Голкипер, а теперь ди-джей: Юрий Мартыщук дал первое интервью за 4 года - о "Карпатах", драке с Шуховцевым и новой жизни

Мартищуку – майже 33. "Вік Христа" для голкіперів – ще не вік. До натренованих інстинктів додається неоціненний досвід, тож у багатьох воротарів – це золотий час кар'єри.

Проте герой сьогоднішнього інтерв'ю вже чотири роки – поза футболом. Він відійшов у затінок тихо і скромно, без пафосних заяв про "цвях для рукавичок". Обірвав своє спілкування із журналістами. Зосередився на пошуку нового "Я".

Для того, щоб розговорити одного з найперспективніших українських голкіперів 2000-х, я вирушив до Одеси. Мартищук, уродженець Коломиї, облюбував собі Південну Пальміру і розпочинає нове життя.

– Я зростав поруч із стадіоном – провів там усе своє дитинство. Перейшов дорогу – і вже граєш. А от у професіональний футбол мене привів мій дядько. У той час Коломия мала команду Другої ліги – Покуття. Ця команда навіть перетиналася із донецьким Шахтарем у Кубку України. Вдома поступилися мінімально (0:1), а на виїзді програли, по-моєму, 1:9 (насправді – 1:7, це була 1/16 фіналу Кубка України 1993/94, – Футбол 24).

Спершу я подавав м’ячі на стадіоні. Коли ж навчався у третьому класі, до нашої школи прийшов тренер Олександр Якович Уткін, який набирав дітей у футбольну секцію. На заняття зголосилися практично всі хлопці, а от залишилося не більше 2-3, серед них і я.

– Зросту мені не бракувало ніколи. У ворота став не одразу, хоча й мав хорошу реакцію і від природи сильний стрибок. Я любив забивати голи, адже форвардам – уся слава. Але своє слово сказав тренер – він звернув увагу, що з усіх хлопців я найкраще проявив себе на позиції голкіпера.

– Пригадую, він забив мені, коли я грав за івано-франківський Спартак. В Алієва коронний удар з правої, але цей гол йому вдався лівою ногою. Влучив ідеально – під самісіньку стійку. У ті часи Алієв забивав шедеври – дай Боже! М'ячі ледь не розривали сітку. На чемпіонаті світу U-20, коли Мессі став найкращим гравцем турніру, Саша забив туркам із центру поля – прямим ударом зі штрафного.

– Так, у збірній України 1985 року народження. Це був мій дебютний виклик. Приїхав собі такий хлопець з Івано-Франківська, з Першої ліги. На тренуванні потрапив із Мілевським у "квадрат". І вже там я зрозумів, що це – специфічна людина.

Він вважав себе зіркою, бо прибув із Динамо. Віддав мені пас ліворуч – на метр-півтора. М’яч до мене не дійшов, проте Артем категорично відмовився заходити у “квадрат". Мілевський запам’ятався мені людиною “на пафосі". У підсумку в "квадрат" довелося стати мені. Зробив це суто через те, що лише приїхав у збірну і не хотів розпалювати конфлікт. За інших обставин усе було б по-іншому.

– Шахтар – цікавився, московське Динамо – ні. Інтерес до мене проявляв ФК Москва. Я тоді ще виступав у франківському Спартаку – пристойно "вистрелив". До того ж добре виступив за збірну України U-19, очолювану Калітвінцевим – зіграв два матчі проти Швейцарії і Польщі. Тоді мене запрошували у Шахтар.

А ще перед Шахтарем з’їздив у ФК Москва – після турніру Гранаткіна, на якому отримав струс мозку і пошкодив плече. У Спартаку моєї думки не запитували і відправили у Москву. Думав, що вирушаю у першу команду, але це виявився дублюючий склад. З дублерами поїхав у Сочі. У тому складі, до речі, перебували ще кілька українців. Зокрема, голкіпер Боровик, на місце якого мене й брали.

