"Мы возили сюда тренеров из России - это позор". Сын Олега Базилевича про тост Лобановского и крах гениального тандема

Цей дует багато десятиліть був уособленням українського футболу. Спочатку зв’язка Лобановський-Базилевич вражала на футбольному полі і стала об’єктом легенд та переказів, а потім здобула всесвітню славу, як пара тренерів. Послідовники намагалися повторити методи і стиль роботи Валерія Васильовича та Олега Петровича, проте їхній футбол був воістину магічним. Смерть Лобановського та творче прощання Базилевича ознаменувало кінець епохи Великих. Епохи, яка залишила по собі сотні запитань, які поки що не мають відповідей.

Крім голів, рекордів і підкорених вболівальницьких сердець, Олег Базилевич подарував цьому світові дещо більше та цінніше. Зустрічаємося із його сином, Олегом Олеговичем, неподалік "Олімпійського" – стадіону, де писалися золоті сторінки Динамо. Впізнати Базилевича-молодшого з натовпу доволі легко – батькові очі не дозволять помилитися у виборі.

Нашу розмову часто заносить у "не футбол". Історія, географія, релігія – у всіх цих темах Олег Олегович чудово обізнаний. Втім щиро зізнається, що після багатьох років у різноманітних сферах відчуває природну потребу у якийсь спосіб продовжити справу батька. І мимоволі привідкриває маловідомі сторінки життя Олега Петровича Базилевича.

"Москва все зіпсувала"

– Серед гравців Динамо були непрості особистості. Як тренеру впоратися з ними?

– Індивідуальна робота з кожним гравцем – це частина загальної методики. Треба знайти підхід до кожного, і не завжди це виявлялося можливим. Як кажуть, ви можете привести коня до водопою, але не можете змусити його пити.

– У Динамо були такі?

– Якщо й були, то з ними швидко прощалися, відбулася певна чистка. Треба, щоб людина вірила в те, що вона робить. Потрібен колектив однодумців. Бо інколи були дуже важкі вправи. Уявіть собі поле з легкоатлетичними бар’єрчиками. Вправа на максимальній швидкості. Гравець підбігає, перестрибує, під наступним перелазить, біжить до штрафного, йому викочують м’яч і треба забити.

Такий довгий відрізок на максимальних зусиллях дуже виснажливий. Деякі гравці обурювалися. Але це дуже ефективне тренування, яке дозволяє гравцям зберігати потрібну координацію рухів в кінці динамічних епізодів атаки. Тож є мета і треба зціпити зуби для досягнення результату. Команда повинна пройти через важкі моменти у підготовці.

– Це предмет вічної суперечки. Наприклад, Олександр Бережний назвав фізичні навантаження тренерського штабу вбивством. Не вважаєте, що тут доречне слово "занадто"?

– Подібні речі навіть зараз доводиться чути. Але модель гри була така: вся команда захищається, вся команда атакує. В усіх фазах гри створювалася чисельна перевага в активних зонах. Практика показала, що в такому випадку гравець протягом матчу повинен подолати понад 2 тисячі метрів на максимальній швидкості.

Досягти такого рівня функціональної підготовки, ясна річ, було не так просто. Належало добре працювати. Футбол – страшенно важка штука. Характерно, що до 1976 року ніхто взагалі не казав, що навантаження в команді "нелюдські". Ні в Дніпропетровську, де перед Динамо працював Лобановський.

– Входить, що підготовка до сезону 1976 року була іншою?

– У 1975-му, коли Динамо виграло все, що могло, в Москві прийняли рішення на основі цієї команди сформувати збірну на Монреальську Олімпіаду. І керівництво команди вирішили "укріпити" – з центрального московського інституту фізкультури приїжджає Марк Годік, відомий вчений, фахівець, якого "вольовим рішенням Москви" включають у тренерський штаб.

– Який цьому тренерському штабу не потрібен.

– Це дикість! Вони – молоді тренери. Хтось собі подумав: нехай вони все виграли, але хто вони такі? Тим більше, не з Москви. Зараз важко уявити щось подібне. Але тоді, в совєцькі роки, "партія сказала "надо" і народ отвєтіл "єсть". Методи підготовки, які тоді використовувалися у Динамо, були вже значно прогресивнішими. І замість того, щоб організувати вивчення цього унікального досвіду, керівництво вирішило нав’язати молодим тренерам свої рішення.

– Заперечити було неможливо?

