"Том Круз пошел с нами в ночной клуб". Дмитрий Коваленко - украинец, который покорил МЛС и дружит с Бэкхемом

Інтерв'ю Максима Розенка з Дмитром Коваленком – екс-хавбеком Лос-Анджелес Гелаксі та ряду інших клубів, який упродовж останніх 29 років мешкає у США.

У 13 років він поїхав з Києва в американський Рочестер – 1990 рік, для більшості українців Америка тоді здавалася далекою та нездійсненною мрією. Перша сім'я, яка прийняла Коваленка, ставилися до нього майже як до раба. Уродженець Києва косив траву, виконував домашні справи, іноді й недоїдав. Діти господаря знущалися, не впускаючи його зранку у ванну.

Через 8 місяців до Коваленка приїхала мама. Дізнавшись про все, схопилася за голову. Висловила претензії господарю, за що о третій годині ночі (!) разом із сином була виставлена на вулицю. Мати вирішила забрати Дмитра до Києва, але підліток рішуче відмовився – мовляв, повернення стане для нього поразкою, а він хоче перемогти.

З того часу минуло 28 років. 9 років тому у роздягальні Лос-Анджелес Гелаксі поруч стояли дві шафки. На одній було написано Beckham, на іншій – Kovalenko. Дмитро, якого в Америці давно називають Дема, два сезони відіграв разом із Девідом Бекхемом і навіть потоваришував із легендарним британцем.

Дмитро Коваленко з батьком

Своєю грою уродженець Києва заслужив повагу американських фанів: тричі брав участь в матчах Всіх зірок МЛС, вигравав Кубок і чемпіонат ліги, провів у МЛС 277 матчів. У відвертій розмові з Максимом Розенком Дмитро розповів про свої взаємини з Бекхемом, гроші в МЛС та американське життя, до якого упродовж чверті століття він так і не звик.

Футболіст на пенсії

– Дмитре, ви завершили кар'єру в неповних 33 роки. Не зарано?

– Травми замучили. На початку кар'єри у США мені багато доводилося грати на стадіонах, де відбуваються змагання з американського футболу. "Поляни" там дуже жорсткі – штучні газони укладають прямо на бетонне покриття. Через це багато гравців, зокрема і я, згодом почали відчувати біль у спині. Та й ноги стали підводити, все частіше "ламалися". Загалом, вирішив "зав'язувати". До того ж мій контракт із Гелаксі закінчився.

– Не запропонували продовжити угоду?

– Пропонували пролонгувати на рік. Але на інших, значно скромніших умовах. Не забувайте, що Лос-Анджелес – одне із найдорожчих міст у США, тож грошей, які мені запропонували, вистачило б лише на оплату житла і харчування. Ось тоді й вирішив, що пора закінчувати.

– І як справи у футболіста на "пенсії"?

– Спочатку було незвично – не треба рано прокидатися і їхати на тренування, літати туди-сюди всією Америкою. Потім стало нудно. Тому, коли запропонували попрацювати з однією дитячою командою, без роздумів погодився. Цікаво вовтузитися з пацанами, вчити їх футбольного алфавіту.

– Чому ж тоді відмовились від запрошення у тренерський штаб юнацької збірної США (U-17)?

– Для цього належало переїжджати до Флориди, де розташований центр підготовки національних команд різних вікових категорій. Були певні життєві обставини, не наважився на переїзд. Потім шкодував.

Взагалі-то життя під час футбольної кар'єри і після її закінчення дуже сильно відрізняються. Коли ти перебуваєш на піку популярності, тебе готові носити на руках. Думаєш, що так буде завжди. Але коли вішаєш бутси на цвях, то розумієш, що все доводиться починати спочатку. Народ зустрічає нових кумирів, а ти вирішуєш свою головну проблему – як і в чому знайти себе після футболу. Хтось це швидко проходить, а комусь потрібні роки або навіть десятиліття.

Сусід Бекхема

– У Гелаксі ви потоваришували з Девідом Бекхемом. По нічних клубах із ним ходили?

– Це були поодинокі випадки. Якось грали товариську зустріч із Міланом, після неї Бекс зібрав обидві команди в нічному клубі. Тома Круза ще запросив. Посиділи, поспілкувалися. Девід був нормальним хлопцем без зіркової хвороби. Ми з ним сиділи поруч на тренерських установках напередодні матчів. Підколювали один одного.