Я швидко розчарувався. Виявився неготовим до чужини: занадто молодий, труднощі у спілкуванні – розмовляв українською. Плюс – дошкуляла незалікована травма. Підійшов до тренера: "Це не моє. Почуваюся тут не у своїй тарілці. Хочу додому". Мене посадили на перший же літак Сочі – Москва. Я повернувся у Франківськ.

– Так. Донеччани зацікавилися одразу двома футболістами – мною і Русланом Фоміним. Його купили одразу, а я… У Спартаку склалася незрозуміла ситуація. Вони не звикли продавати, а тут такий інтерес до мене. Клуб вирішив непогано заробити. Знаю про нефутбольні моменти цієї історії. Одним словом, трансфер у Шахтар зірвався. Моїм новим клубом стали Карпати.

До речі, після Шахтаря я ще побував у Шинніку. До другого заходу в Росію виявився більш підготованим. Їздив з першою командою на збори в Туреччину. Непогано себе проявив, до того ж, адаптуватися мені допомагав земляк Михайло Старостяк. Я відчував, що це той клуб, у якому хочеться продовжити кар’єру. Та й головний тренер Олег Долматов добре відгукувався про мене у пресі.

У ситуацію знову втрутився рідний Спартак. Росіяни хотіли мене орендувати з правом викупу, але на перший план знову вийшли гроші. Клуби не зуміли домовитися між собою. А от Карпати одразу заплатили за мене 250 тисяч доларів. Шахтар, до слова, давав 400 тисяч.

– Так. Худік прибув у Спартак із Чорногори і провів у Франківську один сезон – він тільки розпочинав свій шлях. Я ж на той момент вже мав непоганий досвід.

– Насправді ми не спілкувалися вже кілька років. Чомусь втратили зв’язок.

– О, так. Чорноморець, Шахтар, Ворскла – перемогли усіх.

– У тому сезоні нам щастило, але й команда була хорошою. Проходили раунд за раундом завдяки характеру і голам Батісти. Це був його сезон. Реалізовував навіть напівмоменти. Ворсклі забив ударом головою метрів із 16-ти.

Але коли справа дійшла до двоматчевих дуелей – поступилися Динамо. Справа в тому, що попередніх суперників Карпати долали ще й завдяки рідним стінам. Підтримка була тоді просто нереальною. Такого саппорту у своїй кар’єрі більше не зустрічав. Після фінального свистка вболівальники за традицією палили газети – стадіон ледь не згорів (Сміється).

Пригадую, Дячук-Ставицький приносив нам отакенну купу паперів, роздрукованих на принтері: "Ось, читайте, як уболівальники про вас говорять. Ви – молодці! Ви – просто герої!"

– Безперечно. Він заходив у їдальню і з порога вигукував: "Привіт, орли!" (Сміється). Спогади про Дячука тільки позитивні. Цей тренер мене й запрошував у Карпати. Він любить цю команду більше, ніж будь-хто інший. Присвятив їй практично все своє життя. Якби у Карпатах всі були такими, як Дячук, усе було б добре. Він – справедливий. Можливо, є моменти, через які його дехто недолюблює, але без цього не буває.

– Батіста у будь-якому випадку залишався професіоналом. Фізично сильний форвард. Пригадую один випадок, коли Роша залишив в автобусі свої бутси – хтось їх швиденько заховав. Приїжджаємо на тренування – бутсів нема. Батіста навідріз відмовився тренуватись.

– От він якраз міг це зробити (Усміхається). У мене з ним є особиста історія. Зі Львова, як відомо, я перейшов у Зорю. Дебют за нову команду припав саме на матч із Карпатами. На останніх хвилинах Шуховцев отримав червону картку, рахунок 2:2. Я стаю у ворота – і беру пенальті від Батісти. Одразу після цього звучить фінальний свисток. Це щось неймовірне!

Коли я дізнався, що Роша віднедавна працює у футбольному клубі Львів, одразу надіслав йому у Facebook фотографію тієї дуелі. Що відповів Батіста? Посміялися і домовилися зустрітись, коли його команда завітає до Одеси. У найближчій перспективі це нам не "світить" – команди перебувають у різних "шістках".

