Стефан РЕШКО: "Сейчас в футболе большие деньги, но играть не для кого, команды играют для президентов и для себя"

- Звичайно. Це було наприкінці 1970 року, провели з головним тренером Севідовим підготовку до нового чемпіонату й перший матч грали в Баку з «Нефтчі». У складі суперника грав хороший нападник Анатолій Банішевський, збірник СРСР. А у нас уся лінія захисту нова – Матвієнко, я, Соснихін та Доценко, який щойно перейшов із «Пахтакора». На воротах – Євген Рудаков, також заграли молоді Трошкін та Веремєєв. Перший матч зіграли внічию 1:1, я діяв саме проти Банішевського, а забив нам Віталій Шевченко хороший, несподіваний м'яч зі штрафного. Пізніше Шевченко перейшов до «Динамо». Потім поїхали до Єревана й виграли 1:0 та привезли з виїзду три очки, що вважалося непоганим показником. Можливо, грали ми не дуже яскраво, тому що команда була нова, молода, але ми дуже строго дотримувалися ігрової дисципліни та мало пропускали: 17-18 матчів зіграли на нуль, а за сезон пропустили 17 м'ячів, встановивши рекорд. Забивали теж не дуже багато, але за два тури до кінця сезону стали чемпіонами. З огляду на те, що я щойно перейшов із «Чорноморця», це було хорошим результатом. Потім два сезони поспіль були другими, поступившись «Зорі» та «Арарату».

- Так, підготовку до сезону 1974 року почали з ним. Це була нова епоха в історії київського «Динамо» – початок тріумфу тієї великої команди 1975 року. У 1974-му ми виграли чемпіонство та Кубок СРСР, а збірна складалася виключно з динамівців. У 1975-му виграли все, що можна було. Тож є, що позгадувати, – це були найкращі роки. Щоправда, не виграли Олімпіаду в 1976 році, посіли на ній третє місце. Цікаво, коли збірна Росії або України туди хоча б проб'ється. Зараз таких успіхів немає, хоча змагання залишилися ті ж самі – чемпіонат світу, Європи – будь-ласка, вигравайте. А кажуть ще, що наш футбол розвивається – так, тупцюємо на місці. На мій погляд, перемога в чемпіонаті України для «Динамо» – це не успіх, враховуючи витрати президента клубу та умови, в яких працюють футболісти. Не розумію, за що гравцям платити такі гроші, вони їх просто розбещують.

- Я взагалі дивуюся, як футболісти грають, коли немає глядачів. Пригадую, як у наші часи влітку ми грали з «Пахтакором». Вийшли на стадіон, а там тисяч 30 людей – заповнені лише центральні трибуни. Питаю у Володі Трошкіна: «Як грати? Як налаштуватися?» А сьогодні 30 тисяч на «Олімпійському» – це досягнення. На «Дніпрі» взагалі стадіон порожній, лише групка фанатів кричить. За моїх часів футбол був для людей, для народу. Коли на трибунах 70-80 тисяч, ти заряджений, мурашки біжать по спині, викладаєшся на полі, а платили нам копійки. Зараз же у футболі великі гроші, але грати немає для кого, команди грають для президентів та для себе. Подивіться, як забиті стадіони в Англії, Іспанії, Італії. Минулого року, коли мюнхенська «Баварія» вже забезпечила собі чемпіонство, на останній матч прийшло 79 тисяч глядачів! Ось це футбол, і таким гравцям потрібно нормально платити. Нам же потрібно ростити хороших футболістів.

- Багато було хороших нападників. Пам'ятаю, грали з ПСВ (Ейндховен), за них виступав швед Ральф Едстрем зростом 193 см. Добре грав на другому поверсі. З ним була дуже важка боротьба, штовханина. А найважливішим для мене був матч із «Баварією», коли я діяв проти Герда Мюллера – одного з найкращих бомбардирів в історії футболу, якого називали «людина-гол». Збірній СРСР він за три матчі забив сім м'ячів: на відкритті Олімпійського стадіону в Мюнхені (4:1), на чемпіонаті Європи 1972 (3:0, Мюллер забив 2 м'ячі) та в товариському матчі перед чемпіонатом світу в Москві в 1974 році (1:0). Проти «Баварії» був найважливіший матч, особлива підготовка. Валерій Лобановський викликав мене до себе, наставляв: «Тебе сьогодні м'яч не цікавить, потрібно повторити всі рухи Мюллера, бути його тінню. Якщо не заб'є він, ніхто не заб'є». У німців, дійсно, вся гра будувалася через нього, забивав просто з нічого. Тоді Валерій Васильович ще додав: «Мюллер на лавку – і ти на лавку». А журналісти потім переінакшили: «І почухай йому спинку в роздягальні». А ще був випадок, коли у Лобановського запитали напередодні гри з «Баварією»: «Як будете справлятися з Мюллером?» На що він відповів: «У нас є свій Штирліц на їхнього Мюллера».

- Так, Блохін тоді забив супергол, який у Європі потім два роки крутили. У мене навіть залишилося фото з того матчу в журналі Kicker: Мюллер на колінах й обурено звертається до судді, а я поруч, і підпис: «Стоппер Решко посадив Мюллера на п'яту точку, а «Динамо» – «Баварію». Мені дуже подобається це фото. Мюллер недарма обурювався – я грав щільно, персонально й не давав йому дихати. Зараз, напевно, діяв би інакше, тому що в академії МВС вивчив бойовий розділ самбо (посміхається), а тоді він обурювався та злився, що нічого не міг зробити. Це зараз захисники грають у зону, тому діяти в атаці набагато легше. А судив наш матч Серджо Гонелла, який у 1974 році працював на фіналі чемпіонату світу, потім на Суперкубку УЄФА, отримав «золотий свисток» та є чи не єдиним рефері, який обслуговував фінали чемпіонату світу та Європи. Він тоді за обурення показав Мюллеру жовту картку, а я вийшов чистим із води. Такі моменти залишаються в пам'яті на все життя.

- Так, у 1990 чи 1991 році, коли ще була НДР, ми з ветеранами приїжджали до Німеччини на якесь свято, керівником нашої групи був Йожеф Сабо. Коли приїхали на базу «Баварії», Мюллер нас зустрів та крикнув: «Хочу бачити Решка та Рудакова!» Ми обійнялися, запитали, чому саме нас, а Герд і відповідає: «Рудакову я забив сім м'ячів у трьох матчах, а Решко не дозволив мені забити на Олімпійському стадіоні». Словом, є, що пригадати.