"Демьяненко не хотел играть - отвез его в казарму". Тайны легендарного селекционера, который искал звезд для "Динамо"

Інтерв'ю Максима Розенка із 84-річним Анатолієм Сучковим, який упродовж чотирьох десятиліть постачав київське Динамо найталановитішими футболістами. Протасов, Литовченко, Рац, Дем'яненко, Балтача та безліч інших легенд опинилися у Києві саме з подачі Сучкова.

У складі Динамо він вигравав перше в історії команди союзне "золото"-1961. Після завершення ігрової кар'єри Сучков упродовж 38 років працював у Києві тренером-селекціонером. Брав участь в переходах у Динамо Володимира Безсонова, Сергія Балтачі, Анатолія Дем'яненка, Вадима Євтушенка, Віктора Хлуса, Василя Раца, Андрія Баля, Сергія Юрана, Віктора Леоненка, Сергія Реброва та десятків інших гравців.

Максим Розенко розпитав заслуженого ветерана, з якими труднощами він стикався у своїй роботі та як вирішував їх.

"Сабо скаржився: "Сучков забирає у нас найкращих"

– Анатолію Андрійовичу, це правда, що завдяки вам до штату футбольних команд СРСР була введена посада тренера-селекціонера?

– Так, до 1979 року такої посади у радянських командах не було. Але в один прекрасний день Валерій Васильович мене викликав і сказав, мовляв, із тобою хоче поговорити голова Федерації футболу СРСР Єрьомін. І сміється. Я поцікавився у Лобановського причиною його сміху. Валерій Васильович розвів руками: "На тебе поскаржилися".

– Хто ж "постарався"?

– Один шановний тренер, який на той момент працював наставником Дніпра (у 1979 році Дніпро тренував Йожеф Сабо, за підсумками сезону команда вилетіла з Вищої ліги чемпіонату СРСР – Футбол 24). Коли його запитали, чому він не зміг забезпечити результат, той кивнув на мене: "Сучков приїжджає і забирає у нас найкращих гравців". Тоді з Дніпропетровська до Києва перейшов молодий хлопчик, який у Динамо так і не заграв. Підкреслю, що розмова не йшла про Анатолія Дем'яненка чи Михайла Михайлова.

– Розмова з Єрьоміним була жорсткою?

– Він був нефутбольною людиною. На відміну від свого заступника В'ячеслава Соловйова. Я прекрасно знав В'ячеслава Дмитровича, який свого часу тренував київське Динамо. Лев Яшин тоді був начальником збірних команд СРСР. Учотирьох і розбиралися.

Єрьомін запитав: "Чому ти крадеш гравців у інших команд?". Я заперечливо похитав головою: "Нікого я не краду, просто виконую доручення свого керівництва". Прямо вказати на Лобановського не міг, адже офіційно працював старшим тренером української ради Динамо. Єрьомін запитав прізвище мого безпосереднього керівника. Я назвав – він одразу зателефонував йому в Київ. Там мою легітимність підтвердили.

Соловйов: "Ну, треба ж із тренерами розмовляти, щоб вони були в курсі справи". Я пояснив, що з тренерами спілкуюся – спочатку йду до гравця, якщо футболіст дає свою згоду на перехід, доводжу до відома тренера команди. А іноді відразу йду до тренера, а потім – до гравця.

– Що відповіли ваші судді?

– Перевели розмову на ситуації, коли я привозив у Динамо футболістів з інших республік. Зокрема і з Росії. Акцентували, що такі переходи повинен погоджувати з Москвою. Відповідь їм навряд чи сподобалася: "Я працюю в українському Динамо, де мені платять зарплату. Тому ніякої логіки в узгодженнях із Федерацією футболу СРСР не бачу. У Києві мені доручаються певні завдання, які я вирішую". На тому й розійшлися. Але після цієї бесіди з наступного сезону у штатах радянських футбольних команд майстрів була введена нова посада – тренер-селекціонер.

1978 рік. Анатолій Сучков (праворуч) із керівником наукової лабораторії київського Динамо Анатолієм Зеленцовим

– Ваші функції узаконили, але стиль роботи не зазнав змін?

– Я продовжував шукати таланти. Були задані певні параметри пошуку. Лобановський і Базилевич після свого приходу у Динамо запровадили в команді ряд нововведень. Змоделювали якісно новий тренувальний процес і створили модель команди та футболістів, які б підходили під вимоги Динамо. До речі, основні принципи моделі футболіста досі не втратили своєї актуальності. У Динамо відразу покращилася командна гра, прийшли гучні перемоги.

– І якою була модель футболіста, що відповідав вимогам Динамо?

– По-перше, антропометричні дані – не нижче 176 сантиметрів. Його швидкість і техніко-тактичні дії також повинні були відповідати певній шкалі. Звичайно, траплялися винятки з правил – Заваров, Яремчук і Ребров своєю унікальністю компенсували не найвидатніші габарити. Проте Лозинський, Буряк, Хлус, Безсонов, Балтача, Кузнєцов, Яковенко, Шматоваленко, Бєланов відповідали всьому спектру пропонованих вимог.