– Так, з режимом у Сучкова виникали великі проблеми, хоча він був хорошим фланговим лівшею. У нас із Олексієм практично не було спільних точок дотику. Молоді гравці спілкувалися з молодими, старші – зі старшими. Компанія Сучкова – це Микола Іщенко, Платон тощо. Колектив був розрізнений.

Пригадую, одного разу між нами спалахнула бійка у поїзді – Карпати поверталися з матчу в Охтирці. Група Сучкова трішечки "прибухнула" і прийшла до нас з’ясовувати стосунки. Я і Шуст проти Іщенка та Пшеничних. Вікно розбили у вагоні. У підсумку ми наваляли їм нормально (Усміхається).

– Ломая тоді наламав дров – гуляв десь там (Усміхається). Сильний голкіпер, у той час виступав за збірну Грузії, але перед грою у Києві, дізнавшись, що не потрапив в основу, пішов "куражити". Тож проти Динамо він вийшов явно не у формі.

– Він вважав, що я "перегорів". Можливо, щось таке й було. Психологічної стабільності мені ще бракувало. Проте вважаю, що не варто було проводити заміну на 30-ій хвилині. Тренер мене добив цим ще більше. Хоча загалом Іщенко – хороша людина. У мене про нього залишились хороші спогади.

– Це просто катастрофа. Той матч залишив чорну пляму на всіх футболістах, які взяли у ньому участь, зокрема й на мені. Проте перед усіма вболівальниками можу сказати абсолютно чесно: до цього договірняка я не причетний.

– Мої враження? Коли вперше його побачив, подумав, що це якийсь чувак із 90-х. Бритоголовий, увесь у татуюваннях – ніби щойно із "зони" вийшов і живе "по поняттях".

– Ні. Не маю жодного бажання перетинатися з такими людьми.

– У "дублі" я опинявся двічі. Загалом провів там 1,5 роки. Гравцем другої команди я став не через скандал – мене-то якраз не чіпали. Справжньою причиною переведення у "дубль" був мій контракт – до його завершення залишався один рік. Відповідно, мене змушували його продовжити. Я не хотів.

– Та ні, все було добре. Просто вважаю, що переговори ведуться трохи не так. І те, що я молодий, не дає права розмовляти зі мною таким тоном: "Не підпишеш – підеш у "дубль".

До слова, у Карпатах я отримував практично таку ж зарплату, як у Спартаку. Хіба що мінімальні підйомні були. Це не до порівняння з тим, що мені пропонували у Шахтарі або російських клубах. Як бачите, гроші не були для мене у пріоритеті.

– Агента, як такого, не було. Наприкінці, напевно, це мені й завадило продовжити кар’єру. Бо коли залишився у Чорноморці без контракту, ось тут відчув, що бракує агентської допомоги.

– (Після паузи) Було кілька таких ігор. Але виділити щось конкретне, ейфорійне – складно. Ейфорія була в матчах за "дубль" (Сміється). Ми тоді чемпіонами стали, а я відіграв практично всі матчі сезону.

– Кононов запам’ятався мені справжнім професіоналом. Його козир – це психологія. Він ніколи не рубав "з плеча". Наприклад, коли в мене були проблеми з ігровою практикою, Кононов завжди знаходив необхідні слова, щоб я не впадав у відчай і боровся. Таких сильних тренерів, як він, у Карпат з того часу не було. Георгійович реально збудував команду. У колективі панував прекрасний мікроклімат, футболісти його відчували.

– Не знаю – фейкове це фото, чи ні. Але, зрештою, Кононов – не українець. Він – росіянин. Тобто, в якомусь розумінні, це нормальний крок. Я б не роздмухував скандал із цього приводу. Тим паче, Кононов живе в Росії, тренує зараз московський Спартак. Він усе життя прямував до того, аби очолити топовий клуб.