– Бутси Девіда до підлоги прибивали?

– Бекс не давав приводу для чогось такого. Він, звичайно, жартував зі мною майже на кожному тренуванні, але межу не переходив. Спочатку Девіду чимось не подобалася моя зачіска. Потім я певний час не голився, він почав розповідати, що із щетиною моя голова стає квадратною.

Я також не ліз за словом у кишеню. Казав: "Бекс, ти що, смішний?!". Після тренування пропонував йому піти в тренажерний зал – набрати форму. Він у відповідь зазвичай крутив головою. А на наступному тренуванні в двосторонці збивав мене, посміхався і розводив руками, мовляв, навіщо мені тренажерний зал, коли я тебе й так "вибиваю з сідла".

– На тренування Бекхем приїжджав щоразу на новій машині?

– У нього в Лос-Анджелесі був цілий автопарк. У першому сезоні – вісім машин, у другому ще чотири придбав. Останнім придбанням був, якщо не помиляюсь, "Ягуар". На заняття Бекс тягнув за собою всіх трьох синів. Ромео, Круз і Бруклін уважно спостерігали за батьком, іноді підбадьорюючи його вигуками "Тату, тату".

– Вікторія Бекхем на тренування не приїжджала?

– Ні, але домашніх ігор Гелаксі не пропускала. За подружжям Бекхемів на стадіоні була закріплена своя віп-ложа. Вікторія завжди там збирала народ – дітей, друзів. Той же Том Круз на матчі іноді навідувався. Арнольд Шварценеггер кілька разів був.

– В Америці народ ходив на Бекхема?

– Коли Девід тільки-но приїхав, я виступав за Ред Буллз із Нью-Йорка. На домашню гру з Гелаксі прийшли 70 тисяч глядачів. Це для Америки божевільний показник. Інші команди збирали по 30, 40, 50 тисяч уболівальників на матчах проти Бекса. Причому народ ходив подивитися виключно на "Спайсбоя".

Потім люди трохи переситилися Девідом. Хоча, коли до нас на виставкові матчі приїжджали гранди європейського футболу, з відвідуваністю не було проблем. Подивитися на Барселону прийшли 94 тисячі глядачів! Враховуйте, що соккер, як називають європейський футбол в Америці, не має за океаном таких традицій, як у Старому світі. Тут найпопулярніші ігрові види спорту – бейсбол, американський футбол, баскетбол, хокей.

– Друзі просили вас дістати автографи Бекхема?

– Постійно. Девід у відповідь на моє чергове прохання хитро усміхався і питав, що я з ними роблю. Я зазвичай, не моргнувши оком, відповідав, що продаю їх – спеціально для цього відкрив в Україні сувенірний магазин. У плані автографів Бекхем був безвідмовним хлопцем.

– Переїжджаючи в Лос-Анджелес, Девід підписав 5-річний контракт на 250 мільйонів доларів. Як вважаєте, він відпрацював ці гроші?

– В Америці зазвичай не переплачують – якщо саме стільки Бексу "поклали", отже, він стільки коштував. Не думаю, що ліга прогадала з його запрошенням. Продаж сувенірної атрибутики, телевізійних прав, інші рекламні моменти – у нас кажуть, що МЛС на Девіді не тільки відбила його контракт, а й зуміла навіть трохи заробити.

– Коли МЛС зможе змагатися за розмахом з НХЛ або НБА?

– Менеджери ліги активно ведуть роботу. Кілька років тому підписали контракт з одним із всесвітньо відомих спортивних брендів – на 150 мільйонів доларів. Додалося і кілька локальних спонсорів. Думаю, МЛС вже заробляє непогані бариші.

– Якими були зарплати футболістів у МЛС?

– Невеликі. Коли я грав, середня становила близько 60 тисяч доларів за сезон. Повторюся, це не американський футбол, не бейсбол, не баскетбол і не хокей. Мінімальна зарплата – 40 тисяч. Понад 200 тисяч доларів за сезон заробляли тільки 15 відсотків гравців ліги. Я був серед цих щасливчиків.

