Ветеран "Десны": "Смотрю на молодых футболистов по 19-20 лет, они даже мяч не могут остановить"

Офіційний сайт "Десни" продовжує серію інтерв’ю з ветеранами «Десни» й напередодні матчу з полтавською «Ворсклою» зустрілися з Святославом Петренко. Про незвичайну кар’єру футболіста, якого футбольна доля заносила у різні місця: від Білостоку до Петропавловська-Камчатського, гру у Вищій лізі чемпіонату СРСР, та, звичайно, про «Десну».

Від Чернігова до Вищій ліги– Ви народилися у Чернігові. Де починали займатися футболом?

– У ДЮСШ № 1 (тепер це СДЮСШОР «Юність»), потрапив туди років у 10. Перший тренер – Мирослав Данилович Мандрик.

– У 1979 році Ви потрапили в основний склад «Десни». Якщо я вірно розумію, потрапили по квоті на молодь, яка була у той час у Другій лізі чемпіонату СРСР. У першому ж сезоні Ви провели 26 матчів за основу. Наскільки особисто Вам допоміг цей ліміт?

– Допоміг він не тільки мені. У команду ми прийшли разом з Сергієм Сапроновим. З одного боку для нас, молоді, це було дуже добре. З іншого дуже багатьом футболістам, яким було 25 й більше, довелося закінчити… То ж для нас це було добре, а для хлопців, у яких ще було повно сил та здоров’я, це було погано, адже у складі могли грати тільки 5 гравців старше 25 років. Мені цей ліміт дав поштовх. Рік я грав «по положенню», а через рік ми всі залишилися в основному складі та грали вже на загальних підставах. Наступного року підтягнулися Рудой, Умен – 1962 року народження. То ж для нас це було добре. До того ж у 1982 році, коли ми зайняли 2 місце у Другій лізі, ми, молоді, вже щось вирішували у цій команді. Я вдячний Юхиму Григоровичу Школьникову, за те, що він давав нам, місцевим, розвиватися. Тому з тієї команди 1982 року, людей 8 нас грало у Першій та Вищій лігах як радянського, так й українського футболу. До речі, ми вже 5 років у липні проводимо у Чернігові турнір пам’яті Юхима Школьникова за участі команд тих міст, де він працював: Чернівці, Винниця, Житомир…

Після «Десни» треба було служити в армії, й я пішов у київське СКА. У 1983 році в нас зібралася дуже пристойна команда, й ми ще за кілька турів достроково виграли Другу лігу, але для потрапляння у Першу лігу треба було зіграти з командами Липецька та Омська. Й ми не виконали завдання – зайняли 2 місце та не увійшли у Першу лігу. Але у кубку СРСР вдалося переграти вищоліговий «Кайрат» (Алма-Ата), однак тбіліському «Динамо» (яке незадовго до цього, у 1981 році, виграло Кубок Кубків), у березні, у Києві, на снігу, ми все ж програли 0-2…

– У 1985 році Ви опинилися у одеському «Чорноморці», який у той час грав у Вищій лізі, але так й не зіграли за основу. Чому?

– Перед цим команда зайняла 4 місце. Прокопенко запросив нас, п’ятьох, однак у початковий період робив ставку на тих, хто вирішив завдання та зайняв 4 місце. Новачків до основи майже не підпускали. А, враховуючи мій характер… Я сказав, що мені однаково, що «Чорноморець», що ще щось, я не буду сидіти на лаві. До того ж, це зараз є професійні контракти, коли ти зобов’язаний відпрацювати, а тоді треба було просто написати заяву. Тому після 5 місяців без ігрової практики (грав я тільки за дубль) та розмови з Семеном Альтманом, який був помічником Прокопенко (він годину вмовляв мене не робити помилок), я повернувся у СКА, де мені обіцяли квартиру.

– Однак у Вищій лізі чемпіонату СРСР Ви все ж зіграли у 1986 році, провівши 6 матчів в основі харківського «Металіста»…

– Так, у 1986 році я потрапив у «Металіст». Команда була боєздатною. Всі передсезонні матчі я грав без замін, але за кілька днів до початку чемпіонату отримав травму… У першій грі, в Одесі, вийшов на заміну, але… Вища ліга відрізняється від Першої чи Другої. Там потрібно бути у формі кожного дня. Мабуть, залишився б у Харкові, але вибухнув Чорнобиль.

