Григорий СУРКИС: "С футболом я познакомился еще в чреве матери"

Мы предлагаем вашему вниманию интервью Григория Михайловича, опубликованное в книге «Золота команда». Проект, созданный авторским коллективом нашего сайта и увидевший свет весной нынешнего года, посвящен славным страницам киевского «Динамо», отмечающего свое 90-летие.

***

Колись в одному з інтерв’ю він зізнався, що любить київське «Динамо» понад усе, навіть більше... за самого себе. Та найперша любов – що не іржавіє, не набридає, не трансформується в якесь інше почуття. Хіба що набуває нових рис і проявів. Але тільки тих, із якими міцнішає, глибшає, стає ще дорожчою.

І на посаді президента Федерації футболу України, і у виконкомівському та віце-президентському кріслах УЄФА Григорій Суркіс не зраджував своєму динамівському минулому, яке сягає того часу, коли його навіть на світі білому не було...

– Із футболом я познайомився ще до народження, в череві матері, – посміхається Григорій Михайлович. – Батьки були настільки завзятими прихильниками київського «Динамо», що обоє ходили на стадіон навіть на останніх термінах маминої вагітності. Точніше, втрьох – із дідусем. Ян Петрович у нашій сім’ї був футбольним патріархом. Про його стосунки із зірками шкіряного м’яча повоєнних часів уже писано-переписано. Саме він привчив любити й розуміти футбол спочатку свою доньку, а потім і її дітей – мене та Ігоря.

Ми мали унікальну можливість бачити видатних гравців, тренерів й арбітрів не тільки на їхніх «робочих місцях», а й у невимушеній атмосфері, коли вони гостювали в діда. Спілкування з такими славетними футболістами, як Гаврило Качалін, Михайло Якушин, Костянтин Бєсков, Микита Симонян, Лев Яшин, Віктор Маслов, іншими зірками і хвилювало, і надихало, і невідворотно зближувало нас із футболом.

– Очевидно, коли мама знайомила Яна Петровича зі своїм майбутнім чоловіком, захоплення Михайла Давидовича футболом стало додатковим аргументом для батькового благословення...
– Так, принаймні одна спільна тема для пристрасних бесід їм була гарантована, оскільки тато вболівав завзято!

– Григорію Михайловичу, давайте повернемося до Києва 1949-го року...
– У столиці України якраз після ремонту та удосконалення відкрили головний стадіон, де в нашої родини були свої абонементні місця в зручному 40-му секторі – саме по центру. Батьки не пропускали фактично жодного матчу. Тож любов до футболу й до київського «Динамо» я в буквальному розумінні вбирав із материнським молоком. Узявши нетривалу, всього на три роки, паузу, вже ходив на футбольні свята на власних двох, за руку з батьком чи дідусем. Із першого такого походу чомусь запам’ятав... передматчеве спілкування дорослих. Тоді багато хто, перш ніж іти на трибуни, зустрічався на «своєму» місці з друзями. Ділилися «інсайдерськими» футбольними новинами, обговорювали шанси, робили прогнози та йшли на парі. Можливо, це відклалось у пам’яті саме тому, що я був «героєм дня» – полку вболівальників прибуло! А вже на матчі, коли всі поринули у саму гру, я змушений був поступитися першістю. Тож і не скажу навіть – із ким того дня зустрічалося «Динамо»...

– А що пригадується вже з того часу, коли ви стали дивитися на поле свідомим поглядом, коли почали розуміти всю чарівність гри?
– Вважаю себе щасливим уболівальником, бо на моїх очах створювалася, «достигала» та набиралася сил перша золота динамівська команда. Я зачаровано спостерігав за витонченими діями Валерія Лобановського, геть відбивав долоні, вітаючи черговий гол Віктора Каневського, захоплювався солідністю Юрія Войнова, надійністю Василя Турянчика, реакцією Олега Макарова й непоступливістю Йожефа Сабо. Тріумф улюбленців у чемпіонаті Союзу 1961 року дійсно можна було порівняти з космічним польотом Гагаріна. Ми, принаймні, були на сьомому небі від щастя!

– Навряд чи ви тоді могли уявити, що те «золото» – лише початок великого й славного шляху команди.
– Уже саме по собі завоювання чемпіонського титулу було подією епохальною, адже Київ першим пробив московський «мур», за яким, здавалося, найвищі нагороди сховані надійно й надовго. Я, дванадцятирічний хлопчисько, був іще не налаштований на філософствування про те, що перше місце важче втримати, аніж завоювати. Просто тішився чистим, стовідсотковим, абсолютним почуттям дитячого вболівальницького щастя.

