Киевскому стадиону "Динамо" - 70 лет

Сегодня исполняется 70 лет легендарному киевскому стадиону "Динамо" им. Валерия Лобановского. Предлагаем вашему вниманию подробнейшую историю арены, предоставленную журналистами издания "Украинский футбол". Материал публикуется языком оригинала.

Дует відомих читачам газети "Український футбол" автора-упорядника історії київського "Динамо" Анатолія Федоровича Коломійця і аматора-архіваріуса Олександра Олександровича Кабанця і цього разу наводить порядок в історичному минулому футбольного клубу "Динамо" (Київ), а саме надає відомості щодо столичного стадіону "Динамо" і документально засвідчує, що цей стадіон було засновано і відкрито не 1934 року, як вважалось до цього часу й навіть записано в паспорті стадіону, а рівно 70 років тому - 1933 року. Тож святкувати 70-річний ювілей потрібно завтра - 12 червня, а не чекати ще один рік не зрозуміло з яких причин.

Уже документально підтверджено і на сторінках нашої газети про це докладно публікувалося ("Український футбол" № 65 від 14.05.02, стаття "Динамо"-75"), що створене в Києві пролетарське спортивне товариство "Динамо" було офіційно зареєстроване 13 травня 1927 року, коли на засіданні Міжвідомчої комісії в справах товариств і спілок (МЕКОСО - скорочено з російської) при адміністративному відділі округового виконавчого комітету міста було прийняте рішення зареєструвати статут Київського пролетарського спортивного товариства (ПСТ) "Динамо".

Але ще до офіційного наказу про організацію Київської губернської ради товариства "Динамо" активісти-динамівці на території колишнього, відомого в усій Європі кафе-шантан "Шато-де-Флер" у Царському саду (зараз на цьому місці знаходиться центральний вхід до стадіону "Динамо" ім. Валерія Лобановського), побудували справжній спортивний комплекс із футбольним полем, іншими спортивними майданчиками і навіть роздягальнею. Але всі основні матчі в Києві динамівці проводили на Червоному стадіоні (нині - Національний спортивний комплекс "Олімпійський"), який на той час був найбільшою спортивною ареною в місті (офіційно був відкритий до експлуатації у серпні 1923 року - ще один ювілей у цьому році).

1930 року київське ПСТ "Динамо" отримало під-твердження від Комгоспу Української Соціалістичної Радянської Республіки - УСРР (таку назву мала ця республіка СРСР аж до кінця 1936 року) про відведення під будівництво великого спортивного стадіону території оранжереї колишнього Царського саду. Поряд уже було збудоване вищезазначене футбольне поле, на якому тренувалися й грали клубні команди "Динамо". Виконком Київської міської Ради депутатів трудящих прийняв постанову про дозвіл будівництва в жовтні 1930 року. Тож саме цей рік можна вважати роком початку будівництва київського стадіону "Динамо".

Ініціатором будівництва був начальник київського ДПУ т.Розанов, але в здійснення цього плану і доведення його до кінця найбільший внесок зробив Олександр Якович Санін - на той час начальник опервідділу ДПУ, палкий прихильник футболу, який стояв біля витоків створення команди київського "Динамо" ще 1927 року. Проект стадіону виготовила група фахівців під керівництвом відомого архітектора-художника, професора Політехнічного інституту В.О.Осьмака, автором проекту був молодий архітектор В.І.Безпалий. За зразок був узятий один з найкращих стадіонів Європи - берлінський. Проектування було завершено 1932 року, коли підготовчі роботи велися вже в повному обсязі. До речі, вважалося, що стадіон будується силами ентузіастів із працівників НКВС, але насправді будували його в'язні. Такою була практика того часу. Але для прискорення спорудження стадіону велику допомогу надала й громадськість міста. Інколи на недільники виходило по 400-500 чоловік. Керував будівництвом З.Л.Козеницький, а старшим виконробом центрального ядра був Г.Й.Чижевський.