– Ситуація була насправді ідіотичною. Перша реакція тепер? "Та відчепіться від нас!" Але пручатися ніхто не насмілився, бо не ті були часи. Тренери були змушені виконати згубні рекомендації. Механічно перенести тренувальні збори, розроблені штабом Динамо, зі збереженням тих самих показників об’єму та інтенсивності занять, в умови середньогір’я, де нижчий тиск і менше кисню, значило повністю поламати підготовку. Порушити базові співвідношення аеробних і анаеробних режимів роботи. Зробити тренування для гравців насправді нестерпними і непотрібно важкими.

Батько розповідав: "Бачу, що люди стогнуть. Підійшов до Онищенка, а в нього пульс понад 200 ударів на хвилину, навіть важко порахувати". Але всі спроби переконати "наглядача" у неприпустимості такої роботи були марними.

– Все це відобразилося на результатах?

– Інакше і бути не могло. Марк Годік поїхав до Москви, а тренерський штаб Динамо заходився виправляти ситуацію. На жаль, заподіяної шкоди компенсувати повністю не вдалося. Щоправда, навіть після цього жаху Динамо виступало досить непогано. Невдачі 76-го року сьогодні здавалися б нам видатними досягненнями. Годік потім визнав свою тодішню неправоту. Але це батькові кар’єри коштувало – Москва вимагала розправи. Тоді з команди змушені були піти Базилевич, Петрашевський і Зеленцов. Це був класичний приклад отого сумнозвісного совєцького волюнтаризму, який завдав дуже багато шкоди. Москва все зіпсувала.

– Пам’ятаєте миті, коли батько був особливо щасливим?

– Щастя професіонала – бачити, що твоя улюблена справа приносить результат. Але у тренерській роботі професійне щастя – дефіцитна річ. Батько тренував московський ЦСКА, а цю команду тоді називали "кавказькою полонянкою", адже вони завжди віддавали очки грузинам, вірменам, азербайджанцям. Зрозуміло, що це було не безкоштовно. У неформальному чемпіонаті Москви, в очному протистоянні п’яти московських команд, які тоді виступали у Вищій лізі чемпіонату СРСР, ЦСКА в ті роки завжди був першим, а на Кавказі все "зливалося". Та і взагалі система армійського спорту – це була така квінтесенція радянського спорту в цілому. Щось нове, прогресивне, приживити було дуже складно.

"Це люди, які намагалися витягнути нас із того сталінізму"

– Ваші спогади про Валерія Лобановського. Яким він вам запам’ятався?

– Пригадую 1973 рік, коли Лобановський працював у Дніпрі, а батько – у Шахтарі. Вже тоді вони співпрацювали із сином Олега Ошенкова, який їздив в Ужгород, ловив телевізійний сигнал з Німеччини і записував матчі Баварії Удо Латтека і Аякса Штефана Ковача. Пригадую ці касети, які потім непросто було передивлятися на нашому чорно-білому телевізорі "Берізка". Але переглядали…

– За новинками європейського футболу слідкували разом з тренерами?

– Мені цікаво було. Сидить батько, сидить Лобановський. З папірцями, щось записують, креслять схеми. "Зупини. Що робив правий захисник? Скільки у них є адрес для передач? Хто куди набігає?" Крутили вперед-назад багато разів. Страшенно цікаво. Можна було аналізувати.

– Те саме було із закордонними журналами?

– Так, але жива картинка була більш ефективна. Лобановський все це збирав, але потім значну їхню частину хтось вкрав. Це було ще за життя Валерія Васильовича.

Вони вивчали передовий досвід своїх колег. Це допомагало їм зорієнтуватися – на правильному вони шляху, чи ні. Тут же була залізна завіса, подібної інформації з-за кордону практично не було. А вони хотіли успішно виступати на міжнародній арені і знати, що роблять майбутні конкуренти.

– Як до вас ставився Валерій Васильович?

– Я був дитиною його друга. Пригадую, як заходив у кімнату до мене, коли я робив уроки. Висока фігура у дверях казала: "Так, покажи, чим ти тут займаєшся?"

– Чи були на вашій пам’яті якісь конфлікти між ними?

– Не можу пригадати нічого такого, навіть з батькових слів. Розумієте, це зовсім інші люди. Зараз немає таких. Вони були налаштовані на продуктивну творчу співпрацю. Це покоління хрущовської відлиги. Вони цілину піднімали, в прямому і переносному сенсі, в усіх галузях: в науці, техніці, спорті, культурі. Подолати оте страшне відставання в усьому, витягнути нас із того сталінізму.

