Лозинский: "Глядя на обездвиженного Ковалева, Коньков закричал Лобану и Базилевичу: "Вы своими экспериментами человека убили!"

Ключовий оборонець Динамо кінця 70-х – початку 80-х розповів "Футбол 24" про знайомство з Лобановського

– Перед ним якраз закінчив курс молодого бійця. Відслужив армію, у суботу з друзями трохи за дембель випили. Відразу вирішив, що недільне тренування пропущу. Коли прийшов у понеділок, дізнався, що вчора мене шукали. Думали навіть, що потрапив на гауптвахту.

"Вово, йди, викликає Лобановський" – каже тренер дублю Анатолій Пузач у понеділок. Лобан – молодий, 43-річний тренер поводився дуже суворо. "Де був?" – питає. Вирішив, що потрібно брехати. Сказав, що боліло горло. "Збирай речі і назад в армію" – скомандував Валерій Васильович. Довелося поплакатися, щоб залишили. Лобановський не відразу, але погодився, при цьому зняв з мене щомісячний оклад стажера – 60 рублів. Проте я одначе був задоволений, що граю в футбол і не служу.

Стосунки в нас з того часу не складалися. Валерій Васильович хоча й приїздив на матчі дублю постійно, але на мене уваги не звертав. Впродовж кількох років він мене жодного разу не назвав Володею. Обмежувався тільки короткими вказівками під час матчів: "Лозинський – сюди, Лозинський – назад!" До речі, тоді вже грав на тій позиції, на якій провів усю кар’єру – справа в обороні. Туди мене Пузач поставив вимушено, після того, як зламався Дамін. У мене ж здоров’я було з надлишком. Як почав носитися туди-сюди, як став забивати, то більше про мою практику гри в нападі ніхто й не згадував.

Взагалі, я був не в захваті від того, як тоді з нами працювали. І не я один такий. Лобановському ж іноді не футболісти, а легкоатлети були потрібні. Взяти Пашу Яковенка чи Вітю Хлуса, який у футбол не грав взагалі, 800 метрів бігав. Наші перші збори під керівництвом Лобановського і Базилевича пригадую з жахом. Особливо – біг п’ять по 300 метрів. Юра Ковальов тоді не витримав. Впав перед лавкою на спину, піна з рота йде. Відкачати ніхто не може. "Да е.. вашу мать, вы своими экспериментами человека убили!" – кричав на правах старшого Толя Коньков. Ледве Юрка відкачали. Потім ще змусили його пояснювальну писати, мовляв, бігав з температурою, нікому нічого не сказав. Інакше б тренерам світила кримінальна справа.

Але виходу не було, працював. Відіграв за дубль чотири сезони. Особливого просвітку не було аж до того часу, поки наші селекціонери не знайшли у Полтаві Ваню Шарія. Казали, що то другий Блохін – біжить, б’є з обох ніг. Викликав мене в той час голова Української федерації футболу Микола Фоміних. "Не хочеш десь пограти?" – питає. "Не проти" – кажу. "Залиш свій телефон, команда буде їхати в Мукачеве, тебе підбере". Але минуло кілька днів і ніхто мені не телефонує. Натомість викликає Пузач. З розмови з Анатолієм Кириловичем дізнався, що Шарій у Києві залишатися не схотів, разом з нареченою втік в Одесу. Тоді зрозумів, що ніхто мене нікуди не відпустить. Однак термін військової служби закінчувався і розумів, що треба іти кудись туди, де гратиму в основі, а не за дубль.