Місце для спорудження стадіону було вибране досить вдало. Першотравневий парк (до революції 1917 року - Царський сад) розкинувся на схилах Дніпра з однієї сторони, а з іншої прилягав майже до початку центральної вулиці Києва - Хрещатика (у ті роки - вул. Воровського) і був одним із найулюбленіших місць відпочинку мешканців міста Києва. Він був закладений ще 1743 року, до революції на території парку розміщувалися царські парники, в яких вирощували екзотичні фруктові та овочеві плоди для прийомів у Маріїнському палаці, а в серпні-вересні 1913 року, під час проведення Всеросійської промислової виставки, на його схилах було відкрито кінну виставку, а на Петровській алеї саду - виставку птахівництва і тваринництва. Павільйони цих виставок були прикрасою саду і стали основою для спорудження адміністративних і допоміжних приміщень майбутнього стадіону.

Перед тим, як розповісти про відкриття стадіону "Динамо" і введення його в експлуатацію, необхідно розповісти про обставини, що склалися в цей час на території України і про стан справ у команді "Динамо".

Уже 1932 року в Україні панував голод. Хоча динамівці й отримували спеціальні пайки, однак у багатьох були сім'ї, близькі, а на всіх продуктів не вистачало. Страх невідворотного голоду був занадто сильним. Улітку 1932 року начальник ДПУ Київської округи С.А.Барминський, палкий шанувальник футболу, отримав призначення в Іваново і переманив туди Садовського та Малхасова. Після товариського матчу в цьому російському місті збірної профспілок Києва, переконавшись, що там ситніше і спокійніше живеться, до "Динамо" (Іваново) перейшов київський одноклубник Коротких, а з інших київських команд - Правовєров, Вавилов, Поталов і Гончаренко. На руїнах Києва розквітла так звана збірна Іваново, успіхи якої на той час були значними.

Улітку того ж року в Москві було заарештовано Свиридовського та Піонтковського за те, що вони хотіли обміняти відрізи сукна на продукти. "Торбохапи" були направлені на два роки на примусові роботи в трудову комуну м.Болшево Московської області, уникнувши суворішої кари. Туди засилали багатьох футболістів, які проштрафилися, і команда цієї комуни навіть брала участь у всесоюзній першості ПСТ "Динамо".

Звичайно, ні "Динамо" (Київ), ні збірна міста вже не мали тієї сили, якою славилися в минулому році, коли збірна Києва вперше стала чемпіоном України. Про це можна судити навіть з того, що у відбірковому матчі на першість УСРР 1932 року збірна Києва програла збірній Вінниці (1:4). Далося взнаки ще й те, що найкращих гравців залучали до збірної СРСР на різноманітні товариські матчі.

Зараз уже всім відомо, яке становище було 1933 року в Україні. Голодомор поставив питання виживання української нації. І це було не тільки на селі, але і в містах, навіть у такому великому, як Київ. Столицею УСРР був Харків аж до 1934 року, а Київ за своїм значенням і кількістю мешканців посідав друге місце (на той час - 600 тисяч киян).

Навесні 1933 року київське "Динамо" ледь животіло. І саме в цей час до команди надійшло чудове поповнення - квартет молодих амбітних москвичів, які не бажали просто перебувати в тіні великих маестро старшого покоління в московських командах і надали перевагу вдосконаленню майстерності на берегах Дніпра. Це були захисник Василь Єпишин, півзахисник Михайло Путистин, фланговий форвард Ілля Панін і центр нападу Костянтин Щегоцький. Крім них, до команди зарахували й киян із "Желдора" - Миколу Балакіна та Василя Сухарєва.

Щоб вибратися із зони голоду, який охопив Україну, енергійний і практичний керівник команди (посади тренера тоді ще не було) Лазар Федорович Коген організував у травні тривалу поїздку команди за маршрутом Баку - Ерівань (нині - Єреван) - Тіфліс (нині - Тбілісі). Однак відрядити на Закавказзя вдалося лише десятьох: Ідзковського, Весеньєва, Тютчева, Єпишина, Сухарєва, Путистина, Паніна, Щегоцького, Сердюка (Шульца) і Прокоф'єва. Одинадцятим поїхав якийсь Жорж з Одеси, який, щойно турне закінчилося, безслідно зник, і досі невідомо, хто ж то був насправді.

