в них розкриваються нові можливості. Річард зупинився на позиції центрального захисника. Також може зіграти на правому фланзі оборони.

– Як в Аргентині відбувається відбір молодих гравців?

– Аргентина – дуже розвинута країна в плані футболу. Тут масовість цього виду спорту просто вражає. На кожному кроці – маленькі клуби. Існують спеціальні ліги команд між районами. Це називається "футбол бебі", або "футбол чекіто" – коли зовсім юні футболісти вже мають можливість грати, змагатися між собою на міні-футбольних майданчиках. Там мають право виступати до 15 років, але здебільшого із 7-8 років переходять у професіональні клуби, увагу яких привернули.

– За які клуби виступав ваш син?

– Спочатку ми жили в районі Палермо. Там Річард і починав грати – за Атлетіко Палермо. У цьому клубі свого часу розпочинали брати Ігуаїни. Вони досі підтримують рідну команду. Наша сім'я знайома із ними особисто.

Річарда відібрали до знаменитої школи Бока Хуніорс. Але добиратися до школи Боки було складно. Дружині належало проїжджати трамваєм усе місто. Район – не найспокійніший. Дружина хвилювалася за власну безпеку та безпеку сина.

Натомість поруч із нашим домом розташована школа Рівер Плейт. Відразу після першого дня перегляду нам запропонували залишити сина у них. З 2010 по 2016 роки Річард грав за цей клуб. Разом із ним виступав син Аріеля Ортеги.

Звичайно, що Рівер – великий клуб, який проводить ретельну селекцію на молодіжному рівні. Річард потрапив у таку ситуацію, коли на певному етапі, можливо, не все йому вдавалося. Це нормальні речі для дитячої фізіології, коли дитина ще росте.

В Аргентині конкуренція за місце у клубах – вкрай велика. Навіть на рівні юнацьких команд охочих дуже багато, батьки докладають максимум зусиль, щоб їхня дитина потрапила у футбол. Тому з часом Річард опинився у Ланусі. У цій команді він грає й зараз. Є капітаном команди своєї вікової категорії. Його визнали найкращим молодим захисником Лануса.

– Ланус – який це клуб?

– Це не Бока Хуніорс і не Рівер Плейт, але він вважається одним із лідерів у плані становлення молодих аргентинських гравців. За мірками Аргентини – це середняк. Тренувальний процес базується на основі методології Барселони.

– Які сильні якості у Річарда?

– Насамперед, лідерські чесноти. Недарма Річарду довіряють капітанську пов’язку. Він керує обороною команди, у роздягальні допомагає гравцям налаштуватися на матч. У команді – як помічник тренера. Капітанську пов’язку йому довірила сама команда – має авторитет серед гравців. На полі мій син – думаючий футболіст, намагається діяти на випередження. При цьому – непоступливий у єдиноборствах та гарно діє у персональній опіці. А ще – дуже компанійський хлопець, завжди захищає партнерів.

– Кого з відомих футболістів він нагадує за стилем гри? Хто його кумир?

– Серхіо Рамос та Ніколас Отаменді. У Рівері порівнювали з Піке.

– Ланус вже запрошує його до першої команди?

– Найкращих гравців із молодіжних команд запрошують до другої та першої команди на спільні тренування. Річард вже мав можливість тренуватися із резервом та першою командою. Тренери задоволені його грою. 18-річний Педро да ла Вега вже зараз виступає у першій команді. Гравцям атаки простіше перейти у дорослий футбол, тому що вони не потребують таких чималих фізичних кондицій, як центральний захисник.

– Була інформація, що за Річардом Лазарєвим стежить Дієго Сімеоне. Чи справді ваш син вже користується попитом серед європейських клубів?

– Цим займається наш менеджер. Знаємо, що сином цікавилися 3-4 клуби. Поки що Річарду потрібно пройти становлення у футболі. Звичайно, що такі розмови тільки додають йому позитивних емоцій, ще більшого бажання працювати над собою. Мій син – цілеспрямований хлопець, який хоче реалізуватися у футболі. Після тренувань він йде у тренажерний зал і займається додатково. Вдома разом працюємо над координацією його гри.

– На етапі становлення краще залишитися в Аргентині, чи одразу шукати можливості проявити себе у Європі?

– Стиль Річарда ближчий до європейського футболу. Українське походження дається взнаки. У Європі більші можливості для розвитку. В Аргентині конкуренція у юнацькому футболі така велика, що тренерам залишається тільки обирати найкращих.