– Із Кузнєцовим періодично бачуся тут, в Одесі. До моменту його призначення у Спартак я не знав, що він розпочав тренерську кар’єру, тому добряче здивувався. Але, насправді, все логічно – Сергій завжди був професіоналом та лідером.

– Так. Коли я грав у франківському Спартаку, Годзюр перебував у Чорногорі. Мав чудові голкіперські дані. Згодом він виступав у Стрию і якось зненацька опинився в Росії. Востаннє з Ярославом перетинався, коли у складі Зорі поїхав на турецькі збори – там готувався його Терек. Після цього кілька разів списалися у соцмережах. Останні років п’ять ми не спілкуємося.

– Сподобалися люди – вони дуже щирі.

– Важко навіть уявити, що таке могло коли-небудь статися. Ніяких сепаратистських настроїв я не помічав. Там хороші люди. А от саме місто, звісно, ще таке СРСР-івське, сіре. Тим не менше, почувався у Луганську, як вдома.

– Шуховцев – легенда. Із ним цікаво спілкуватися – йому притаманний фірмовий одеський гумор. До речі, зараз часто перетинаємося в Одесі. А ще він класно співає і випиває дуже багато кави. Веселий пацан!

– Раніше – так. Він міг когось "запрягти", щоб возили за ним 10 кілограмів кави (Усміхається). Зате у його номер завжди можна було зайти і замовити собі цього напою. Сам Шуха упродовж дня випивав 20 чашок кави. Стабільно, із сигареткою. На його місці я б "відключився" (Сміється). Зате алкоголь він не вживає. Cказав, що до 26 років випив стільки, скільки в магазині немає.

У нас із Шуховцевим була ситуація. Якось ми побилися на тренуванні. Можливо, через конкуренцію за місце в основному складі. Я – молодий, гарячий. Любив сказати те, що не потрібно. Надавали один одному по пиці. Після бійки я загримів у "дубль", а потім взагалі покинув Зорю. Нам не вдалося загладити цей конфлікт.

Але настав час – і ми потиснули один одному руки. Зараз перетинаємося в Одесі. Можемо посидіти, випити кави. А про той давній епізод навіть не згадуємо.

– У Чорноморець я переходив через місяць після операції. До того ж, сезон вже розпочався. У команді були Безотосний і Паст. Коли їхав до Григорчука, розумів, що легко не буде, але й не підозрював, що застрягну у запасі на такий довгий період. Тренер – мій земляк, але це ніяк не впливало на його вибір "першого номера". Хотілося запитати: "Невже я справді не заслужив бодай на один шанс?"

На той момент Чорноморець був нереально крутою бандою. Це найсильніша команда у моїй кар’єрі. Але коли тобі під 30, а ти сидиш у запасі – це психологічно важко. На тренуваннях я викладався, напевно, найбільше з усіх кіперів і продовжував чекати шансу. Упродовж років вірив, що таки зіграю – зіграю так, що після цього стану основним воротарем. Проте навіть коли Безотосний травмувався, Григорчук мені не довірився. Тільки після того, як змінився головний тренер, у команді залишилися Паст і я. При Бабичі став частіше виходити на поле.

– Якщо Карпати перемагали, в основному, завдяки українським хлопцям, то Чорноморець – легіонерська команда. Іноземців було багато, і всі вони – високого рівня. Джедже, Рієра… Але ця команда розвалилася. Вона посипалася, як картковий будинок, після перших пострілів на Майдані. Легіонери першими сіли на літаки.

– Можливо, усе відбулося б по-іншому, але керівництво Чорноморця подало інформацію саме так. Мовляв, невідомо, що з командою буде далі. Команда вже приносила непогані гроші, виступаючи в єврокубках, але з нами попрощалися – відпустка на незрозумілий термін. "Ми вам не платитимемо за цей період". Пацани роз’їхалися назавжди.