Зігравши в Баку внічию (0:0), динамівці могли не дістатися до Єревана. Коли вони робили пересадку в Тбілісі, провідник першого вагона, перевіривши їхні квитки, не дозволив посадку. Але вони таки знайшли собі місця аж у восьмому вагоні. Дорогою поїзд зійшов з рейок, перші вагони упали під укіс, загинуло багато людей. Так лише випадковість урятувала оновлену команду. Три доби гравцям довелося чекати ремонту залізничної колії, а в Єревані їх зустрічали, як гостей з того світу.

Відкриття нового стадіону "Динамо" двічі відкладалося через голод у місті і відбулося 12 червня 1933 року. Стадіон отримав ім'я "верного продолжателя дела Дзержинского, первого чекиста республики" наркома внутрішніх справ і голови ДПУ (Державного політичного управління) Всеволода Аполлоновича Балицького. Будівництво футбольної арени стадіону було повністю завершено. Крім лавок для розміщення глядачів, була споруджена дерев'яна центральна трибуна, а навпроти неї - біла раковина для оркестру. Сидячих місць було 18 тисяч, хоча, за підрахунками, стадіон мав можливість прийняти максимум 23 тисячі глядачів. Але свято відвідали 45 тисяч осіб, оскільки було оголошено, що в буфетах будуть у продажу деякі продукти. Цього дня на стадіоні проводився фінальний матч першої української "Динаміади". Змагалися команди Києва та Харкова. Кияни грали у тому ж складі, що й під час закавказького турне, тільки був залучений ще й Махиня. Харків'яни жадали реваншу за поразку в чемпіонаті УСРР 1931 року, тому грали дуже грубо, особливо Костянтин Фомін. Перепало, насамперед, тендітному Щегоцькому, який уперше постав перед київською публікою. Він і забив вирішальний м`яч у матчі (2:1), а перший гол провів Микола Махиня.

ПІДТВЕРДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНОГО:
Відкриття київського стадіону "Динамо" 12 червня 1933 року
Звіт про підготовку до відкриття з газети "Пролетарська правда" за 2.06.33 р.
До відкриття стадіону "Динамо"
"Роботи коло збудування величезного стадіону "Динамо" у Києві наближаються до кінця, і ще в першій половині червня стадіон буде відкритий. Стадіон охоплює ряд об'єктів двох напрямків - фізкультурних та видовищних. З фізкультурних він має цілком закінчене фізкультурне поле з трибунами на 18 тисяч місць. Під трибунами розташовані медичні кабінети, ванни, душі, роздягальні тощо. Крім того, є ряд майданчиків з трибунами для гандбольної гри, тенісу тощо. Є й добре устатковане фізкультурне містечко, водна станція тощо. Для видовищ на території стадіону збудовано естрадний театр з рухомою сценою і з усім технічним устаткуванням, з майданчиком на 1.500 глядачів, 2 раковини для оркестри на 65-70 оркестрантів кожна... ...На стадіоні відкривають і кіно, де демонструватимуть фільми першим екраном... ...На території стадіону влаштовується кілька буфетів, а також велику їдальню... ...Щоб широко обслужити масового глядача, за разове одвідування стадіону з правом бачити всі видовища визначили плату тільки 60 коп. Для організованих глядачів - членів профспілок встановлені картки на 10 відвідувань, що коштують 5 крб., тобто 50 коп. одно відвідування".

Звернення влади з газети "Пролетарська правда" за 12.06.33 р.

За діло, товариші динамівці! "Вітаю ініціяторів, будівників і динамівців з успішним закінченням будівництва стадіону "Динамо". Стадіон "Динамо" - один з найкращих здобутків і великих вкладів пролетаріяту Києва в культурну революцію. Я певен, що динамівці зуміють перетворити стадіон на могутній осередок культурного дозвілля, фізичного гартування будівників соціялизму. За діло, товариші динамівці - чекісти!" Секретар Київського обкому КП(б)У М.Донченко

Звіт про відкриття стадіону з газети "Пролетарська правда" за 14.06.33 р.