Близько дюжини футболістів мали понад мільйон у рік. У того ж Бекса з 50 мільйонів тільки 10 – "футбольні". Решта – за рекламу. Філії своєї академії, ще цілий ряд різноманітних рекламних проектів. Причому всі цифри, які я навів, це "брудними" – без виплати податків, які становлять близько 35 відсотків.

– Гонорарам Бекхема одноклубники не заздрили?

– За всіх говорити не буду. Але особисто у мене ніякої заздрості не було. Бекс пограв у всіх трьох на той час найкращих клубах світу – Манчестер Юнайтед, Мілані та Реалі. Ось нехай той, хто заздрить, спочатку по черзі підпише контракти з цими трьома командами, а потім розповідає, що Девід – не футболіст, а рекламний бренд.

Аверс і реверс американського життя

– Ви вже понад 25 років живете у США. Яке воно, американське життя?

– У 13 років я з мінімальним знанням мови залишився абсолютно один в чужій американській сім'ї. Глава тієї сім'ї постійно змушував мене працювати, косити траву. Його діти ховали від мене їжу і не пускали вранці у душ. Я нікому не побажаю пройти через таке! Я жив у цих жахливих умовах 8 місяців. Телефонував батькам, але під час розмов не хотів розкривати їм всієї правди.

– Там вас також змушували косити траву?

– Ні, там мені вже пощастило. Досі з ними на зв’язку. Футболом почав займатися ще в школі київського Динамо. Друга сім'я, коли сказав, що хочу надалі грати в соккер, не заперечувала. І я пройшов усі сходинки – спочатку грав у школі, потім в університеті штату Індіана. У 1998 році збірна університету стала чемпіоном країни серед студентів, а мене визнали найкращим гравцем турніру. Через кілька місяців підписав свій перший професіональний контракт з Чикаго Файр. Уже почав заробляти гроші, допомагати батькам. Відчував себе щасливим.

– І гра у вас пішла – в 2000 році з Чикаго взяли Кубок США.

– Потоваришував із Христо Стоїчковим, який зробив собі ім'я в Барселоні. Разом ми переїхали до Вашингтону, де виступали за Ді Сі Юнайтед, у складі якого виграли звання чемпіонів МЛС. За цю перемогу, аналогічно з НБА, кожен отримав чемпіонський перстень. Він у мене в Києві зберігається – у батьків. Там ціла колекція моїх спортивних трофеїв, включаючи футболки команд, за які я виступав.

– І все-таки ми трохи відійшли від теми американського життя.

– Є багато плюсів і мінусів. Тут все життя можна працювати в борг. І, врешті-решт, залишитися ні з чим! Наприклад, ти купив будинок. Але у тебе його можуть забрати – якщо не зможеш сплатити податки на землю, на якій стоїть твій будинок. Проте в Америці у тебе є права. У нас можуть прийти блатні і просто забрати будинок. З іншого боку, тут ти все життя будеш винен державі. Хочеш купити машину – плати податок на неї щомісяця.

– З чим вам досі важко змиритися?

– Друзі можуть без дозволу прийти до мене увечері додому, я поставлю пляшку вина, душевно посидимо, поговоримо. З американцями про похід у гості потрібно домовлятися за тиждень. Якщо прийдеш без запрошення, тебе просто не зрозуміють. Але тут, на відміну від нашої країни, можна заробляти нормальні гроші.

– 13 років тому ви зробили спробу повернутися в Україну. Чому ця спроба виявилася невдалою?

– У мене все добре складалося в МЛС. Але тягнуло додому. Наступного року збірній належало дебютувати на чемпіонаті світу-2006 у Німеччині, а я мріяв виступати за національну команду. Підписав контракт із запорізьким Металургом. Але в підсумку тренер (Металург тоді тренував В'ячеслав Грозний – Футбол 24), який висмикнув мене з-за океану, нічого не пояснюючи, посадив у глибокий запас. Я прожив у Запоріжжі півроку, дізнався про деякі підводні течії українського футболу. Чесно кажучи, залишатися тут надалі не захотів – полетів назад до Америки. Благо, мені запропонували непоганий контракт у Нью-Йорку.

– Правда, що партнери по Металургу називали вас американцем?

– Так. Але наш американець – свій я.

Під прапором Веселого Роджера

– До цього ви ще встигли трохи пограти у німецькій Бундеслізі. Причому, за веселий клуб Санкт-Паулі, які ще називають "піратами".