Кілька років тому я працював над документальним фільмом про Анатолія Шекеру, видатного українського балетмейстера, який трудився у Львові та Києві. Натрапив на його статтю, у якій він писав про відставання радянського балету, який все більше перетворювався на пантоміму і втрачав танцювальну, хореографічну наповненість. "Я хочу створити балетну трупу-зірку", – писав Шекера. І далі за текстом змінюєш слова "балет" на "футбол" і розумієш, що такі люди намагалися просувати подібні прогресивні ідеї. Але радянська система дуже погано сприймала новації.

– У батька не було ревнощів до Лобановського, який інколи отримував більше уваги?

– Вони належали до того типу людей, для яких спільна справа стояла вище за особисті інтереси та якісь можливі індивідуальні образи. Справа понад усе. Так, між ними були такі домовленості – в Динамо, якщо запросять, будемо працювати разом, і в разі чогось разом підемо. Проте вони ж усі були підневільними людьми. Коли тебе викликають оті КПССовці, і наказують: "Ти йдеш, а ти залишаєшся". Це наказ, і це не обговорюється. Це залякане покоління, яке виконувало накази, бо інакше буде ще гірше. Якщо в батька була образа, то аж ніяк не на Лобановського. Скоріше, на систему. Зіпсували таку роботу… Саме з тих років я особисто виніс стійке неприйняття совєцької системи.

– Як вони називали одне одного в побуті?

– По батькові. Петрович і Васильович, без імен. Не важливо, де чиє. Значення має лише результат, якого ми досягаємо. Він неможливий без участі когось із них. Наодинці вони не могли б працювати. Інженерний розум Лобановського, тактичний досвід Базилевича, плюс наукова база Зеленцова. Хоча це дуже умовно – розділити їхні спільні напрацювання і виокремити творчий внесок кожного просто нереально, та й недоцільно. Важливіше розуміти, що це – наш спадок, яким ми маємо користуватися.

– Друзі батька часто гостювали у вас вдома. Ви запам’ятали щось особливе?

– Валерій Васильович мав улюблений тост: "Вип’ємо за те, завдяки чому, незважаючи ні на що". Всі добре розуміли, про що йдеться. Спротив, який цим двом однодумцям доводилося долати, був, насправді, дуже великим.

– Постійна боротьба із системою?

– Це доля шістдесятників. Не буду втомлювати перерахунком постатей з різних галузей, але тоді було всім непросто. Це не лише спортсмени чи поети, це також ті, які промисловість підіймали, працювали у мистецтві та науці.

"У Зорі деякі ключові гравці часто порушували режим"

– Яким був побут дуету Базилевич-Лобановський?

– Вони любили каву – це момент затишку і комфорту. Але, як відомо, в СРСР кава не росла. У 1963-му Динамо поїхало в Бразилію, де зіграло кілька товариських матчів. Можна собі уявити, що наші хлопці відчували, і який це був для них досвід. Кожен гравець привіз із собою каву в зернах. Ця червона банка в нас дбайливо зберігалася, кілька разів на рік відкривалася, а зерна мололися. Ось що таке кава! Неймовірний аромат. А з Німеччини везли по 6 пляшечок пива у картонній упаковці, щоб пригостити друзів справжнім пивом. У це сьогодні важко повірити.

– Як батько ставився до спиртного?

– Періодично вони випивали, але завжди в межах адекватної норми. Загалом для радянського спорту це був жах – скільки спилося талановитих футболістів! Тому вони намагалися контролювати такі речі у колективі. Зараз люди розуміють, що футбол і алкоголь – речі несумісні. Тоді ж у ворошиловградській Зорі зразка 1984-го було декілька проблемних "випивох". Ключових гравців. Таких людей, вважаю, не тренувати треба, а лікувати.

– Вигнати з команди?

– Обласне керівництво не дозволяло – а як же ми будемо без них? Улюбленці публіки і особисто керівництва. У мінському Динамо теж доводилося складно. Лад навести було вкрай важко. Бо команди існували, як придатки при певних відомствах та міністерствах. Там і приймалися основні рішення. Улюбленцям номенклатурних босів прощалося все. "Він продає матчі? Не може бути. А цей випиває? Ну, з ким не буває. Але його ж люди люблять". А тренер був досить безправною особою.

– Ви були знайомі із сім’єю Валерія Васильовича?

– Лобановський фактично був останнім батьковим однодумцем. Тато переніс його смерть страшно. Я лише цього року познайомився з онуком Валерія Васильовича на зйомках документального фільму. Чудовий хлопець, вчиться на тренера в інфізі. Сказав йому, що готовий допомогти усім, чим зможу. Ідея в тому, щоб зберегти спадок. Ми возили сюди тренерів з Росії. Батько так переживав. Це така ганьба.