Стадіон "Динамо" відкрито "Високо піднесли фанфари горністи і перші звуки переможного маршу підхопили сурми, флейти і барабани... Здригнувся брук від мірної і чіткої ходи фізкультурних колон. По обох сторонах вулиці натовп трудящих проводив залізні когорти динамівців, готових до праці й оборони. Над величезним стадіоном, розбитим на десятки майданів, над терасами, над тенісними алеями палає літнє сонце. Дніпровське повітря, змішане з пахощами акацій та лип, бадьорить тіла. На терасах - 18.000 пролетарів та колгоспників Київщини. - Ми сьогодні святкуємо величезну перемогу... Ми на цьому стадіоні зуміємо підготувати тисячі пролетарів, готових до праці і оборони, - лунає з центральної трибуни. І десятки радіорупорів передають слова оратора до найвіддаленіших кутків. В урядовій ложі тт. Мануїльський, Карлсон, Демченко, Мусульбис, Василенко, Бабко, Розанов, Галицький, Хитрик, Чорнобильский, Ткачук, Ткаченко - представники партійних, комсомольских, професійних, радянських організацій. - Під проводом комуністичної партії, - закінчує своє вступне слово начОДПУ тов. Розанов, - чекісти-динамівці, завзято борючись з класовими ворогами, будуть ще більше боротися за високі більшовицькі покажчики фізкультури, за значок ГПО. - Оголошую стадіон ім.В.А.Балицького відкритим. І прапор з емблемою "Динамо" під звуки "Інтернаціоналу" високо звився над стадіоном... ...У своїй телеграмі тов. В.А.Балицький вітає київських динамівців з величезною перемогою і бажає їм ще більшої плідної роботи в справі виховання бійців-чекістів, готових до праці і оборони. Свисток... Сотні фізкультурників та фізкультурниць гармонійно водночас роблять вільні рухи. Ще раз свисток - і живими тілами написано "Динамо". Футбол. Біля воріт Києва нервується воротар Іцковський... Правий край Харкова підвів м'яча до самих воріт... Але більше, ніж тов. Іцковський нервуються тисячі "болільників", що напружено слідкують за грою двох найсильніших команд - "Динамо" Києва і Харкова. Матч закінчився перемогою киян з рахунком 2:1 на користь Києва. У перерві після першого гавтайма... На поле викотили величезний м'яч - пушбол... Грає збірна профспілок проти "Динамо"... ... До пізньої ночі десятки тисяч пролетарів з родинами не залишали стадіону та алей парку". М.Коробков

1934 року столицю УСРР перенесли з Харкова до Києва, і стадіон "Динамо" охрестили Всеукраїнським. Саме тоді було розпочато будівництво колонади головного входу до стадіону "Динамо" (архітектори Н.Д.Манучарова та В.І.Поліщук), яке тривало до 1936 року і в подальшому не реконструювалося аж до теперішнього часу. У постійну експлуатацію стадіон було введено тільки 1934 року, тому в деяких виданнях помилково вказана дата "народження" стадіону. Чому помилково, тому що впродовж 1933 року на стадіоні було проведено дуже багато футбольних матчів, а добудовували тільки тенісні корти, спортивний корпус, гімнастичне містечко, баскетбольні і волейбольні майданчики. На території стадіону був споруджений і кіноконцертний театр. До речі, поруч із стадіоном був збудований найкращий у Києві не тільки на той час, але і для наступних сорока років ресторан "Динамо".

Ще навесні 1933 року при стадіоні відкрили першу дитячу футбольну школу на 25 осіб. У цей час керувала командою тренерська рада на чолі з "граючими тренерами" Ідзковським і Щегоцьким. Вони практикували виїзди на товариські зустрічі до інших міст. На жаль, в ПСТ "Динамо" футбольну команду скоротили, тож доводилося заробляти самостійно. Фактично це була найперша в СРСР професійна команда, як це не дивно звучить для того часу. Небагато гравців змогли це витримати, і в команді залишилося лише восьмеро футболістів. Капітан команди Щегоцький подав кілька офіційних рапортів, прохаючи про допомогу, але ніякої відповіді не отримав.

Динамівський вождь Балицький залишався в Харкові, а київське керівництво (після того, як з його складу вийшов Барминський) вважало футбол другорядним видом спорту.

Оскільки виїзні матчі, зазвичай, закінчувалися поразками столичної команди, керівництво місцевого ПСТ "Динамо" вирішило остаточно позбутися команди і навіть офіційно запропонувало Ідзковському, Тютчеву та Щегоцькому попрацювати в іншому місці, на що ті погодилися.