Я вже був одружений. Мені показали квартиру, все гаразд. Але через пару днів Чорнобильська катастрофа, й всі квартири, які по квотам надавали футболістам, віддали евакуйованим. Мені сказали: «Чекай на осінь». Але родина, мала народитися дитина… У чемпіонаті була пауза, я приїхав у Чернігів, команду у той час тренував Михайло Фоменко, який запросив у «Десну» мого кума Вову Причиненка, Вову Жиліна, Литвина, Ковальова, загалом, була гарна команда. Я зустрівся з керівництвом клубу та міста. Мені сказали: «Слава, повертайся, дамо тобі трьохкімнатну квартиру». Квартиру дали, але через рік… То ж два роки я відіграв у Чернігові.

– Повертаючись до Ваших виступів у Вищій лізі. Ветерани зазвичай дуже високо оцінюють рівень елітного дивізіону чемпіонату СРСР. На Ваш погляд, наскільки його можна порівняти з європейськими топ-чемпіонатами того часу та сучасною УПЛ?

– Я наведу приклад. Київське «Динамо» 1986 року – вони ганяли весь світ, команда увійшла у ТОП-20 в історії світового футболу. Тому, думаю, що рівень радянського футболу був високий. Це випадок, що у 1986 році збірна СРСР зупинилася лише у 1/8 фіналу чемпіонату світу. До того ж були московський «Спартак», «Дніпро», московське, мінське та тбіліське «Динамо», «Нефтчі», «Кайрат»… Рівень виконавчої майстерності був на голову вище аніж зараз. Я не хочу ображати сучасних хлопців, але… Зараз є донецький «Шахтар», «Динамо», за ними – прірва. Але за часи Незалежної України що виграло київське «Динамо» у Європі? Півфінал Ліги Чемпіонів був досягнутий за рахунок хлопців, вихованих ще у Радянському Союзі. То ж, я думаю, рівень радянського футболу був набагато вищий за сучасний український. Тут головне, що коли розвалився СРСР, розвалилася й система підготовки у дитячому футболі. Я дивлюся на молодих футболістів 19-20 років, вони ж навіть м’яч не можуть зупинити…
На «легіонерських хлібах»

– В останні два роки існування СРСР Ви грали спочатку за «Динамо» (Махачкала), а потім за «Вулкан» (Петропавловськ-Камчатський). Як там опинилися та наскільки футбол у УРСР відрізнявся від футболу на Кавказі, й, тим більш, на Далекому Сході?

– Особливо нічим не відрізнявся. На Кавказ ми поїхали у трьох: я, Юра Миргородський (чемпіон СРСР 1983 року), Анатолій Оленев (грав у «Зорі» та «Дніпрі»). Чим відрізнявся кавказький футбол від нашого: кавказці індивідуалісти, люблять повозиться з м’ячем, достатньо технічні, але й достатньо міцні, адже національний вид спорту в них – боротьба. Тому трохи відрізнявся футбол, але хлопці у Махачкалі могли й поборотися, й притримати, й віддати, й забити… З ними було цікаво. До того ж Дагестан – мусульманський регіон. Й якщо вони тебе поважають, то вони для тебе зроблять все що завгодно. Мене поважали, тому мені там було комфортно, залишилися гарні спогади.

На Камчатку я мав поїхати ще у 1990 році, бо очолював «Вулкан» колишній тренер «Десни» Валентин Якович Тугарін, якого я знав. Він кликав мене до себе. Я подивився по мапі – де ми, а де Камчатка… Але мені вже було під 30, матеріальний бік був важливим, й, коли він мені сказав скільки я буду заробляти у «Вулкані»… Я туди полетів. На Камчатку ми приїхали тільки у травні, до початку чемпіонату. Чим відрізнялося: в Україні ти сідаєш в автобус й їдеш 20-30 годин, а там все на літаках: сів, 3-4 години й ти пролетів вже кілька часових поясів. Рівень футболу був нижче, ніж в Україні, але з нами грали футболісти, які пограли у московському «Спартаку», ленінградському «Зеніті». Тому мені було там комфортно. Далекий Схід відрізняється своєю природою: сопки, гейзери, джерела… Там такий клімат: ти у підкаті зідрав коліно, поїхав на джерело, занурився, наступного дня все пройшло. Мабуть я залишився б там надовго, але це був 1991 рік, Союз розпався. А син Тугаріна був футбольним агентом, у нього були зв’язки у Польщі, так я опинився у «Гвардії» (Кошалін).

– У Польщі Ви пограли за три клуби: крім «Гвардії» це була «Ягеллонія МКСБ» (Білосток) та «Арка» (Гдиня). Які були умови, якщо порівнювати з українським чемпіонатом, та наскільки відрізнялося ставлення до футболістів?