– Справді, я ніде не сказав офіційно, що закінчую виступи. Всі мене запитують: "Чому так рано?" Останню гру за Чорноморець я провів у 29 років. Шуховцев, наприклад, грав до 42-х. Але в мене було занадто багато розчарувань. Футбол став брудним. Всі оті ситуації, які трапилися зі мною упродовж кар’єри у Карпатах, Зорі, Чорноморці, викликали у мене опір. Багато хто може підтвердити мої слова. А декому моя позиція не подобалася – вони вважали, що я мав бути таким, як усі.

Упродовж року я ще намагався зачепитися за якийсь варіант. Їздив на перегляд в іранський клуб Сайпа. Повинен був підписувати контракт. Вони купили кіпера з Бразилії, але йому ніяк не вдавалося відкрити візу. До старту чемпіонату залишався тиждень, тож іранці терміново шукали запасний варіант. Вийшли на мене. Я добре себе зарекомендував і вони вже не хотіли ніякого бразильця. Але він таки встиг навести лад із документами. Мені довелося повернутись додому.

Виник варіант із Волинню, але там вже були три голкіпери – Шуст, Неділько і Кичак. Ще Ужгород – я вже чіплявся за будь-який варіант, лише б грати. Пройшов із ними збори, але клубу заборонили заявляти новачків. У першу лігу Норвегії їхати не захотів. Першу лігу України ігнорував принципово. Час минав, і я усвідомив, що немає сенсу продовжувати пошуки. Спокійно і тихо відійшов від футболу.

– Спочатку я спробував себе у ресторанному бізнесі. Два роки керував баром в Аркадії. Доходило до того, що навіть виконував обов’язки бармена. Стояв вночі і розливав пиво. Така діяльність не припала мені до душі.

Зараз же я зробив перші кроки у музиці. Чому так? У футболі я звик отримувати задоволення від того, що роблю. Музикою зайнявся неспроста. З дитинства дуже любив слухати треки DJ Tiesto та Девіда Гетта.

Коли завершив кар’єру, першим ділом поїхав на музичні фестивалі, побачив найкрутіших ді-джеїв світу – Мартіна Герікса, Дона Діабло. В один прекрасний день мене занесло на Atlas Weekend, після якого чітко зрозумів, що хочу займатися музикою. Тож повернувся в Одесу і одразу записався у школу ді-джеїв. Пройшов увесь навчальний курс, придбав ді-джейський пульт, обладнав домашню студію. Тепер маю можливість займатися цим професіонально. Це – дороге задоволення. Але у власні знання потрібно інвестувати.

Паралельно подався на курси фортепіано. Я гратиму вишукану електроніку (Усміхається). А щоб робити це, треба максимально освоїти найрізноманітніші музичні знання. Вивчаю нотну грамоту – коли вперше взяв до рук, то знав тільки, як скрипковий ключ виглядає.

– Абсолютно. Щоб ви краще розуміли: я зараз перебуваю десь на рівні першого класу. Якщо для того, щоб стати футболістом-професіоналом, я займався 10 років, то музику освоюю тільки перший рік. Коли до кінця 2019-го мені вдасться випустити реліз свого треку – буду дуже щасливий.

А ще працюю над своїм радіо. Запускатиму його на персональному офіційному сайті, який уже готовий. Це буде танцювальна музика – хауз, ф’юче-хауз, біг рум хауз.

– Коли почав підбирати собі ім’я, виявилося, що це не так вже й просто. Не хотілося нікого повторювати. "Гуцулом" ще ніхто не називався. Я тільки замінив літери на латинські, розробив свій логотип. Чому "Гуцул"? Ну я ж із Коломиї, серця Гуцульщини. Пригадую, коли приїхав у Карпати, з трибун вигукували "Гуцул! Гуцул!" Чому б не продовжити життя цього прізвиська?

– Є така ідея. Щоб цимбали, трембіта. Це було б круто. У цьому напрямку ONUKA працює. А Руслані звук трембіти приніс перемогу на Євробаченні.

– О, то у мене ще є 20 років – Tiesto зараз 50. Сподіваюся, до кінця року вже зможу виступити із дебютом у нічних клубах.