Коли 24 червня до Києва приїхало, нарешті, все вище керівництво, у столиці здійнявся скандал, і довірені особи Балицького "вмовили" футболістів повернутися, пригрозивши можливими покараннями. Було вирішено покаятися, та й інтуїція підказувала, що в новій столиці республіки незабаром відбудуться великі зміни в спорті.

1935 року було ухвалено рішення перетворити традиційний до цього турнір під назвою "Матчі трьох міст" - Москви, Ленінграда і Харкова - на "Матчі чотирьох міст", додавши до складу учасників і нову столицю УСРР - Київ. Певна річ, у цьому був резон, оскільки збірна Києва була вже не гіршою від команди Харкова. Та й керівництво УСРР прагнуло підняти престиж столичного спорту. До того ж, новачкові дали право стати господарем змагань. Тим паче, що для цього були всі умови - чудовий, затишний стадіон "Динамо".

Ще 1934 року в СРСР була запроваджена посада тренера футбольних команд, а наприкінці травня на цю посаду в Києві запросили М.Д.Товаровського, який навчався заочно в аспірантурі Московського Центрального інституту фізичної культури ім. Сталіна. З поверненням Товаровського життя команди увійшло в чітко визначене русло тренувальних занять із дотриманням спортивного режиму та дисципліни. Цю людину всі добре знали й поважали як фахівця-наставника. Він запровадив, як зараз прийнято називати, тренувальний процес у підготовці команди на досить високому за мірками того часу рівні, збільшив фізичні навантаження, почав методичні заняття з тактики футболу.

Спочатку на стадіоні інформація про рахунок матчу писалася на примітивному фанерному щиті. Ініціатива створення першого покажчика рахунку належала одному з найперших адміністраторів команди Рафаїлу Фельдштейну. Ось що він повідав газеті "Атака" (№ 5, березень 1993 р.): "Мені хотілося, щоб на стадіоні "Динамо" - він тоді був головним у Києві - був якийсь покажчик рахунку. Трохи помізкувавши, купив 12 футбольних камер, одягнув на них червоні чохли, поставив за кожними воротами жердини, і ось, коли забивали гол, на жердині піднімався м'яч". Трохи пізніше на жердинах почали розміщувати таблички з назвами команд-суперників, а на верхівці закріпляли прапори спортивних товариств, до яких вони належали.

У 1937-1939 роках київський стадіон "Динамо" носив ім'я Єжова - головного "чекіста" країни. Ім'я Балицького було стерто з назви стадіону, бо він під час розгулу реакції НКВС був репресований як "ворог народу". Але і Єжова невдовзі зробили черговим ворогом, також фізично знищили і, звичайно, викреслили з усіх назв, затушувавши прізвище та фото в друкованих виданнях.

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна і 19 вересня 1941 року до Києва вступили війська німецьких загарбників, київський стадіон "Динамо" було перейменовано на "Дойче Штадіон". Він використовувався як спортивна арена виключно для виступів німців.

Радянські війська звільнили Київ 6 листопада 1943 року. Місто лежало в руїнах. На стадіоні гітлерівці, відступаючи, пошкодили деякі спортивні споруди, згорів кіноконцертний зал, раковина для оркестру, та й на трибунах залишилися сліди воєнних дій.

У дуже короткий час стадіон відбудували, бо вже наприкінці 1943 року почалося відродження спортивного життя у місті, насамперед - футбольного. На початку січня 1944 року в газетах уже повідомлялося про початок тренувань спортсменів на стадіоні "Динамо".

Організацію відродження команди було доручено найдосвідченішому динамівцю Миколі Махині. Як він писав у газеті "Правда України" за 25.04.1944 р.: "На вулицях Києва ще лежав сніг, коли наша команда почала тренування. Ми займалися у закритих залах гімнастикою, тренувалися з бігу, робили вправи з м'ячем. Тепер, коли прийшли теплі весняні дні, ми вийшли на поле стадіону. Зараз ми посилено готуємося до першої зустрічі з футболістами Москви…".