– Я майже постійно був єдиним легіонером. У «Гвардії» мене гарно прийняли, адже приймають по грі. Що було незвично: ти відтренувався, й роби що хочеш. Разом ми були хіба що на зборах. А так – нікого не цікавить що ти робиш. Ти маєш тренуватися та показувати гарний рівень гри, а що ти робиш весь інший час – нікого не цікавить. А у нас же були постійні збори, бази, режим… Тому у перший час було складно звикнути. Але у Кошаліні був гандбольний клуб, за який грали два хлопця з Донецька, тому мені було не самотньо. У «Арці» був Роландас Бубляускас з Литви, який грав у збірній Радянського Союзу серед юнаків. Команда була нічого, грати було легко, але було таке враження, що навіть між собою поляки майже не спілкуються: тренування пройшло й гуляй.

У Білостоці мені було легше, адже мене любив президент, однак тренер трохи «піддушував», але я своєю грою доводив, що «душити» мене ще зарано.

– У 2004 році, у 43-річному віці, Ви були заявлені за «Інтерагросистему» (Мена) у чемпіонаті України серед аматорів. Як вдавалося тримати себе у формі та коли остаточно завершили ігрову кар’єру?

– Я у той час був вже головним тренером «Інтерагросистеми». Ми грали на турнірі пам’яті Макарова, який виграли, переграв чотири команди професіоналів. У фіналі здолали київський «Арсенал». У мене грали хлопці 17-18 років. До речі, серед них був Вова Чуланов (нині – директор СДЮСШОР «Десна», – прим.). Але вийшло так, що вже перед початком чемпіонату отримали травми два центральних захисника. Й мені Президент клубу каже: «Слава, давай». Я відповідаю: «Та мені ж вже 43 роки, я максимум у «дир-дир» з хлопцями грав, навіть не готувався…». Але у підсумку відіграв сезон на позиції центрального захисника. Був момент: граємо у Прилуках з «Європою», у той час – серйозна команда, й переграємо їх. Потім хлопці розповідають, що підійшли гравці з Прилук та запитують: «А скільки років тому чудаку?». А так, до цього часу граю за ветеранів. То ж я ще діючий.

– Вас називали дуже талановитим. Чи вдалося, на Ваш погляд, реалізувати свій потенціал на 100 відсотків?

– Ні, не вдалося. У 1983 році я увійшов у 22 кращих футболістів української зони другої ліги, причому у цьому списку я був першим. Що завадило? Не знаю. У житті є фарт, є не фарт… Хоча все ж був у командах Вищої ліги чемпіонату СРСР… Напевно, певну роль відіграв характер… Насправді, нічого не заважало: бери м’яч та грай. Тож не знаю що завадило. Я прагнув, працював, після кожного тренування залишався на 20-30 хвилин попрацювати над собою. Але…

«Треба битися за сьоме місце»

– Чим займаєтеся тепер?

– Вже три роки я у творчій відпустці. До цього працював у ДЮСШ «Колос» Чернігівського району. За 10 років наші діти 7 разів вигравали першість України серед спорттовариства «Колос», тож, напевно, результати були. Але, загалом, з того нашого колективу нікого зараз у «Колосі» не залишилося. Я пішов, й ось поки що у творчій відпустці.

– Як оцінюєте гру «Десни» у цьому сезоні?

– Вдома у них виходить не дуже. У рідних стінах програли майже всім своїм конкурентам… Й все ж не вистачило лише однієї перемоги в останній грі зі «Львовом». Певно, не вистачає стабільності, адже сказати, що вони комусь поступалися, – я не можу. Тим складом, який є, «Десна» мала грати у шістці.

– Зараз команда не потрапила до ТОП-6. Як думаєте, наскільки складно з психологічної точки зору футболістам буде грати у другій шістці?

– Звісно, буде складно. Це додало навантаження на їхні плечі, адже стояло завдання потрапити у першу шістку. Психологічно буде важко, але треба битися за 7 місце, бо команда грає для глядачів, а вболівальники хочуть побачити гарну гру та перемогу. Відрив у 8 очок від зони стикових матчів невеличкий для 10 турів. Тож розслаблятися не можна, грати у «півноги» не вийде.

– Найближча гра з «Ворсклою» на виїзді. Чи переможе «Десна», як вважаєте?

– Не люблю робити ставки, хоч й рідко помиляюся… Як людина, яка все життя вболівала за «Десну», я вірю, що наша команда покаже свій клас. А там… подивимося гру.