– Це була моя перша спроба закріпитися в Європі. Санкт-Паулі після першого кола залізно йшов на виліт, мене взяли в оренду на півроку. Я приїхав на збори до Іспанії. Партнери по команді не розібралися, вважали мене американцем. Трохи зневажливо поставилися, мовляв, що це за американець, який вміє грати у футбол.

Але я швидко заслужив довіру партнерів – своєю грою. Почалася друга половина сезону, ми обіграли Баварію – 2:1. Напевно, це найгучніша перемога в історії Санкт-Паулі. Але потім я посварився з капітаном команди, тренер посадив мене на лавку. Я розлютився, зібрав речі і полетів у Чикаго. Зараз розумію, що потрібно було терпіти, чекати свого шансу.

– Символ Санкт-Паулі – прапор Веселого Роджера. "Піратами" їх називають, бо поруч – порт Гамбурга?

– Так. І ще Санкт-Паулі – це найбільший район міста. Там розташовується Ріпербан – знаменита вулиця червоних ліхтарів. Жриці кохання, до речі, палко вболівають не за більш титулований Гамбург, а за Санкт-Паулі. Одна дівиця якось сказала легендарну фразу, мовляв, їхні тіла належать багатьом чоловікам, але серце – тільки Санкт-Паулі. За легендою, пірати часто бували у порту Гамбурга. І заснували там свою громаду. А потім їхні предки у 1910 році започаткували Санкт-Паулі.

– Красива легенда.

– У Санкт-Паулі безліч фанів в інших країнах. Цей скромний за мірками Німеччини клуб підтримують майже 11 мільйонів осіб! Комусь подобається символіка команди. Комусь – волелюбна філософія Санкт-Паулі. До речі, фани клубу – антифашисти. Вболівальники весь час підтримують команду. Коли ми програвали, вони німецькою мовою скандували "А нам – байдуже!".

В гостях у Кличка

– Колись я спілкувався з баскетболістом Кирилом Фесенком, який виступав у НБА за Юту Джаз із Солт-Лейк-Сіті. З ним, коли ви грали за Реал із Солт-Лейк, не перетиналися?

– Познайомилися випадково – в перукарні. Розговорилися, здивувалися – до цього один про одного не чули. Завжди приємно зустріти земляків на чужині. Фес виявився хорошим хлопцем. Ось тільки я незабаром поїхав із Солт-Лейк в Лос-Анджелес – тому ми з Кирилом більше не зустрічалися.

– Бачив вас у вересні 2009-го у Лос-Анджелесі на бою Віталія Кличка з Крісом Арреолою. Вдалося познайомитися із Кличком-старшим?

– Так, Віталій мене на той поєдинок і запросив. За кілька тижнів до бою Кличко прийшов на домашній матч Гелаксі", зайшов до нас у роздягальню. Так і познайомилися. Ходили з ним в ресторан, навіть був у нього в гостях.

Що можу сказати – вражений його силою духу, почуттям гумору та інтелектом. Віталія тут всі поважають – на тому бою у перших рядах сиділи Арнольд Шварценеггер, Сильвестр Сталлоне, Майкл Тайсон, Кобі Браянт, Міккі Рурк. Кличко з ними підтримує приятельські стосунки. Це – показник. Коли прилечу у Київ, обов’язково його наберу.

ДОСЬЄ

Дмитро Коваленко

Народився 28 серпня 1977 року в Києві

Чемпіон США серед студентів (1998).

Найкращий гравець студентської ліги США (NCAA) у 1998 році.

Виступав за клуби: Чикаго Файр (1999-2003, з перервою), Санкт-Паулі, Німеччина (весна 2002), Вашингтон Ді Сі Юнайтед (2003-05), Металург Запоріжжя (2006), Ред Булл Нью-Йорк (2006-07), Реал Солт-Лейк-Сіті (2008), Лос-Анджелес Гелаксі (2009-10).

Володар Кубка США (2000), чемпіон США (2004). Тричі брав участь у Матчі всіх зірок MLS (2001, 2002, 2004). У чемпіонаті США / МЛС зіграв 277 матчів, забив 42 голи.

Максим Розенко, спеціально для Футбол 24