28 квітня в місті закінчила роботу Всесоюзна нарада керівних фізкультурних робітників із звільнених районів СРСР, на якій були розроблені заходи з відновлення спортивного руху та надані інструкції щодо їхнього виконання. До цієї наради було приурочено відкриття 2 травня стадіону "Динамо" і заплановано проведення першого повоєнного матчу - між командами "Динамо" (Київ) та "Спартак" (Москва).

ПІДТВЕРДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНОГО: Перший повоєнний матч київського "Динамо" з московським "Спартаком" 2 травня 1944 року
Звіт про матч з газети "Молодь України" за 4.05.44 р.
Спортивне свято киян
"... На полі з'являються футболісти московської команди "Спартак". Їх вітають бурхливими оплесками. Капітан київської футбольної команди "Динамо" майстер спорту тов. Махиня передає москвичам букет квітів. За хвилину м'яч уже літає в повітрі. Матч розпочато. Честь Києва захищають: Махиня, Ідзковський, Віньковатий, Лайко, Сєров, Кононенко, Балакін, Васильєви, Сухарєв, Калач. Серед фізкультурників москвичів - Леонтьєв, Тучков, Гуляєв, Малінін, Глазков, Смислов, Конов, Клімов, Віктор Соколов і Холодков. Дедалі напруженішою стає футбольна зустріч. Дружніми оплесками підбадьорюють глядачі гравців, уважно слідкують за кожним влучним ударом. Блискуче грають воротарі Ідзковський та Леонтьєв, майстри спорту Глазков і Махиня. Перший тайм кінчається в нічию. З перших ж хвилин другого тайму навально наступають кияни. Прорив - і м'яч у воротах Москви. Гості починають з центра і відразу набирають швидкого темпу. Минає 6 хвилин і спартаківцям вдається відквитатися. З рахунком один - один закінчується перший матч сезону. Попереду - нові зустрічі киян з спортивними командами братніх республік Радянського Союзу. На урочистому відкритті стадіона "Динамо" були присутні товариші М.С.Хрущов, Д.С.Коротченко, О.Є.Кор-нійчук, М.П.Бажан, Ванда Василевська, З.Т.Сердюк, К.З.Литвин та інші".

1944 року, крім багатьох товариських матчів на стадіоні "Динамо", були проведені й зустрічі двох офіційних турнірів: поєдинок 1/8 фіналу розиграшу Кубка СРСР з московським "Спартаком" (1:2) та матчі розиграшу Кубка УРСР у вересні-жовтні (київське "Динамо" було представлене двома командами). Усі зустрічі фінальної частини розиграшу проводилися в Києві, де зібралося 4 команди майстрів: динамівці з Києва й Одеси, харківський "Локомотив" і "Стахановець" зі Сталіно, котрі розіграли почесний приз за коловою системою (він дістався киянам).

З 1945 по 1949 рік майже всі домашні матчі київське "Динамо" проводило на стадіоні "Динамо" (вислови деяких "знавців" історії київського "Динамо" про те, що "після війни активно велася реконструкція практично зруйнованого стадіону", абсурдні. - Прим. автора). Республіканський стадіон ім. Хрущова, хоча й був офіційно відкритий 25 червня 1944 року, але за роки війни був доведений до дуже занедбаного стану і саме він потребував серйозної реконструкції. На ньому було проведено всього кілька матчів у 1944, 1945 та 1949 роках і половина змагальної програми 1959 року. Навіть 1951 року три матчі було проведено на стадіоні "Динамо". І тільки з 1953 року головний стадіон Києва і України в цілому був остаточно введений в експлуатацію, тому надалі, аж до 1979 року, на стадіоні "Динамо" проводилися майже всі матчі дублюючого складу "Динамо". Щоб мати уявлення про стан трибун стадіону в перші повоєнні роки, наводимо фото, на якому серед глядачів на передньому плані, на дерев'яній лавці, сидить співавтор цієї статті, тоді ще хлопчик, Сашко Кабанець.

У перші повоєнні роки жердини з покажчиками рахунку матчу за воротами були замінені щоглами з драбинами, а замість м'ячів на них уже вивішували таблички з цифрами, котрі свідчили про результат матчу. Процес зміни цих табличок на щоглі добре зображений на малюнку художника К.Андреєва у київській газеті "Сталинское племя" від 22 травня 1945 року (до звіту про матч "Динамо" (Київ) - "Торпедо" (Москва).