Олег Базилевич-молодший із онуком Лобановського – Богданом

– Запрошення Газзаєва і Сьоміна?

– Ми обігрували росіян і були системно сильнішими за них з початку 60-х років. Чого вони можуть нас навчити? Ми розвинули своє, довели, що можемо самі. Для чого нам це? Тодішнє Динамо мені нагадувало московські команди зразка 80-х. Морально застарілий, повільний, комбінаційний і позиційний футбол. Кожен гравець грає на своїй позиції. Поступово підійшли, розіграли м’яч. Не вийшло – відійшли назад. Це жах. Фланговий захисник за всю гру робить дві подачі в штрафний майданчик.

– Як батько переживав невдачі?

– Коли грав, то його заспокоювали чай і книжка. Півночі пив чай – серце стукає, стрес. Не може заснути. Згодом на науковому рівні знайшли рішення. Сауна після гри у м’якому режимі – важлива відновлювальна процедура. З потом виходить лактат, падає рівень адреналіну. Наступного дня поверталася свіжість.

– Чимало гравців завдячують своїм відкриттям певному тренеру. Кажуть, що Олег Базилевич допоміг розкритися Анатолію Конькову.

– Це не зовсім татова заслуга, всі й так знали, що це за гравець. Його навіть у збірну брали з першолігового Шахтаря. Унікальна ситуація! Але, безумовно, робота за Системою сприяє розкриттю індивідуального потенціалу футболіста. Таких прикладів можна навести безліч.

У Болгарії батько запросив у Славію ветерана Андрея Желязкова, коли той у віці 36 років щойно закінчив кар’єру гравця, останні два роки перед тим дограючи у другорядному бельгійському клубі. Батько його вмовив ще пограти, розробив для нього індивідуальну програму і Желязков ще приніс велику користь команді. Як писали газети, “неостаряващ Желязков”.

– Юрій Дегтярьов казав, що Лобановський і Базилевич могли грати у більярд навіть в темряві.

– Батько намагався трохи навчити мене цій справі, і я мав нагоду переконатися, наскільки добре він нею володів. Футболісти і тренери багато часу проводили на базах. Які там розваги? Телевізор і більярдний стіл. Хто з них грав краще? Цього я, звісно, не знаю.

"Перша збірна? Футболісти перевдягалися в автобусі"

– Пізня тренерська діяльність Олега Базилевича – це робота у національній збірній України. Непрості часи, початок 90-х, проблема інфраструктури, матеріальної бази, підбору гравців.

– Все було дуже важко. Батько отримував зарплату у розмірі 12 доларів купонами. У мене в Інституті географії було тоді приблизно 11. Такі були часи. Збірна не грала офіційні матчі, футболісти перевдягалися в автобусі. Найкращі гравці поїхали в Росію: Нікіфоров, Цимбалар… Так, тут були непогані молоді гравці, однак вони не мали досвіду. Інколи "вилазила" проблема спиртного. Відносини з клубами теж були непрості – не завжди відпускали гравців на збори.

Але команду за два роки вдалося "зліпити" непогану, виступали досить вдало і показували цікаву гру у міжнародних матчах. Однак офіційний старт вийшов невдалим. Тренерський штаб два роки тренував один склад, а на перший офіційний матч вийшли інші футболісти. Інколи здавалося, що ця збірна нікому не потрібна.

– Після збірної Олег Петрович зважується на кардинальне рішення – поїздку у Кувейт, де він фактично востаннє працюватиме у статусі тренера. Якими були враження від того періоду?

– Вражень було багато. Цьому відрядженню посприяв Валерій Васильович. Знову вони були поруч, займаючись спільною справою. Але ні Лобановський, і Базилевич не дуже були задоволені роботою на Близькому Сході.

У багатьох відношеннях це не те місце на планеті, де Система може розкрити свій потенціал. Тут і клімат, і психологія гравців. Місцеві футболісти не так "викладаються", запізнюються на тренування, у них немає стимулу. Футбол для них – це розвага. Але шейхи все одно помітили певні зрушення в організації гри і в результатах.

– Ваш батько дуже полюбляв театр та кіно. Відомі постаті зі світу мистецтва були частими гостями у вашому домі?

– Мати була акторкою у Театрі Лесі Українки, зіграла 8 головних ролей. Працювала і в донецькому драматичному театрі. У неї занадто рано трапився мікроінсульт – на сцену виходити лікарі вже заборонили.