Відбір проходив серед 18-20-річних футболістів, яких потім готували саме під манеру гри команди. Програма підготовки в "дублі" і основному складі практично не відрізнялася – була лише невелика поправка на вік.

Епопея Юрчишина

– У часи Союзу Динамо збирало гравців переважно з України. Перехопити молодих талантів з інших республік було набагато важче?

– По-перше, таке завдання не ставилося. Навіщо? Нам вистачало талантів і в Україні – молодіжні збірні СРСР на 60 відсотків були укомплектовані з українців. Прецеденти траплялися. У 1976 році забирали Прохорова зі Спартака. Олександр саме від нас до Москви поїхав. Народився у Бресті, до нас прийшов із запорізького Металурга. У 1970-71 роках зіграв за Динамо 18 матчів. Поїхав у Спартак. Коли повернувся до Києва, "червоно-білі" такий скандал підняли, що незабаром Прохорову довелося повертатись у Спартак.

– Правда, що з Едгаром Гессом ви домовилися, але потім українське партійне керівництво анулювало перехід?

– Так, "нагорі" вважали, що футболіст із таким прізвищем не може виступати за київське Динамо. Можливо, уважно його біографію вивчили. У Гесса дід під Одесою в німецькому селі жив. Коли село Вермахт зайняв, діда включили у німецьку частину. Воював не на тому боці. У Спартаку на ці нюанси біографії уваги не звернули, і Гесс замість Києва поїхав до Москви.

– Українське МВС у союзні часи чимало допомогло Динамо?

– Звичайно. Коли вони забирали в армію молодих футболістів, нам відразу ж про це повідомляли. З Канчельскісом і Онопком цікава ситуація вийшла. Їх призвали, нам про це відразу доповіли. Ми Андрія з Вітею переглянули, вирішили, що підходять. За півтора роки Канчельскіс вже потихеньку влився в команду, почав грати, а Онопко ніяк не міг пробитися до складу. Він і загітував Андрія переїхати в Донецьк. У Шахтарі їм пообіцяли місце в основному складі, нормальну зарплату. Тому, тільки-но термін строкової служби добіг до кінця, вони поїхали в Донецьк.

Степан Юрчишин

– Московські команди часто перехоплювали гравців?

– Траплялося. Пригадую історію зі Степаном Юрчишиним, який у 1979 році у складі Карпат забив 42 м'ячі в 42 матчах Першої ліги і навіть встиг за збірну СРСР кілька разів зіграти. Приїхав до нього ще влітку 1977-го, домовилися про все. Юрчишин написав заяву.

Виступав він тоді за львівський СКА. Я його запитую: "Із ЦСКА на тебе не виходили?". Він заперечливо хитає головою. "Після мого приїзду ситуація зміниться – завтра до тебе прийдуть люди з Карпат, а післязавтра – з ЦСКА". І як у воду дивився.

Через два тижні приїхав у Москву подивитися гру Торпедо – у коло моїх обов'язків входив ще й перегляд майбутнього суперника Динамо. Торпедо зустрічався із ЦСКА. Дивлюся, Юрчишин вже за "армійців" у стартовому складі виходить. Мене це відкриття не збентежило – у нас із Стьопою все одно була домовленість, що після закінчення строкової служби заберемо його в Динамо.

– Чому ж тоді Юрчишин повернувся з ЦСКА не в Київ, а до Львова?

– Його батьки і брат із сім'єю жили в селі – за півсотні кілометрів від Львова. Батько працював у Львові і кожен день мотався з села в місто. Карпати зробили Юрчишину королівську пропозицію – дали у Львові квартири йому, батькам і братовій сім'ї. Як він міг від такого відмовитися? Відіграв там два роки, отримав травму. Зробили йому операцію. Пам'ятаю, приїхав за ним – знову в Динамо забирати. То він у тій грі вкотре травму отримав. У підсумку до Динамо тільки у 1981 році потрапив. Але після двох серйозних операцій був вже іншим футболістом. У Києві не заграв. Через рік поїхав назад у Карпати.

– А хто з українських гравців відмовився від переходу в Динамо? Були такі?

– Володимир Лютий відмовився їхати з Дніпра. Ігор Бєланов спершу рішуче відмовлявся – йому тоді 18 років було. Сказав, що йому ще зарано. Забрали Ігоря через шість років. Заварова наші пропозиції також чомусь не надихнули – він вважав за краще із Зорі в ростовський СКА перебратися – вслід за Сергієм Андрєєвим. У Динамо тільки через три роки потрапив. І Андрєєв також відмовився, а потім вже з Ростова просився до нас. Я йому відповів: "Як я можу тебе звідти забрати, якщо ти вже офіцер?!".