Якщо в довоєнні роки на стадіоні "Динамо" кияни були свідками блискучих досягнень своєї команди в першому чемпіонаті СРСР 1936 року - весна (віце-чемпіони країни) і 1937 року (третє місце), а також двох міжнародних матчів - із збірною Туреччини (1936 рік) і збірною Басконії з Іспанії (1937 рік), то в перші повоєнні роки гарної гри своїх улюбленців вони не дочекалися. Хіба що 1949 року стали свідками того, як молоді гравці дублюючого складу команди, завдяки здібним хлопцям, що були запрошені з ужгородського "Спартака", завоювали малі "золоті" медалі чемпіонату СРСР. Це також мало дуже велике значення для тих часів.

Обставини та низький рівень загальної культури у ті роки знівечили не одну долю гравців. Більшість з них пережили воєнні лихоліття, тому в мирний час дехто намагався надолужити втрачене. Порушення спортивного режиму (пияцтво, куріння) було звичайним явищем, найчастіше самі керівники цьому потурали. Та й зарплатня була невеликою, доводилося займатися спекуляцією, використовуючи поїздки на матчі в інші міста.

Але київське "Динамо" може завдячувати долі. Трапилося так, що 1950 року очолити команду запропонували Олегу Олександровичу Ошенкову. Це була найвідданіша футболу людина, яка без народної гри не мислила свого існування. І він прибув до Києва з наміром реалізувати свої ідеї та мрії саме в цьому колективі, поступово перебудувавши й перекроївши те, що заважало матеріалізації його планів.

Як не намагався новий тренер прискорити омолодження колективу, але непросто було знайти тактичний підхід до гравців, що виступали в команді впродовж багатьох років. Дехто його влаштовував. У обороні відзначався Лерман, у нападі - Віньковатов, добре зарекомендували себе закарпатці Товт, Юст, Михалина, Коман. Уже 1951 року динамівці, вперше за свою історію, закінчили чемпіонат без єдиної поразки із великим рахунком. Це свідчило, насамперед, про зміцнення дисципліни. Команда минула період повоєнного відродження і перші успіхи були вже не за горами...

На початку 50-х років, нарешті, за "дніпровськими" воротами змонтували табло, хоча й дерев'яне, але все ж таки це був крок уперед, бо щогли за воротами вже сприймались як примітив. На фанерному щиті, розміром 6 х 3 метри, обрамленому металевим каркасом, позначали назви команд і цифри метрового діаметра. Після кожного забитого м`яча працівник стадіону на спеціальній драбині піднімався нагору й змінював рахунок на табло.

У подальшому київський стадіон "Динамо" - другий за рівнем у столиці - став свідком блискучих перемог молодих резервістів київського "Динамо". Загалом дублюючий склад команди 15 разів ставав переможцем чемпіонату СРСР - 1949, 1963, 1965, 1966, 1968, 1972, 1974, 1976-осінь, 1977, 1980, 1981, 1982, 1983, 1985 і 1990 років.

Перша серйозна реконструкція стадіону була проведена наприкінці 50-х років. За проектом, розробленим у 1957 році групою архітекторів під керівництвом І.Хоменка, була збільшена крутість скатів котловану, що дало змогу дещо розширити площу центрального ядра; кількість місць була трохи збільшена і доведена до 20 тисяч, дерев'яні трибуни замінили більш сучасними, такими ж, як і на Республіканському стадіоні ім. Хрущова. На місці маленького тісного будинку, до якого примикала центральна трибуна, був споруджений спортивний павільйон з непоганими роздягальнями і душовими, гардеробом на більш як тисячу відвідувачів льодової ковзанки в зимовий період і "грілкою" для ковзанярів, телефонним комутатором і радіовузлом, а також службовими приміщеннями на верхніх поверхах. Позитивною рисою проекту було те, що реконструкція не завдала шкоди пишному зеленому вбранню стадіону - довелося вирубати лише кілька дерев.

Як і планувалося, тенісні корти були перенесені на другий бік Петровської алеї, а перед спортивним павільйоном 1967 року був споруджений чудовий відкритий басейн для тренувань і змагань, експлуатувати який можна було впродовж усього року.