– Олег Петрович познайомився з дружиною в театрі?

– Йшов 61-й рік. Тато поспішав на тренування, а мати з подругою запізнювалися на заняття в театральному інституті. Дівчата ловили машину. Батько проїхав повз них, проте вирішив розвернутись і дівчат таки підвезти. Мама відволіклася розмовою, погано закрила двері 408-го "Москвича" і на повороті біля РАЦСу на Шовковичній вона вилетіла з машини і сильно травмувалася.

– Неймовірне знайомство!

– Тато почав провідувати її у лікарні, носити квіти. А вже через три місяці, якраз після закінчення того чемпіонського сезону, вони й побралися (усміхається).

Дружина Олега Петровича Базилевича

– Батьки міцно товаришували з Олегом Борисовим та його родиною?

– Так, виконавцем головної ролі у фільмі за "Двома зайцями". Він для мене завжди був "дядьком Олегом".

– Василь Лябик, який грав у Лобановського в Дніпрі, щиро зізнався, що дуже вдячний тренерському штабу за те, що той водив своїх гравців у театри, музеї і на кладовища. Мовляв, турбувався і про духовний розвиток футболістів.

– Батько з Лобановським вважали за необхідне сприяти культурному розвитку гравців. Вся команда ходила на спектаклі і на концерти, і навіть під час виїздів на матчі. Я фрагментарно пам’ятаю спілкування вдома з діячами культури і мистецтва, науки і виробництв, у колі рідних та друзів. Часто говорили про те, як бюрократизм і неповороткість радянської системи автоматично відкидали все нове і прогресивне. Це покоління зіткнулося з колосальними проблемами у своїй роботі. Ніколи не забуду ті розмови: "У нас в театрі так само… Та у нас з командою так само... А на заводі в нас те саме робиться..."

– Чимало фраз футбольних тренерів стали крилатими. Ви пригадуєте якісь особливі висловлювання батька?

– Не знаю, що саме можна називати крилатим, однак, казали, що фраза на тренуванні "Ввімкни мозок" належала батькові (усміхається).

– Красномовність і публіцистична діяльність властива і вам. Зокрема, ви пишете про геополітику. Одне з останніх, що довелося читати перед підготовкою до інтерв’ю – тема отримання Україною Томосу від Вселенського патріархату.

– У 2012-му я написав матеріал на цю тему. Таке враження, що його читали у Константинополі (усміхається). Я, до речі, писав лист туди. Готувалася ініціатива на підтримку Томосу. Наводив факти зі своїх досліджень. Останні років вісім я повністю зосередився на написанні книг, сценаріїв для художнього та документального кіно, на образотворчому мистецтві. Продовжую систематизувати татові матеріали з організації гри та підготовки футболістів. Вірю, що вони мають знадобитися і принести користь.

Літературна діяльність включає досить великий історичний роман, який зараз готую до видання. Він присвячений подіям XV сторіччя. Коли пишеш про такі речі, глибоке вивчення предмету є абсолютно необхідним. Тому коли постало питання про те, що Київська Церква має посісти історично належне їй місце, мені теж було що на цю тему сказати.

– Ви обговорювали з батьком події, які відбуваються на Сході України?

– Тато важко все це сприймав. Значна частина його футбольного життя була пов’язана з Донбасом, і в мене особисто до Донбасу є великий сентимент. Але всі ці події підтвердили, що від Москви добра не варто чекати. Тепер ми вже можемо такі узагальнення робити – це наш одвічний ворог, і навряд чи така ситуація зміниться навіть у перспективі.

– Ви маєте відношення до кінематографу і також писали на тему незаконного ув’язнення Олега Сенцова.

– Я є сценаристом і хочу написати про це книжечку. Ми повинні цьому протистояти і перемогти. Таким є наше історичне зобов’язання. Все це дуже серйозні речі, про які можна говорити масштабно.

– Вірите, що для України цей жах завершиться відносно позитивно?

– Великі історичні зрушення напрацьовуються століттями, якщо не тисячоліттями. Коли вони вперше Київ спалили? При Андрієві так званому Боголюбському? Гляньте, як він виглядав – справжній монгол. За 80 років до Батия він вже спустошував наші землі. Ми приречені мати такого сусіда, вони не будуть іншими ніколи. І ніколи іншими не були. Ми повинні знати, де наш ворог, і не дозволяти задурити собі голову розмовами про єдність і добросусідство, про мир, спокій та злагоду. Цього не буде.