– Але потім біля керма команди з’явився Віктор Маслов – і Київ уже остаточно закріпив за собою статус футбольної столиці Союзу.
– І знов-таки – мені дуже пощастило: у тому віці, коли навколишній світ сприймаєш чи не найгостріше, у моєму місті я став свідком матеріалізації справжнього футбольного феномену. «Динамо», яке тричі поспіль вигравало першість СРСР, випереджало не тільки конкурентів – воно випереджало час! На жаль, недостатній міжнародний досвід і особливості буття за «залізною завісою» не дали тій диво-команді на повний голос заявити про себе в Європі. Свій потенціал колектив продемонстрував як дебютант Кубку чемпіонів, вибивши з розіграшу-1967/68 тодішнього клубного чемпіона Старого Світу – шотландський «Селтик». Досі той результат футбольні експерти вважають однією з найгучніших сенсацій турніру за всю історію його проведення. Хтозна, можливо, якби політика не вийшла на авансцену восени 1968-го, кияни ще б тоді підкорили європейську вершину.

– А які ще поєдинки тієї команди закарбувалися вам у пам’ять?
– Перегравання кубкового півфіналу 1964 року із московським «Спартаком». 0:0 у першому двобої й наступного дня – усього за 24 години, уявіть собі! – суперники знову на полі. Москвичі забивають швидкий м’яч, але «Динамо» відповідає трьома й дозволяє червоно-білим провести лише гол престижу. Після таких матчів уболівальницьке серце прискорено б’ється ще упродовж кількох днів. Так, у пам’яті подібні дуелі оселяються назавжди.

– Чи не з тих давен росло коріння принциповості протистоянь киян зі «Спартаком»?
– Мені здається, що тоді київські любителі футболу ще не настільки «персоніфікували» московський футбол, сприймаючи як принципового опонента будь-якого представника столиці Союзу. У 1960-62 рр. головним конкурентом у боротьбі за «золото» було «Торпедо», у 1967 – «Динамо», а в 1968 і 69-му – «Спартак». Навіть коли «червоно-білі» не дали команді Маслова здобути четверте поспіль чемпіонство, вигравши вирішальний поєдинок у Києві, це ще не було всесоюзне «дербі».

– 1976-й?
– Авжеж! Тоді саме кияни, перемігши спартаківців в останньому турі осінньої першості, відправили «народну команду» в нижчий клас. Хоча те, що з Москви настирливо просили Валерія Лобановського «не чинити опору», було в ті дні секретом Полішинеля. Як і багато моїх друзів-уболівальників, я був переконаний, що за вказівкою згори «Спартак» залишать у вищій лізі. Як колись залишили «Зеніт» – у рік ювілею «великого Жовтня». Та спортивний принцип тоді, у 1976-му, все-таки взяв гору. Чи то команда була настільки «народною», що справжнього господаря-лобіста в неї не знайшлося. Чи то авторитет Валерія Лобановського спрацював. Адже на тлі тих ідей, які активно пропагував київський тренер і які знаходили все більше прихильників, будь-яке волюнтаристське рішення загрожувало гучним вибухом. Навіть у радянському футболі часів розвинутого застою...

– Лобановський і «Динамо» знайшли одне одного...
– Валерій Васильович зміг перебудувати футбольне господарство, яке й до нього вважалося передовим. І Маслов, і згодом Олександр Севідов були справжніми новаторами – й не лише в тактиці. Віктор Олександрович іще наприкінці 60-х почав упроваджувати в роботі з командою науковий підхід. Його наступник цю справу продовжив, а вже Лобановський вивів на якісно новий рівень, що практично миттєво (як для термінів створення боєздатних футбольних колективів) позначилося на результатах. Йому вдалося зробити те, чого не дали Маслову: вивести колектив із всесоюзної на міжнародну орбіту.

– І вам, як уболівальнику, глобально пощастило вже втретє!
– Я пишався тим, що був знайомий із багатьма гравцями тієї команди. Так, з Володею Онищенком і Толею Шепелем учився в одній школі – 154-й. Тоді, в 1975 році, хлопці Лобановського не просто подолали спортивний рубіж, який вважався недосяжним. Їхні перемоги в Кубку кубків і Суперкубку мали неабияке психологічне, я б навіть сказав, ментальне значення: разом із ними ми ніби долали певний комплекс меншовартості – вже в масштабі континенту, навіть не Союзу. Із Союзом і так усе було зрозуміло: в Києві збірні Туреччини та Північної Ірландії, а в Москві збірну Італії обіграло перевдягнуте «Динамо». Навряд чи історія світового футболу знає ще хоч один випадок, щоб один колектив настільки успішно змагався одночасно як на клубній арені, так і в турнірах для національних команд. Тоді ж і пішов гуляти жарт: мовляв, збірна СРСР – це київське «Динамо», послаблене гравцями інших радянських клубів...