Мені ж доводилося працювати із сином індивідуально – у парку, майже щодня, чи у суботу, коли немає матчів – щоб він більше розвивався. Тож, звичайно, переїзд у Європу пришвидшив би його розвиток.

– Покоління молодіжних збірних України 1995-98 мало великі проблеми із центральними захисниками. Чи цікавить вас і вашого сина можливий виступ за українські юнацькі збірні?

– Було б дуже добре, якби така можливість з'явилася. Річард не забуває свого коріння. Він слідкує за українцями в Європі, за виступами українських команд у єврокубках, а також, звичайно, за національною командою. Для нього стало б великою честю грати за свою історичну Батьківщину.

– Чи спілкується Річард українською?

– Річард – іспаномовний, але розуміє російську і українську мови. Нам довелося багато працювати, тому часу на вивчення української особливо не було...

– Латиноамериканські футболісти запрошуються й українськими клубами. Шахтар робить ставку на бразильців. Достатньо латиноамериканців у Карпатах. Свого часу у Львові виступав Бланко Лещук. Наскільки ви зацікавлені у можливому продовженні кар’єри свого сина в українському чемпіонаті?

– Для мого сина це була б хороша можливість розпочати європейську кар’єру. Український чемпіонат втратив останніми роками, але все одно – це гарний шанс. Той же Бланко Лещук зумів досягти великого прогресу, граючи у Карпатах, а потім отримав пропозицію від Шахтаря. Хоча раніше про нього мало хто чув.

– У чому феномен аргентинського футболу?

– Аргентинський футбол – школа життя. Тут немає якихось особливих умов. Усе – завдяки масовості футболу. Якщо гравець виступає навіть за молодіжну команду, за ним стоїть 10-15 футболістів, які хочуть посісти його місце. Провідні клуби – Бока, Рівер – ще якось намагаються покращити умови для молодих гравців, проте в інших клубах вони не на такому рiвнi. Годі мріяти про комфортні роздягальні чи якісь особливі індивідуальні підходи.

Вагоме значення має дитячий футбол. У кожному місті, у кожному селі, у кожному містечку є команда, яка грає у першості району. Це дуже серйозна школа для становлення гравців. Ну і, звичайно, любов до футболу. Тут це більше, ніж просто гра.

– Слідкуєте разом із сином за чемпіонатом України?

– Так, але більше – за результатами, за юнацькими збірними та національною командою. З усіх клубів слідкуємо за Шахтарем, бо там найбільше латиноамериканців.

– В Україні проблема із відвідуваністю. Люди не хочуть ходити навіть на топ-матчі. Аргентина – теж небагата країна. Як тут із вболівальниками?

– Рівень життя в Аргентині важко назвати високим. Свого часу панувала дуже велика економічна криза, наслідки якої відчутні ще й зараз. Але це не перешкоджає людям любити футбол, ходити на футбол.

Стадіони заповнені. Особливо, якщо грають Бока та Рівер – це просто неймовірний ажіотаж! Країна просто зупиняється. Відвідуваність стадіонів – 100-відсоткова. Навіть якщо грають районні команди – повний стадіон.

– Які ще особливості аргентинського футболу?

– Аргентинський футбол відрізняється від європейського своєю агресією, емоціями. Мій син каже, що в Європі футбол менш контактний. В Аргентині під час матчів тріщать кістки. Багато єдиноборств, багато індивідуальних дій, багато емоцій.

– Наскільки він доступний на аргентинському телебаченні?

– Раніше доступ до трансляцій був вільним, але зараз найважливіші матчі провідних команд показують через кабельне телебачення. Але можна дивитися через інтернет.

– Тема фінансів. У нас відбувся великий підйом, коли гравці отримували величезні зарплати. Зараз усе змінилося. Динамо та Шахтар – винятки, а от інші клуби платять доволі скромні гроші. Як із цим в Аргентині?

– Дуже складне запитання. На "метрополітано" (міському рівні) можна довго грати без зарплати. Гравці повинні працювати в інших сферах. Якщо зарплата все-таки є, трапляються затримки. Мінімальна зарплата у футболі – 30 тисяч песо. Це десь 600 доларів. Але повторюся, що не всі клуби можуть її виплачувати. Звичайно, що у таких клубах як Рівер, Бока, Індепендьєнте чи Расінг існують контракти.

– Наскільки важливий в Аргентині фактор агента?

– Звичайно, що агент має велике значення. В Аргентині тільки в поодиноких випадках можна пробитися нагору без агента. Менеджер відіграє дуже важливу роль для росту футболіста.

Сергій Тищенко, спеціально для Футбол 24