"Юран загуляв – опинився в армії"

– Чому Юрій Нікіфоров у Києві не залишився? На той час він уже дебютував за Динамо в єврокубках, був помітний його потенціал...

– Це у нього треба запитати. Коли ми дізналися, що Юру хочуть у ЦСКА забрати, – вже й персональний наряд оформили, відразу перейшли у контратаку. Оформили Нікіфорова в українські війська урядового зв'язку. І забрали в Динамо. Але тільки-но термін служби у Юри закінчився, він відразу ж повернувся до Одеси. Вже звідти через два роки його у Спартак запросили.

– Дем'яненка, щоб він став більш поступливим, довелося у військову частину відправляти?

– Спочатку він погодився, але потім у Дніпрі його відрадили від переходу. Довелося вживати заходів. Він проходив військову службу у Дніпропетровську. Ми його в столичну частину перевели. Пояснив йому: "Ти вже, Толік, тут, у Києві. Якщо відмовишся їхати з командою на збори, підеш служити у військову частину".

Він не повірив. То я його в казарму і повіз. Командир частини, побачивши Дем'яненка, здивувався. Запитав: "У чому проштрафився?". "Не хоче за Динамо грати", – відповідаю. Забрали Толіка через 20 днів, він після цього просто рвався на поле.

– Юрана відправили у казарму через порушення спортивного режиму?

– Сергія хотіли забрати в ЦСКА. На нього вже був виписаний персональний наряд. Я відразу ж полетів за ним до Луганська. Домовився, щоб його швидко з військового обліку зняли – у зв'язку зі зміною місця проживання, переїздом до Києва. А з тренером Зорі – що до кінця сезону Юран ще виступатиме в Луганську.

1980 рік. Анатолій Сучков (в центрі) обговорює козирі нового кандидата на запрошення в Динамо. Праворуч - 28-річний Олег Блохін, ліворуч - Валерій Лобановський

Якщо не помиляюсь, на останні матчі Зорі він уже з Києва їздив. Ми його на військовий облік довго не ставили – тому що наступного дня міг приїхати наряд із ЦСКА. Поставили лише після того, як від нашого МВС отримали зелене світло.

А у військову частину Сергій потрапив через загул на 8 березня. Я просив за нього у Лобановського. Мовляв, Васильовичу, ну як можна таких нападників у частину відправляти?! Через місяць Юрана повернули в команду.

– Коли футболісти не погоджувалися переходити в Динамо, до яких хитрощів ви вдавалися?

– Безсонов ніяк не хотів із Харкова їхати. Я прибув до нього додому, поспілкувався з його батьком. Батько теж уперся: "Ми – харків'яни, нехай Вова за Металіст грає". Тут його старша сестра приходить. Запитує, в чому справа. Я пояснив ситуацію. Бачу, що вона реагує нормально.

Наприкінці розмови попросив, щоб провела мене. А там уже розповів, які у Безсонова перспективи в Динамо: відразу вирішується питання з армією та інститутом, якщо заграє у Києві – матиме все. Причому акцент робився виключно на те, що надається унікальний шанс спробувати себе в Динамо. Через кілька днів Вова приїхав до Києва.

– Литовченко також спершу відмовив Динамо?

– Гена взагалі у 18 років написав заяву на прийом у московське Динамо. Потім писав другу заяву, щоб першу визнали недійсною. Ми також хотіли його тоді забрати. Але Дніпро гідно тримав оборону. Литовченко жив у Дніпродзержинську – у 3-кімнатній квартирі з батьками, сестрою та її чоловіком. Дніпро виділив одразу дві квартири у Дніпропетровську – батькам і персонально йому.

Гена мені так і сказав: "Ну як я після такого можу піти з Дніпра? Не маю морального права". І, до речі, на той момент правильно зробив – у складі Дніпра став чемпіоном СРСР і був визнаний найкращим футболістом країни. Тільки у 25 років разом із Протасовим до нас приїхав – щодо переходу з ними розмовляв вже безпосередньо Лобановський.

ДОСЬЄ

Анатолій Сучков

Народився 5 листопада 1934 року в Москві. Майстер спорту СРСР з футболу.

Виступав за команди: Металург Запоріжжя (1953), ДОФ Севастополь (1954-57), Спартак Москва (1958-59), Динамо Київ (1959-64), Карпати Львів (1964-65). У чемпіонатах СРСР зіграв 111 матчів (за Динамо – 108).

Досягнення: Чемпіон СРСР (1961). Срібний призер чемпіонату СРСР (1960).

Тренував Буковину Чернівці (1971), працював тренером-селекціонером київського Динамо (1974-93, 2000-2009).

Тренер школи Динамо Київ (1966), начальник команди Металіст Харків (1966-67), тренер Дніпра Дніпропетровськ (1995).

Максим Розенко, спеціально для Футбол 24