– Чи не від ревнощів до успіхів киян із Москви невпинним потоком лунала критика – як тоді, коли траплявся для неї привід, так і без нього?
– У Радянському Союзі спорт і особливо футбол цілком логічно вважався потужним соціальним фактором. Він був справою ідеологічною, а часом навіть і політичною. Звичайно ж, «центру» було незатишно від успіхів «периферії». Ось і намагалися цькувати через пресу, через безглузді чиновницькі рішення. Згадаймо хоча б горезвісний вердикт високого футбольного керівництва про заборону Валерію Лобановському працювати зі збірними. І «виїзною моделлю» йому дорікали, й договірні матчі намагалися інкримінувати, й щодо «адмінресурсу» закидали.

– Одне з ваших улюблених прислів’їв – собаки виють, а місяць світить...
– Так, Лобановського та його підопічних критикували, а вони – продовжували перемагати, поповнювати свою призову вітрину, переписувати рекорди, завойовувати все більше й більше сердець. «Критики», розписуючи недоліки та слабкі місця «Динамо», чомусь забували запропонувати щось не просто інше, а – краще. А чому? Бо їм просто бракувало аргументів та прикладів. Справді класні колективи подекуди з’являлися й окрім київського. Ті ж «Арарат» під орудою Маслова, тбіліське «Динамо» – володар Кубка кубків, «Дніпро» Ємця і Жиздика, а згодом – Кучеревського, «Спартак». Але жодній із цих команд не вдавалося втримати чемпіонський рівень більше року, не кажучи вже про триваліші терміни. І жодна з них не сягнула тих висот, на які злетіли кияни.

Лобановський свій тренерський геній утверджував упродовж півтора десятиліть радянської доби, практично без пауз. Він очолював унікальний колектив, у складі якого одночасно грали двоє володарів «Золотого м’яча». А потім, уже в нових умовах, виліпив іще одну команду-зірку, яка дійшла до півфіналу Ліги чемпіонів-1998/99...

– За радянської доби модною була теза, що київське «Динамо» – це така собі збірна України.
– Свого часу з цього приводу влучно висловився авторитетний московський журналіст Лев Філатов. Мовляв, і в інших столицях формували своєрідні збірні команди, які б могли гідно представляти свої республіки на всесоюзній арені. А в Москву взагалі звозили таланти з усього СРСР. Київ же, на думку Філатова, щоразу опинявся попереду цих «збірних» тому, що вчасно й ефективно перебудувався й надалі не просто йшов у ногу з часом, а прагнув випереджати його.

Насамперед, це стосувалося забезпечення життєдіяльності команди, її нагальних потреб. По суті, ще в «Дніпрі» Лобановський створив прообраз професійного клубу, зацікавивши ідеєю керівництво заводу «Південмаш». У столиці ж республіки до нього прислухалися геть на всіх рівнях – аж до рівня першого секретаря ЦК компартії.

– «Динамо» пощастило з «уболівальником номер один» Володимиром Щербицьким.
– Мені здається, Лобановському до снаги було зацікавити своїми ідеями будь-кого. Саме його невтомність, непосидючість, інтелект й уміння прораховувати все на декілька кроків уперед змушували крутитися коліщатка потужної партійно-господарської машини, яка підживлювала провідну команду України. Проте, звісно, таке «лобі», яке «Динамо» мало в особі Щербицького, в той час багато вартувало.

Але, гадаю, то був взаємовигідний процес. Київський клуб не просто функціонував у режимі найбільшого сприяння. Він, по-перше, давав результат – не лише спортивний, а й іміджевий. Згадайте 1986-й, чорнобильське лихо. Працюючи тоді в міськвиконкомі, я відповідав, зокрема, й за відселення мешканців «забрудненої» зони. Бачив людське горе не по телевізору. І як світлішали багато очей після успіху «Динамо» в Кубку кубків. Знов-таки, то була не просто перемога, вона дарувала надію, означала, що життя триває. Попри радіацію, чутки та панічні настрої.

По-друге, так чи інакше, але «Динамо» не тільки «збирало вершки», а й працювало у зворотному напрямку, поповнюючи інші клуби республіки кадрами, які пройшли відповідну підготовку, отримали вишкіл та імпульс. «Школа Лобановського» й досі приносить користь. Більшість тих, хто працював із Валерієм Васильовичем, після завершення кар’єри стали вправними тренерами. Зіркові команди 1970-х, 1980-х і кінця 1990-х років – практично повним складом. Назвіть мені ще когось із колег Лобановського, хто б міг похвалитися настільки плідними випусками свого футбольного вишу.