А 1971 року біля службового входу до спортивної арени був встановлений пам'ятник футболістам київського "Динамо" - учасникам легендарного "матчу смерті" 1942 року (скульптор І.С.Горовий, архітектори В.С.Богдановський та І.Л.Масленков).

Удруге на капітальний ремонт і значну реконструкцію стадіон став через двадцять років - у 1978-му. Це було обумовлене з прийнятим рішенням про залучення столиці України до проведення футбольного турніру Олімпійських ігор 1980 року. Треба було насамперед підготувати футбольну арену для проведення матчів чемпіонатів СРСР 1979 і 1980 років на цій арені, що давало змогу реконструювати і підготувати до Олімпійських ігор Центральний стадіон столиці (таку назву тоді мав НСК "Олімпійський", колишній Республіканський стадіон ім. Хрущова). А по-друге, на "Динамо" мали тренуватися учасники олімпійського турніру. Проект перебудови стадіону був розроблений інститутом "Діпромісто", головний архітектор проекту - Є.Я.Кириченко.

Проведення матчів на стадіоні було призупинено тільки на друге коло сезону 1978 року, а вже до початку наступного сезону столичний стадіон "Динамо" значно змінився на краще. Старі трибуни, що були розміщені на ґрунті, на природних схилах і за роки експлуатації осіли та подекуди зруйнувалися, були замінені новими - на бетонній основі. По периметру поля з`явилися нові бігові доріжки (уже не шість, а вісім) з новим покриттям. На один поверх виросла адміністративна будівля. І вперше за 45 років існування стадіону його обладнали стаціонарним штучним освітленням за всіма міжнародними стандартами: по кутах встановили чотири сучасні освітлювальні вежі, виготовлені заводом металоконструкцій міста Жданова (нині - Маріуполь). Це дало можливість проводити спортивні змагання і вечірньої пори, а також транслювати зустрічі в кольорі по телебаченню. У середині 1979 року ця "тисяча сонць" - світильників - спалахнула над футбольною ареною стадіону.

Також, нарешті, змонтували нове електронне табло, одне з трьох, що були закуплені в угорського підприємства "Електроімпекс" (два інших встановили на головній спортивній арені столиці). Табло розміром 18 х 6 метрів було розбите на два інформаційних блоки, лівий з яких показував час, дату і температуру повітря, а правий - назву команд, рахунок матчу і авторів забитих м`ячів. Табло встановили на протилежній стороні від старого, яке було зруйноване, бо на той час просто псувало зовнішній вигляд арени.

Але головним завданням реконструкції було "дотягнення" вмістимості стадіону до 30 тисяч глядачів. Завдяки чому - важко судити, але якщо було наказано, то, звичайно, зробили. Ніхто не замислювався тоді над такими питаннями, як сервіс для глядачів. Ну, й що з того, що стало тісніше, головне, що більше місць.

І от 1979 року і в першій половині 1980-го всі домашні матчі основний склад київського "Динамо" провів на стадіоні "Динамо". Після того, як його привели до відповідного стану. Саме на цьому стадіоні кияни відсвяткували здобуття бронзових нагород 1979 року. А далі знову арену стадіону зайняла молодь команди. Тільки 1984 року тут були проведені значні змагання: кілька матчів фінального групового турніру чемпіонату Європи серед юнаків.

На початку 1989 року був створений госпрозрахунковий футбольний клуб "Динамо" (Київ), якому стадіон дістався як подарунок. Ділити гроші в ті часи ще не навчилися, а міська та республіканська ради ВФСТ "Динамо" вирішили не заважати клубові в період становлення. Та коли вже за часів незалежної України господарі клубу довели його майже до банкрутства і почали плутати кишені клубу та товариства зі своїми власними, то питання права на володіння стадіоном було винесено на розгляд громадськості. Це призвело до створення 1993 року акціо-нерного товариства "Футбольний клуб "Динамо" (Київ)", і всі права на володіння цією спортивною ареною були закріплені за ним.

Починаючи з 1996 року, "Динамо" (Київ) повернулося на свою арену, де проводить домашні поєдинки. Але перед цим стадіон уже втретє піддався реконструкції з метою перетворення його в суто футбольний комплекс. По-перше, глядацькі місця об