І ціла плеяда учнів, серед яких троє – Блохін, Бєланов і Шевченко – визнавалися найкращими гравцями Європи, і те, що результати команд Лобановського досі залишаються орієнтирами, підкреслює велич цієї історичної постаті. За харизмою, майстерністю, послідовністю, досвідом, інтуїцією та вмінням все це втілити в створенні конкурентоспроможних колективів, їх стабільних успішних виступах із Метром можуть сперечатися лічені фахівці – калібру Алекса Фергюсона, Марчелло Ліппі, Жозе Моурінью.

– Обійнявши посаду президента «Динамо» влітку 1993-го, фактично врятувавши клуб від банкрутства й ганьби, ви серед стратегічних завдань акцентували на необхідності повернення Валерія Васильовича з його кувейтської «золотої клітки»...

– Для нього відрядження на Близький Схід стало цікавим і корисним досвідом, але, на жаль, негативно позначилося на здоров’ї. Та й, відверто, скучав там Лобановський за серйозною роботою, через близьких йому людей давав це зрозуміти. Тож принаймні не спробувати повернути його київському «Динамо», всьому українському футболу було б злочином... За кордоном Васильович уважно стежив за ситуацією на батьківщині – дивився доступні російськомовні канали, вимагав від друзів і знайомих привозити йому газети й журнали, а також касети із записами основних подій, причому не тільки футбольних, а й політичних. Серед тих замовлень матчі «Динамо» були в обов’язковому порядку. Після того, як відбувся наш перший із ним контакт, я регулярно телефонував Лобановському. І – поринав у це спілкування. З ним можна було розмовляти годинами, й не лише про футбол... Пропозицію стати до тренерського керма свого рідного клубу він сприйняв із вдячністю, але – дуже виважено. Попросив час на роздуми. Очевидно, як і в усьому, намагався прораховувати ситуацію на кілька ходів уперед. І – вчасно передбачив той момент, коли наш футбол загалом і, зокрема, «Динамо» дозріють до того, щоб вирішувати максимальні завдання.

Для нас то були важкі дні. Клуб вибув і з Ліги чемпіонів, і – після першого ж раунду! – з Кубку УЄФА-1996/97. Навколо команди утворилася не досить приємна атмосфера, тодішній головний тренер Йожеф Сабо втратив зв’язок із підопічними, розсварився з пресою... Щось змінювати треба було терміново й життєво необхідно. І Лобановський через нашого багаторічного адміністратора Григорія Спектора повідомив, що готовий до конкретних пропозицій. Усі технічні деталі було вирішено в лічені дні. Враховуючи подальший стрімкий прогрес команди, яка практично за два сезони знову увірвалася в європейську еліту, і для нього, і для нас те рішення стало перемогою. Мабуть, однією з найголовніших у новітній динамівській історії.

– Лобановського вважали переконаним прихильником системи...
– А ще він був послідовним фахівцем, справжнім інтелектуалом та інтелігентом. Як максималіст, умів захопити цим усіх навколишніх, надихнути їх на пошук таких фізичних і моральних резервів, про які дехто навіть і не підозрював... Інтереси справи для нього завжди були понад усе, вище особистих симпатій і прихильностей. Його й тепер вважають еталоном самовіддачі в роботі. До речі, Валерій Васильович такого ж ставлення до обов’язків очікував і від тих, з ким працював.

Я радий, що в цьому плані наші погляди й прагнення збіглися. Радий, що невдовзі після повернення Лобановського до «Динамо» ми розчинили для команди двері ультрасучасної тренувальної бази, про яку навіть деякі західні гранди досі лише мріють. Це дало можливість поліпшити умови роботи й для дублюючого складу, юнацьких команд клубу. Згідно з останніми вимогами футбольної науки функціонує й розвивається дитяча школа «Динамо» на Нивках. Є залізна логіка в тому, що цей «інкубатор талантів» останніми роками настільки родючий.

Словом, отримавши в розпорядження інфраструктуру, яка завмерла десь у 1960-х роках, ми доклали всіх зусиль, аби «Динамо» й у цьому аспекті не лише надолужило прогаяне, а – за традицією – повернуло собі лідерство, знову випереджало час. З одного боку, це підсумок мого розуміння керівних функцій, яке я залишив у спадок братові. З іншого, прагнення повернути футболу те, що я заборгував, з дитинства вбираючи його життєдайну енергію.

До речі, спілкування з Лобановським якраз і було одним із джерел такого психологічного «підживлення». Як у робочому процесі, так і поза ним, коли танула його зовнішня суворість, неприступність. Для сторонніх міг залишатися «айсбергом» чи «залізним полковником», але таке враження не могло приховати його людяності. Завжди й в усьому він залишався Людиною, з великої літери. Саме тому стільки людей в усіх куточках футбольного світу пам’ятають і шанують його ім’я...